По­до­рож до Пiв­ден­но­го по­лю­са

Kolosochok - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Олег Йон­ка

За­ли­шив­ши нар­ти із со­ба­ка­ми бі­ля під­ніж­жя го­ри, Зер­ня­та під­ня­ли­ся на най­ви­щу то­чку Ан­тар­кти­ди – пік Він­сон ви­со­тою 4 897 м (5 140 м). Фото на пам’ять за­фі­ксу­ва­ло це до­ся­гне­н­ня. Від­те­пер їхній шлях ле­жав до Пів­ден­но­го по­лю­су.

– Скіль­ки ж тут льоду! – ди­ву­вав­ся Пу­стун­чик, ро­з­гля­да­ю­чи не­скін­чен­ну кри­жа­ну пу­сте­лю.

– Ду­же ба­га­то, – по­го­див­ся Ро­зум­ник. – В Ан­тар­кти­ді зна­хо­ди­ться близь­ко 90 % світових за­па­сів кри­ги, а це май­же 70 % прі­сної во­ди на­шої пла­не­ти. –А я ду­мав, що най­біль­ше прі­сної во­ди в рі­чках та озе­рах. – Та ні, у рі­чках і озе­рах зна­хо­ди­ться мен­ше 1 % прі­сної во­ди – по­яснив Ро­зум­ник.

– Зав­дя­ки льо­дя­но­му по­кри­ву, який має тов­щи­ну до 4 км, Ан­тар­кти­да є най­ви­щим ма­те­ри­ком на­шої пла­не­ти. Ма­са льоду та­ка ве­ли­ка, що про­дав­лює зем­ну ко­ру, а най­ниж­ча точка Ан­тар­кти­ди – за­па­ди­на Бен­тлі – роз­та­шо­ва­на на 2 540 м ниж­че рів­ня мо­ря. На при­ва­лі дру­зі на­го­ду­ва­ли со­бак і про­дов­жи­ли по­до­рож. – На­ре­шті ми на Південному по­лю­сі! – ви­гу­кнув Пу­стун­чик, коли екс­пе­ди­ція Зер­ня­ток до­ся­гла то­чки із ко­ор­ди­на­та­ми 90° пів­ден­ної ши­ро­ти та 0° дов­го­ти. – Да­вай­те за­ли­ши­мо якийсь знак. Не­хай усі зна­ють, що тут бу­ли Зер­ня­та.

– Ав­жеж, пі­дні­ме­мо пра­пор Укра­ї­ни та Ко­ло­ска, – під­три­ма­ла ідею Ла­пу­ня .

– Су­пер! Те­пер пра­пор Ко­ло­ска зав­жди ма­йо­рі­ти­ме над Пів­ден­ним по­лю­сом! – зра­дів Пу­стун­чик.

– Льо­до­вий по­крив Ан­тар­кти­ди по­віль­но і нев­пин­но ру­ха­є­ться. То­му ра­зом із ним пе­ре­мі­ща­ти­ме­ться і наш пра­пор, – роз­ча­ру­вав Пу­стун­чи­ка Ро­зум­ник. – Ла­пу­ню, а чо­го ти хо­диш нав­ко­ло пра­по­ра?

– Здій­снюю нав­ко­ло­сві­тню по­до­рож, – по­ясни­ла Ла­пу­ня. – Ме­ри­ді­а­ни схо­дя­ться на Пів­ні­чно­му та Південному по­лю­сах і щой­но я їх усіх пе­ре­тну­ла! То­му мо­жна вва­жа­ти, що я здій­сни­ла нав­ко­ло­сві­тню по­до­рож! – хи­тро по­смі­хну­ла­ся Ла­пу­ня.

– Я теж так хо­чу! – ви­гу­кнув Пу­стун­чик і ки­нув­ся кру­жля­ти нав­ко­ло пра­по­ра. – Я здійснив нав­ко­ло­сві­тню по­до­рож три­чі!

– Го­ді уже, ви­ру­шай­мо да­лі, по­ки ще не стем­ні­ло! – по­ква­пи­ла хло­пців Ла­пу­ня.

– Не тур­буй­те­ся, день на по­лю­сі три­ває при­бли­зно 187 діб. Тут день і ніч змі­ню­ю­ться внаслідок обер­та­н­ня Зем­лі нав­ко­ло Сон­ця, а не нав­ко­ло сво­єї осі. Тож стем­ніє ще не ско­ро, – за­спо­ко­їв дру­зів Ро­зум­ник.

На ан­тар­кти­чній станції „Во­сток” Зер­ня­та зу­стрі­ли по­ляр­ни­ка.

– Ві­таю вас на по­лю­сі хо­ло­ду! Під­крі­пі­ться і пе­ре­по­чинь­те на на­шій станції, – звер­нув­ся він до втом­ле­них ман­дрів­ни­ків.

