Hiazapcbkuu Bogocnag

Kolosochok - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Олег Йон­ка

Я – ще ні­ко­ли не ба­чи­ла та­ко­го ве­ли­ко­го озе­ра! – зди­во­ва­но ви­гу­кну­ла Ла­пу­ня, сто­я­чи на па­лу­бі „Ар­те­мі­ди”. – Во­но – на­че справ­жні­сінь­ке мо­ре!

– Ні­чо­го див­но­го, Ла­пу­ню, озе­ро Вер­хнє – це най­біль­ше прі­сно­во­дне озе­ро сві­ту. Во­но май­же вдві­чі біль­ше від Азов­сько­го мо­ря, – по­яснив Ро­зум­ник.

– А я ду­мав, що най­біль­ше прі­сно­во­дне озе­ро – це Бай­кал, – зди­ву­вав­ся Пу­стун­чик.

– Ні, Пу­стун­чи­ку, Бай­кал – це най­глиб­ше озе­ро й одне із най­чи­сті­ших, – під­ка­за­ла Ла­пу­ня.

– До ре­чі, озе­ро Вер­хнє – це не ли­ше най­біль­ше, а та­кож най-глиб­ше озе­ро се­ред Ве­ли­ких озер Пів­ні­чної Аме­ри­ки. Во­но, як і ін­ші Ве­ли­кі озе­ра, крім озе­ра Мі­чи­ган, яке пов­ні­стю

зна­хо­ди­ться на те­ри­то­рії Спо­лу­че­них Шта­тів Аме­ри­ки, про­стя­глось уздовж кор­до­ну між США та Ка­на­дою, – під­ка­зав ка­пі­тан Дік.

Що ближ­че ка­тер під­пли­вав до ру­сла Ні­а­га­ри, то стур­бо­ва­ні­шим зда­вав­ся ка­пі­тан Дік. Він ча­сто ви­мі­рю­вав гли­би­ну за бор­том, щось ра­ху­вав і вре­шті cка­зав:

– На жаль, рі­вень во­ди в Ні­а­га­рі за­раз ду­же низь­кий, бо вже дав­но не ви­па­да­ли до­щі. „Ар­те­мі­да” є до­сить ве­ли­ким су­дном, і я бо­юсь, що во­но не змо­же про­пли­сти рі­чкою. Та ви не хви­люй­те­ся, – за­спо­ко­їв він Зер­ня­ток. – На бор­ту „Ар­те­мі­ди” є на­дув­ний чо­вен, на ньо­му ви швид­ко до­бе­ре­тесь до во­до­спа­ду.

На­сту­пно­го дня Зер­ня­тка плив­ли Ні­а­га­рою. Ро­зум­ник ке­ру­вав чов­ном, Ла­пу­ня за­ма­льо­ву­ва­ла в аль­бо­мі нав­ко­ли­шні кра­є­ви­ди, а Пу­стун­чик фо­то­гра­фу­вав. Ні­а­га­ра ви­яви­лась не­ве­ли­кою рі­чкою зі спо­кій­ною те­чі­єю.

– Ро­зум­ни­ку, якщо ти сто­мив­ся, я мо­жу по­ве­слу­ва­ти за­мість те­бе, – за­про­по­ну­вав свої по­слу­ги Пу­стун­чик. – Га­разд, – по­го­див­ся Ро­зум­ник. – Тіль­ки будь обе­ре­жним. А тим ча­сом Ні­а­га­ра по­віль­но змі­ню­ва­лась. Швид­кість те­чії зро­ста­ла, по­се­ред рі­чки ви­ри­на­ли стов­бу­ри де­рев, ко­трі по­трі­бно бу­ло оми­на­ти. Про­пли­ва­ю­чи повз ка­мінь, Пу­стун­чик ви­рі­шив від­штов­хну­ти­ся від ньо­го, щоб уни­кну­ти зі­ткне­н­ня, і зла­мав ве­сло. Не­ке­ро­ва­ний чо­вен по­не­сла те­чія…

– Що ро­би­ти? – пе­ре­ля­ка­ла­ся Ла­пу­ня. – Якщо те­чія від­не­се чо­вен до во­до­спа­ду, ми ро­зіб’ємось.

– Си­ту­а­ція ду­же сер­йо­зна, і нам тре­ба за будь-яку ці­ну ді­ста­ти­ся бе­ре­га, – по­го­див­ся Ро­зум­ник.

Та по­при всі на­ма­га­н­ня, Зер­ня­ткам не вда­ва­лось від­но­ви­ти ке­ру­ва­н­ня чов­ном, який без­по­ра­дно кру­тив­ся по­се­ред рі­чки. По­пе­ре­ду грі­зно гуркотів Ні­а­гар­ський во­до­спад. Аж ра­птом Зер­ня­тка по­мі­ти­ли: до них від пра­во­го бе­ре­га швид­ко на­бли­жа­є­ться не­ве­ли­кий чо­вен. Ко­ли чо­вен під­плив ближ­че, Зер­ня­тка по­мі­ти­ли, що ним ке­рує ста­рий ін­ді­а­нець. Він вправ­но прив’язав на­дув­но­го чов­на Зер­ня­ток до сво­єї пі­ро­ги і до­пра­вив їх до бе­ре­га.

