У во­ло­дi­н­нях Ко­ро­ле­ви хо­ло­ду

Kolosochok - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Олег Йон­ка

Нар­ти, за­пря­же­ні п’ятьма со­ба­ка­ми по­ро­ди ха­скі, пруд­ко мча­ли по без­край­ній льо­дя­ній по­верх­ні. На нар­тах си­ді­ли без­стра­шні ман­дрів­ни­ки: Ро­зум­ник, Ла­пу­ня та Пу­стун­чик. Однак впі­зна­ти їх бу­ло важ­ко, адже во­ни бу­ли з ніг до го­ло­ви за­ку­та­ні у те­плий одяг, облич­чя за­кри­ва­ли шер­стя­ні ма­ски, а очі бу­ли схо­ва­ні за тем­ни­ми оку­ля­ра­ми.

Зер­ня­та ви­рі­ши­ли від­ві­да­ти най­біль­шу кри­жа­ну пу­сте­лю сві­ту. А це, зві­сно, Ан­тар­кти­да. Го­ту­ва­ли­ся до по­до­ро­жі ду­же ре­тель­но, адже не­дба­лість у та­кій справі мо­же при­зве­сти до тра­гі­чних на­слід­ків в екс­тре­маль­них умо­вах Бе­злю­дно­го кон­ти­нен­ту.

Ро­зум­ник про­кла­дав мар­шрут май­бу­тньої екс­пе­ди­ції, йо­му до­по­ма­гав Пу­стун­чик, а Ла­пу­ня по­ра­ла­ся зі спо­ря­дже­н­ням.

– А на чо­му ми бу­де­мо пе­ре­су­ва­тись по Ан­тар­кти­ді? – по­ці­ка­вив­ся Пу­стун­чик.

– Нор­ве­жець Ру­аль Амунд­сен пер­шим до­ся­гнув Пів­ден­но­го по­лю­са 14 гру­дня 1911 ро­ку на ви­три­ва­лих грен­ланд­ських со­ба­ках, – по­ді­лив­ся зна­н­ня­ми Ро­зум­ник. – А йо­го су­пер­ник у під­ко­рен­ні Пів­ден­но­го по­лю­са, ан­глі­єць Ро­берт Скотт, зро­бив став­ку на мо­то­са­ни та на маньч­жур­ських по­ні. Але мо­то­са­ни одра­зу ж по­ла­ма­лись, а по­ні не ви­три­ма­ли силь­них ві­трів та мо­ро­зів, то­му зна­чну ча­сти­ну шля­ху уча­сни­кам

екс­пе­ди­ції Скот­та до­ве­лось до­ла­ти пі­шки. Ко­ли во­ни 16 сі­чня 1912 ро­ку вре­шті до­ся­гли ме­ти, на них че­ка­ло ве­ли­че­зне розчарування: на по­лю­сі вже ма­йо­рів нор­везь­кий пра­пор.

– Я чи­та­ла, що на зво­ро­тній до­ро­зі Ро­берт Скотт за­ги­нув! – пе­ре­би­ла Ро­зум­ни­ка Ла­пу­ня. – І одні­єю з при­чин цьо­го ста­ла „олов’яна чу­ма”. – Що за хво­ро­ба та­ка? Впер­ше чую! – зди­ву­вав­ся Пу­стун­чик. – Та це не хво­ро­ба, а про­цес. Під час силь­них мо­ро­зів олов’яні ре­чі роз­си­па­ю­ться, пе­ре­тво­рю­ю­чись на сі­рий по­ро­шок, а бан­ки із за­па­са­ми паль­но­го та хар­чів у Ро­бер­та Скот­та бу­ли за­па­я­ні са­ме цим ме­та­лом, – по­ясни­ла Ла­пу­ня.

– Ну що ж, у нас оло­ва не­має. За­ли­ша­є­ться тіль­ки при­дба­ти со­бак, і мо­жна ви­ру­ша­ти у по­до­рож.

Спо­ча­тку Зер­ня­тка здій­сни­ли пе­ре­літ до одні­єї з най­біль­ших кра­їн Пів­ден­ної Аме­ри­ки – Ар­ген­ти­ни, що в пе­ре­кла­ді озна­чає – „срі­бна”, там пе­ре­сі­ли на кри­го­лам і по­пря­му­ва­ли до Ан­тар­кти­ди. Пе­ре­тнув­ши най­шир­шу та най­глиб­шу у сві­ті про­то­ку Дрей­ка, що від­ді­ляє Пів­ден­ну Аме­ри­ку від Ан­тар­кти­ди, друзі опи­ни­ли­ся у во­ло­ді­н­нях Ко­ро­ле­ви хо­ло­ду. Пер­шу зу­пин­ку зро­би­ли на край­ній пів­ні­чній то­чці ма­те­ри­ка – ми­сі Сі­фре, що на Ан­тар­кти­чно­му пів­остро­ві.