– Чо­му ви на­зи­ва­є­те ва­шу стан­цію по­лю­сом хо­ло­ду? Я га­дав, що в Ан­тар­кти­ді ли­ше один по­люс – Пів­ден­ний, – зди­ву­вав­ся Пу­стун­чик, по­пи­ва­ю­чи га­ря­чий чай.

– В Ан­тар­кти­ді окрім Пів­ден­но­го гео­гра­фі­чно­го по­лю­су уче­ні ви­окрем­лю­ють іще де­кіль­ка по­лю­сів: пів­ден­ний ма­гні­тний по­люс, по­люс ві­трів, по­люс су­хо­сті та по­люс хо­ло­ду. Ми з ва­ми за­раз зна­хо­ди­мось у мі­сці, де 21 липня 1983 бу­ла за­фі­ксо­ва­на най­ниж­ча тем­пе­ра­ту­ра на на­шій пла­не­ті −89,2 °C, – по­яснив по­ляр­ник.

– До ре­чі, та­кі тем­пе­ра­ту­ри ви­мі­рю­ють спир­то­ви­ми тер­мо­ме­тра­ми, бо ртуть за­мер­зає уже при –38 °C.

– Не уяв­ляю, як ви мо­же­те жи­ти в та­ких умо­вах! – по­спів­чу­ва­ла Ла­пу­ня

– Справ­ді, взим­ку в Ан­тар­кти­ді нам до­во­ди­ться не­со­лод­ко. Ме­тал за низь­ких тем­пе­ра­тур стає кри­хким, ди­зель­не па­ли­во за­сти­гає і на­га­дує же­ле, яке мо­жна рі­за­ти но­жем. За­би­ти цвях у де­рев’яну до­шку не­мо­жли­во, бо во­на від пер­шо­го ж уда­ру роз­ко­лю­є­ться, а уся во­да (і на­віть па­ра

у по­ві­трі) пе­ре­тво­рю­є­ться на лід. То­му основ­ні ро­бо­ти на станції ми ви­ко­ну­є­мо влі­тку.

По­пив­ши га­ря­чо­го чаю, дру­зі по­ман­дру­ва­ли до най­за­гад­ко­ві­шо­го озе­ра сві­ту – Во­сток.

– Щось я не ба­чу ніякого озе­ра, – Пу­стун­чик зди­во­ва­но огля­дав­ся нав­кру­ги.

– Озе­ро Во­сток зна­хо­ди­ться під на­ми. Во­но за­хо­ва­не під ша­ром льоду, тов­щи­на якого по­де­ку­ди ся­гає 4 км. Уче­ні спо­ді­ва­ю­ться, що в озе­рі збе­ре­гли­ся дав­ні мі­кро­ор­га­ні­зми. Бу­рі­н­ня льоду роз­по­ча­ли ще у 1989 р., про­те че­рез над­зви­чай­но скла­дні умо­ви ді­ста­ти­ся по­верх­ні озе­ра вда­лось ли­ше у 2012 р. Де­таль­не вивчення озе­ра за­пла­но­ва­но на 2016 р., – роз­по­вів по­ляр­ник і по­ці­ка­вив­ся: – А ку­ди ви да­лі на­прав­ля­є­те­ся?

– Ка­пі­тан ко­ра­бля очі­кує нас на узбе­реж­жі мо­ря Ко­смо­нав­тів, – по­яснив Ро­зум­ник.

– Ось вам подарунок. Він при­го­ди­ться вам на за­вер­шаль­но­му ета­пі мар­шру­ту. – По­ляр­ник передав Ла­пу­ні не­ве­ли­кий па­ку­нок .

На шля­ху до мо­ря Ко­смо­нав­тів Зер­ня­тка пе­ре­тну­ли пів­ден­ний по­люс не­д­ося­жно­сті – гео­гра­фі­чну то­чку з ко­ор­ди­на­та­ми 82°06΄ пд. ш. 54°58΄ сх. д., яку най­скла­дні­ше до­сяг­ти зав­дя­ки її роз­та­шу­ван­ню та від­да­ле­но­сті від транс­порт­них шля­хів.

Роз­па­ку­вав­ши подарунок, дру­зі по­ба­чи­ли трьох ве­ли­ких по­ві­тря­них змі­їв.

– Не вто­ро­паю, на­ві­що вони нам? Ми ж не роз­ва­жа­ти­ся сю­ди при­їха­ли, – роз­вів ру­ка­ми Пу­стун­чик.