Ін­ді­а­нець по­дав знак, і Зер­ня­тка ви­ру­ши­ли за ним вглиб лі­су, ледь по­мі­тною сте­жин­кою, яка при­ве­ла їх до житла ін­ді­ан­ця. Во­но бу­ло зро­бле­но зі встром­ле­них у зем­лю гну­чких жер­дин, зв’яза­них уго­рі мо­туз­зям. Спо­ру­да ма­ла ку­по­ло­по­ді­бну фор­му і бу­ла вкри­та гіл­ка­ми та ко­рою де­рев. Від­ки­нув­ши одну зі шкур, ін­ді­а­нець за­про­сив Зер­ня­ток увійти все­ре­ди­ну. В цен­трі житла зна­хо­ди­лось мі­сце для во­гни­ща, сті­ни бу­ли об­тя­гну­ті шку­ра­ми та при­кра­ше­ні рі­зно­ма­ні­тни­ми ви­ро­ба­ми з ло­зи та на­ми­стом, що ро­би­ло жи­тло ду­же за­ти­шним. – Ну, що ж, да­вай­те зна­йо­ми­ти­ся. Ме­не звуть Са­мо­тній Вовк. А як зва­ти вас, і хто ви та­кі? – за­пи­тав він.

– Це – Ла­пу­ня і Пу­стун­чик, а ме­не зва­ти Ро­зум­ни­ком. А ще нас називають до­пи­тли­ви­ми Зер­ня­тка­ми, то­му що ми ду­же лю­би­мо по­до­ро­жу­ва­ти і ці­ка­ви­мось усім на сві­ті, – від­ре­ко­мен­ду­вав дру­зів Ро­зум­ник.

– А що ви ро­би­те в лі­сі, і чо­му вас називають Са­мо­тнім Вов­ком? – по­ці­ка­вив­ся Пу­стун­чик.

– На жаль, сьо­го­дні ін­ді­ан­ці пе­ре­жи­ва­ють не най­лі­пші ча­си, – зі­тхнув ін­ді­а­нець. – Ко­лись нам на­ле­жа­ли усі про­сто­ри Пів­ні­чної Аме­ри­ки: від пів­ні­чних хо­ло­дних кра­їв до пів­ден­них окра­їн ма­те­ри­ка. Сьо­го­дні ін­ді­ан­ці ста­нов­лять ли­ше два-три від­со­тки від усьо­го на­се­ле­н­ня Пів­ні­чної Аме­ри­ки. Біль­шість з них про­жи­ває у ре­зер­ва­ці­ях – те­ри­то­рі­ях, що ма­ло при­да­тні для жи­т­тя, ку­ди їх при­му­со­во ви­се­ли­ли єв­ро­пей­ці.

– Я дав­но хо­тів ді­зна­ти­ся, чо­му ко­рін­них жи­те­лів Пів­ні­чної Аме­ри­ки називають ін­ді­ан­ця­ми.

– Все ду­же про­сто, – від­по­вів Са­мо­тній Вовк. – Ко­лумб, від­крив­ши наш ма­те­рик, ду­мав, що він по­тра­пив до Ін­дії, то­му мі­сце­вих жи­те­лів на­звав ін­ді­ан­ця­ми. Ця на­зва збе­ре­глась і до ни­ні. Ви –пер­ші мої го­сті за де­кіль­ка ро­ків, і я з ра­ді­стю по­ка­жу вам Ні­а­гар­ський во­до­спад, але спер­шу да­вай­те по­ве­че­ря­є­мо, а ви роз­ка­же­те ме­ні про се­бе.

По­їв­ши сма­чної ри­бної юшки, яку при­го­ту­вав Са­мо­тній Вовк, Зер­ня­тка по­ча­ли роз­по­від­а­ти ін­ді­ан­це­ві про те, як збу­ду­ва­ли Ма­ши­ну По­до­ро­жей, і як ви­пад­ко­во по­тра­пи­ли до Ав­стра­лії. Пі­сля цьо­го ви­рі­ши­ли по­бу­ва­ти на усіх ма­те­ри­ках і озна­йо­ми­тись із їхні­ми ви­зна­чни­ми мі­сця­ми. Ко­ли во­ни за­вер­шу­ва­ли роз­по­відь, на­ста­ла ніч, і Са­мо­тній Вовк за­про­по­ну­вав їм ні­чліг.