– А чи зна­є­те ви, де зна­хо­ди­ться край­ня пів­ден­на то­чка Ан­тар­кти­ди? – за­пи­тав у дру­зів Ро­зум­ник. – Я ду­маю на Пів­ден­но­му по­лю­сі, – від­по­ві­ла Ла­пу­ня. – Пра­виль­но, – по­го­див­ся Ро­зум­ник. – Ці­ка­во, що край­ньої за­хі­дної та схі­дної то­чок Ан­тар­кти­да не має, бо усі її бе­ре­ги роз­та­шо­ва­ні на пів­ніч від цен­тру ма­те­ри­ка.

– По­стри­вай, якщо я, на­при­клад, збу­дую бу­ди­нок на Пів­ден­но­му по­лю­сі, то в яке б ві­кно я не ви­зир­нув, усю­ди бу­де пів­ніч? – зди­ву­вав­ся Пу­стун­чик.

– Са­ме так! – за­до­во­ле­но під­твер­див Ро­зум­ник. – Але не гай­мо ча­су, адже на нас уже че­ка­ють на­ші зем­ля­ки.

І Зер­ня­тка по­вер­ну­лись на ко­ра­бель, який пря­му­вав на острів Га­лін­дез, де роз­та­шо­ва­на укра­їн­ська ан­тар­кти­чна стан­ція „Ака­де­мік Вер­над­ський”.

На стан­ції Зер­нят зу­стрі­ли укра­їн­ські по­ляр­ни­ки, на­го­ду­ва­ли за­па­шним га­ря­чим бор­щем та про­ве­ли екс­кур­сію.

– Спо­ча­тку ця стан­ція на­ле­жа­ла Ве­ли­кій Бри­та­нії і на­зи­ва­лась „Фа­ра­дей”, – по­чав роз­по­відь один із по­ляр­ни­ків. – У лю­то­му 2006 ро­ку бри­тан­ці пе­ре­да­ли її укра­їн­цям за сим­во­лі­чну пла­ту – 1 фунт стер­лін­гів. Укра­їн­ці ви­рі­ши­ли пе­ре­йме­ну­ва­ти стан­цію на честь ви­да­тно­го спів­ві­тчи­зни­ка вче­но­го ака­де­мі­ка Во­ло­ди­ми­ра Вер­над­сько­го. Від­то­ді ми про­во­ди­мо тут рі­зно­ма­ні­тні гео­ло­гі­чні та оке­а­но­ло­гі­чні до­слі­дже­н­ня, спо­сте­рі­га­є­мо за клі­ма­том, ви­вча­є­мо пред­став­ни­ків тва­рин­но­го та ро­слин­но­го сві­ту. Остан­ні­ми ро­ка­ми у нас бу­ває ба­га­то ту­ри­стів. – А скіль­ки по­ляр­ни­ків пе­ре­бу­ває на стан­ції? – по­ці­ка­ви­лась Ла­пу­ня. – Це за­ле­жить від по­ри ро­ку. Влі­тку, ко­ли тем­пе­ра­ту­ра близь­ка до 0 °С, мо­же пра­цю­ва­ти 20 до­слі­дни­ків, а взим­ку по­го­дні умо­ви зна­чно по­гір­шу­ю­ться, то­му на стан­ції за­ли­ша­є­ться до 10 осіб. Ось тіль­ки зи­ма тут роз­по­чи­на­є­ться не у гру­дні, як у нас в Укра­ї­ні, а у черв­ні.

– А ми вже в Ав­стра­лії по­бу­ва­ли, – по­хва­лив­ся Пу­стун­чик. – Там та­кож най­хо­ло­дні­шим мі­ся­цем вва­жа­є­ться ли­пень, а най­спе­ко­тні­шим – сі­чень.

– О, я ба­чу, ви вже до­свід­че­ні ман­дрів­ни­ки! Ба­жаю вам ці­ка­вих по­до­ро­жей! – по­про­щав­ся по­ляр­ник. Зер­ня­та по­вер­ну­ли­ся на кри­го­лам і по­плив­ли да­лі. Шлях до вул­ка­ну Ере­бус про­ля­гав че­рез мо­ре Бе­лінс­га­у­зе­на, на­зва­не на честь ро­сі­я­ни­на ні­ме­цько­го по­хо­дже­н­ня, який ра­зом із Ми­хай­лом Ла­за­ре­вим 16 сі­чня 1820 ро­ку від­крив Ан­тар­кти­ду.