Роз­гу­бив­ся на­віть Ро­зум­ник. Про­те че­рез де­кіль­ка хви­лин роз­ду­мів він ра­ді­сно ви­гу­кнув:

– Ев­ри­ка! Пам’ята­є­те по­ляр­ник зга­ду­вав про по­люс ві­трів? За­уваж­те, ві­тер по­си­лив­ся і по­стій­но дме в на­прям­ку бе­ре­га, – про­дов­жив Ро­зум­ник. – Це то­му, що на узбе­реж­жі атмо­сфер­ний тиск зна­чно ниж­чий, ніж в цен­трі ма­те­ри­ка, і по­ві­тря пе­ре­мі­щу­є­ться з області ви­со­ко­го ти­ску в область низь­ко­го. Та­кий ві­тер ще на­зи­ва­ють сто­ко­вим, бо він на­че сті­кає від по­лю­су до окра­їн ма­те­ри­ка.

– Ти про­по­ну­єш ви­ко­ри­ста­ти ві­тер як тя­гло­ву си­лу? – здо­га­да­ла­ся Ла­пу­ня.

– Так, – під­твер­див Ро­зум­ник. – Не­хай на­ші со­ба­ки вре­шті від­по­чи­нуть.

– Ну, то­ді на­здо­га­няй­те! – ви­гу­кнув Пу­стун­чик. Схо­пив­ши по­ві­тря­но­го змія, він швид­ко пом­чав упе­ред. Не ва­га­ю­чись, Ла­пу­ня та Ро­зум­ник при­єд­на­лись до Пу­стун­чи­ка і вла­шту­ва­ли справ­жні пе­ре­го­ни.

На узбе­реж­жі мо­ря Ко­смо­нав­тів по­бли­зу ан­тар­кти­чних оа­зи­сів – ді­ля­нок, де зем­ля та ске­лі не вкри­ті льо­дом, ви­ру­ва­ло жи­т­тя. У по­ві­трі лі­та­ли по­мор­ни­ки та бу­ре­ві­сни­ки, на кам’яни­стих пля­жах ле­жа­ли тю­ле­ні та мор­ські ле­о­пар­ди, а нав­ко­ло ма­лень­ких озе­рець зі­бра­ли­ся не­лі­та­ю­чі пта­хи, без яких не­мо­жли­во уяви­ти Ан­тар­кти­ду, – пін­гві­ни. Вздовж бе­ре­га у во­ді пла­ва­ла зграя ко­са­ток, які по­лю­ва­ли на не­обе­ре­жно­го тю­ле­ня. Не­спо­ді­ва­но із-за льо­дя­ної ске­лі з’яви­ли­ся нар­ти із Зер­ня­тка­ми та стрім­ко пом­ча­ли до во­ди.

– Які ж вони не­по­во­ро­ткі та ку­ме­дні! – ті­шив­ся Пу­стун­чик, спо­сте­рі­га­ю­чи за пін­гві­на­ми.

– Це на су­ші. А от у во­ді швид­кість пе­ре­су­ва­н­ня окре­мих ви­дів пін­гві­нів ся­гає 30 км/год, – від­по­ві­ла Ла­пу­ня. – Пін­гві­ни чу­до­во пір­на­ють. Ков­тнув­ши ка­мі­н­ня, вони мо­жуть ся­га­ти гли­би­ни до 200 м і за­ли­ша­ти­ся під во­дою до 20 хви­лин. По­глянь, он най­біль­ший пін­гвін – ім­пе­ра­тор­ський. А цей – найпоширеніший, пін­гві­ни Аде­лі. Справ­жні дру­зі по­ляр­ни­ків – по­лю­бля­ють жи­ти по­бли­зу лю­дей!

– Чо­му ж вони то­ді від нас ті­ка­ють? – зди­ву­вав­ся Пу­стун­чик. – Я так хо­тів з ни­ми по­то­ва­ри­шу­ва­ти.

– Зви­кнуть до нас і по­вер­ну­ться! – за­спо­ко­ї­ла Пу­стун­чи­ка Ла­пу­ня. – Чо­му ти за­су­му­вав?

– Ми пе­ре­тну­ли Ан­тар­кти­ду, а бі­лих ве­дме­дів не по­ба­чи­ли, – від­по­вів Пу­стун­чик.

– Ти що, Пу­стун­чи­ку! Їх тут ні­ко­ли не бу­ло. Вони жи­вуть в Ар­кти­ці, на про­ти­ле­жно­му бо­ці Зем­лі, – спле­сну­ла ру­ка­ми Ла­пу­ня.

– От те­пер я зна­ти­му, що від­по­ві­сти учи­тель­ці при­ро­до­знав­ства, якщо во­на ме­не зно­ву спи­тає, чо­му бі­лі ве­дме­ді не їдять пін­гві­нів? – зра­дів Пу­стун­чик.

Пов­ні вра­жень, дру­зі по­ки­да­ли Бі­лий кон­ти­нент.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.