Зран­ку, як тіль­ки зі­йшло со­не­чко, ін­ді­а­нець роз­бу­див Зер­ня­ток, і во­ни ви­ру­ши­ли в по­до­рож до Ні­а­гар­сько­го во­до­спа­ду. Спо­ча­тку йшли лі­сом, по­тім пли­ли по Ні­а­га­рі на пі­ро­зі ін­ді­ан­ця, да­лі зно­ву ман­дру­ва­ли лі­сом. Про­тя­гом до­сить три­ва­ло­го ча­су Зер­ня­тка чу­ли шум, який на­ро­став, та во­до­спа­ду все ще не бу­ло ви­дно.

– Ми мо­же­мо пі­ді­йти ближ­че і лі­пше роз­ди­ви­ти­ся во­до­спад, але то­ді ми не змо­же­мо го­во­ри­ти, бо не бу­де­мо чу­ти один одно­го че­рез шум во­до­спа­ду, – звер­нув­ся до Зер­ня­ток Са­мо­тній Вовк.

– Не пе­ре­ймай­тесь цим, – від­по­вів Ро­зум­ник. – Я скон­стру­ю­вав при­стрій, за до­по­мо­гою яко­го ми змо­же­мо до­бре чу­ти один одно­го. По­трі­бно ли­ше вста­ви­ти у ву­хо спе­ці­аль­ну мем­бра­ну, що по­си­лює звук, а роз­мов­ля­ти бу­де­мо за до­по­мо­гою мі­кро­фо­нів.

Одя­гнув­ши під­си­лю­ва­чі зву­ку, дру­зі на­ре­шті вийшли із лі­су та на­бли­зи­ли­ся до во­до­спа­ду.

Картина, що від­кри­ла­ся пе­ред ни­ми, вра­жа­ла. По­ту­жні ма­си во­ди зри­ва­ли­ся із кам’яних ви­сту­пів і дво­ма по­то­ка­ми па­да­ли в прір­ву. Не­ве­ли­кий острів роз­ді­ляв ці по­то­ки на дві не­рів­ні ча­сти­ни.

– А ви зна­є­те, що озна­чає на­зва Ні­а­гар­сько­го во­до­спа­ду? – звер­ну­лись до Са­мо­тньо­го Вов­ка Зер­ня­тка.

– Во­на по­хо­дить від іро­кезь­ко­го сло­ва „ні­а­ка­ре” – ве­ли­кий шум. Гур­кіт цьо­го во­до­спа­ду, як ви вже пе­ре­ко­на­ли­ся, чу­ти на ба­га­то кі­ло­ме­трів. Во­до­спад роз­мі­ще­ний якраз на кор­до­ні США і Ка­на­ди. Острів Ко­зя­чий, який ви ба­чи­те, ді­лить Ні­а­гар­ський во­до­спад на дві ча­сти­ни. Лі­ва має ви­со­ту 48 м та ши­ри­ну 800 м і на­ле­жить Ка­на­ді. Че­рез неї про­ті­кає май­же 95 % усі­єї во­ди. Пра­ва ча­сти­на на­ле­жить до США і є де­що ви­щою – 51 м, але зна­чно вуж­чою – всьо­го 300 м. – Ко­ли ж з’явив­ся цей во­до­спад? – Ка­жуть, що вік йо­го ста­но­вить 8–9 ти­сяч ро­ків. Що­ро­ку во­до­спад „від­во­йо­вує” від те­ри­то­рії ма­те­ри­ка 7–10 см. За все своє існу­ва­н­ня во­до­спад від­сту­пив углиб ма­те­ри­ка більш ніж на 11 км. – Він що – має но­ги? – роз­гу­бив­ся Пу­стун­чик. – Та ні, про­сто во­да роз­ми­ває ви­ступ, з яко­го во­на па­дає, – по­яснив Ро­зум­ник. – Ма­буть, ду­же ве­ли­ка кіль­кість во­ди про­йшла че­рез цей во­до­спад, – за­пі­до­зрив Пу­стун­чик.

– Так, зви­чай­но. Хо­ча 29 бе­ре­зня 1848 року був ви­па­док, ко­ли Ні­а­гар­ський во­до­спад зу­пи­нив­ся на 30 го­дин уна­слі­док льо­до­вих за­то­рів на рі­чці Ні­а­га­ра. Це ста­ло справ­жнім ди­вом.

– Справ­ді, це ду­же кра­си­вий і ве­ли­чний во­до­спад – справ­жнє чу­до сві­ту. Але нам тре­ба по­вер­та­ти­ся, адже на нас че­кає іще ба­га­то ці­ка­вих ман­дрі­вок!

Зер­ня­тка ра­зом із Са­мо­тнім Вов­ком по­вер­ну­ли­ся до ві­гва­му, за­бра­ли свої ре­чі та щи­ро по­дя­ку­ва­ли ін­ді­ан­це­ві за до­по­мо­гу. Са­мо­тній Вовк по­ра­див Зер­ня­ткам від­ві­да­ти най­дов­шу у сві­ті Ма­мон­то­ву пе­че­ру та на­ма­лю­вав кар­ту, як до неї най­швид­ше ді­ста­тись.

До­пи­тли­ві Зер­ня­тка зно­ву ви­ру­ши­ли у по­до­рож.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.