За бор­том ко­ра­бля то там, то тут тра­пля­ли­ся айс­бер­ги – ве­ли­че­зні бри­ли льо­ду, які від­ко­ло­ли­ся від кри­жа­но­го ку­по­лу Ан­тар­кти­ди та по­віль­но пе­ре­мі­ща­ю­ться по­верх­нею оке­а­ну.

– Які ж во­ни кра­си­ві! – за­хо­пле­но ви­гу­кну­ла Ла­пу­ня. – Під­пли­ві­мо по­ближ­че, щоб кра­ще їх роз­гле­ді­ти.

– Що ти, це ду­же не­без­пе­чно! – осте­ріг до­свід­че­ний ка­пі­тан ко­ра­бля. – Адже ми ба­чи­мо ли­ше вер­ши­ну айс­бер­га, а основ­на йо­го ча­сти­на зна­хо­ди­ться під во­дою. Мо­жна зав­да­ти сер­йо­зної шко­ди на­шо­му ко­ра­блю!

– Ці айс­бер­ги ду­же схо­жі на кри­жа­ні го­ри, – за­ува­жив Пу­стун­чик.

– Справ­ді! Не дар­ма ж їх так на­зва­ли: „айс­берг”, пе­ре­кла­да­є­ться як „кри­жа­на го­ра”. І та­ка го­ра мо­же про­стя­га­тись на со­тню кі­ло­ме­трів! Без при­год про­плив­ши мо­ре Бе­лінс­га­у­зе­на, Зер­ня­та по­тра­пи­ли до мо­ря Амунд­се­на, а зго­дом і до мо­ря Рос­са.

– Ні­ко­ли не міг по­ду­ма­ти, що в Ан­тар­кти­ді є вул­кан! – ди­ву­вав­ся Пу­стун­чик.

– Та ще й не один, – гор­до під­твер­див Ро­зум­ник. – Що­прав­да, ми від­ві­да­є­мо ли­ше най­ві­до­мі­ший – вул­кан Ере­бус на остро­ві Рос­са. Ви­со­та цьо­го вул­ка­ну 3 794 м, і це най­пів­ден­ні­ший ді­ю­чий вул­кан на­шої пла­не­ти. – Це не­без­пе­чно? – по­ці­ка­ви­ла­ся Ла­пу­ня. – Ні, адже ми не бу­де­мо під­ні­ма­тись до са­мої вер­ши­ни, – роз­су­дли­во по­яснив Ро­зум­ник. Зер­ня­та сфо­то­гра­фу­ва­ли­ся на фо­ні вул­ка­ну, по­вер­ну­ли­ся на ко­ра­бель та по­ман­дру­ва­ли мо­рем Рос­са до одно­ймен­но­го льо­до­ви­ка, що є най­біль­шим шель­фо­вим льо­до­ви­ком сві­ту. Йо­го пло­ща, що ста­но­вить 472 960 км2, ли­ше тро­хи по­сту­па­є­ться пло­щі Іспа­нії.

– Що та­ко­го зро­бив цей Джеймс Кларк Росс, що на йо­го честь на­зва­но і острів, і мо­ре, і на­віть льо­до­вик? – по­ці­ка­вив­ся Пу­стун­чик.

– О, це ви­да­тний бри­тан­ський по­ляр­ний до­слі­дник. Са­ме він від­крив вул­ка­ни Ере­бус і Тер­рор та на­звав їх на честь сво­їх ко­ра­блів, – по­яснив Ро­зум­ник. – До ре­чі, ба­чи­те тю­ле­нів на узбе­реж­жі? То цей вид тю­ле­нів та­кож на­зва­но на честь Рос­са, і пред­став­ни­ки са­ме цьо­го ви­ду є най­менш ви­вче­ні.

Бі­ля льо­до­ви­ка Рос­са юні до­слі­дни­ки по­про­ща­ли­ся з ка­пі­та­ном ко­ра­бля. Ко­ра­бель бу­де че­ка­ти їх у мо­рі Ко­смо­нав­тів, кін­це­вій то­чці мар­шру­ту че­рез кри­жа­ну пу­сте­лю. Зер­ня­та за­пря­гли у нар­ти со­бак та пом­ча­ли впе­ред. По­пе­ре­ду най­не­ймо­вір­ні­ше – Пів­ден­ний по­люс!

По­до­рож три­ває!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.