Чу­де­са Iн­до­не­зii

Kolosochok - - ГОЛОВНА СТОРІНКА -

– На­ре­шті я зі­грі­ю­ся, – зра­дів Пу­стун­чик, під­став­ля­ю­чи облич­чя про­мін­ню Сон­ця. – Від згад­ки про по­до­рож Ан­тар­кти­дою ме­ні до­сі мо­роз по шкі­рі.

Ко­ра­бель, на яко­му Зер­ня­тка покинули Бі­лий кон­ти­нент, пе­ре­тнув пів­ден­ний тро­пік та взяв курс на най­біль­шу острів­ну кра­ї­ну сві­ту – Ін­до­не­зію. До скла­ду ці­єї кра­ї­ни вхо­дить понад 17 000 остро­вів Ма­лай­сько­го ар­хі­пе­ла­гу, роз­та­шо­ва­них по оби­два бо­ки еква­то­ра. Ко­ра­бель зу­пи­нив­ся по­бли­зу не­ве­ли­ко­го острова для по­пов­не­н­ня за­па­сів во­ди та фру­ктів, і Зер­ня­та зі­йшли на бе­рег. По­ки Ро­зум­ник та Ла­пу­ня про­гу­лю­ва­ли­ся узбе­реж­жям, Пу­стун­чик пом­чав­ся за ве­ли­ким кра­си­вим ме­те­ли­ком і зник у ча­гар­ни­ку. Не­за­ба­ром звід­ти по­чув­ся роз­па­чли­вий зойк, а зго­дом стрім­го­лов ви­ле­тів Пу­стун­чик, во­ла­ю­чи: – Мер­щій ті­кай­те! За мною же­ну­ться справ­жні ди­но­зав­ри! По­ба­чив­ши двох ве­ли­ких яще­рів, що ви­бі­гли на бе­рег, Ро­зум­ник схо­пив за ру­ку роз­гу­бле­ну Ла­пу­ню і при­єд­нав­ся до Пу­стун­чи­ка.

– Що це за чу­до­ви­ська, яким я ледь не ді­став­ся на обід? – за­пи­тав за­хе­ка­ний Пу­стун­чик ка­пі­та­на ко­ра­бля.

– Це ва­ра­ни, зна­ме­ни­ті дра­ко­ни острова Ко­мо­до, бі­ля якого ми при­швар­ту­ва­ли­ся. Про­ба­чте, що не по­пе­ре­див вас та на­ра­зив на не­без­пе­ку, – від­по­вів ка­пі­тан. – Нев­же дра­ко­ни на­справ­ді існу­ють? – окру­глив очі Пу­стун­чик. – Та ні, це про­сто ду­же ве­ли­кі яще­ри зав­довж­ки 3 м та ма­сою понад 60 кг. Дра­ко­на­ми їх про­зва­ли за зов­ні­шній ви­гляд, – по­ясни­ла Ла­пу­ня.

– Що їдять ці чу­до­ви­ська? – по­ці­ка­вив­ся Пу­стун­чик, ува­жно ро­з­гля­да­ю­чи ва­ра­нів, які по­хо­джа­ли на бе­ре­зі.

– Мен­ші по­їда­ють пта­хів, ри­бу, кра­бів, че­ре­пах та змій. А ве­ли­кі на­па­да­ють на кіз, оле­нів та на­віть буй­во­лів. Вони зби­ва­ють жер­тву з ніг уда­ром хво­ста і ку­са­ють. В ор­га­нізм жер­тви по­тра­пляє отру­та та ба­кте­рії, які є у сли­ні ва­ра­на, – по­ясни­ла Ла­пу­ня, і до­да­ла: – Ін­ко­ли від уку­сів ва­ра­нів ги­нуть лю­ди. – І ба­га­то тут цих чу­до­виськ? – по­ці­ка­вив­ся Пу­стун­чик. – Май­же 5000, – про­де­мон­стру­вав ен­ци­кло­пе­ди­чні зна­н­ня Ро­зум­ник. – Справ­жній парк юр­сько­го пе­рі­о­ду, пли­ві­мо кра­ще да­лі! Ко­ра­бель до­лав Зонд­ську про­то­ку між остро­ва­ми Ява та Су­ма­тра. Ро­зум­ник звер­нув ува­гу дру­зів на ске­лі, що ви­сту­па­ли із во­ди.

– По­глянь­те, пе­ред ва­ми за­ли­шки вул­ка­ну Кра­ка­тау. Під час його ви­вер­же­н­ня у 1883 ро­ці від­був­ся вибух, звук якого бу­ло чу­ти на від­стань до 5 000 км. Це най­гу­чні­ший звук, за­фі­ксо­ва­ний на пла­не­ті Зем­ля, – по­яснив Ро­зум­ник.

– Я ду­мав, що най­гу­чні­ший звук від ви­бу­ху атом­ної бом­би, – ди­ву­вав­ся Пу­стун­чик. – Та ні, си­ла ви­бу­ху Кра­ка­тау в со­тні ра­зів біль­ша. – Спо­ді­ва­ю­ся, за­раз нам ні­що не за­гро­жує? – за­не­по­ко­ї­лась Ла­пу­ня. – Ні, про­те в май­бу­тньо­му ка­та­стро­фа мо­же по­вто­ри­тись, адже на мі­сці ко­ли­шньо­го вул­ка­ну утво­рив­ся но­вий – Анак Кра­ка­тау. Анак пе­ре­кла­да­є­ться як „ди­тя”, а усі ді­ти ду­же не­пе­ре­дба­чу­ва­ні, – по­смі­хнув­ся Ро­зум­ник.

Ді­знав­шись, що Зер­ня­тка хо­чуть під­ня­ти­ся на най­ви­щу вер­ши­ну сві­ту Еве­рест, ка­пі­тан ко­ра­бля ви­са­див їх на узбе­реж­жі Ін­дії. В пор­ту Зер­ня­тка по­зна­йо­ми­ли­ся із ін­ду­сом на ім’я Шан­кар – „Той, хто при­но­сить уда­чу”. Для подорожі Шан­кар по­ре­ко­мен­ду­вав обра­ти при­ру­че­но­го ін­дій­сько­го сло­на – слу­хня­ну тва­ри­ну, яка є чу­до­вим транс­пор­том, по­мі­чни­ком у по­льо­вих ро­бо­тах та в бу­дів­ни­цтві.

– На­ре­шті!!! Я усе жи­т­тя мрі­яв по­ка­та­тись на та­ко­му ве­ле­тні, – ра­ді­сно ви­гу­кнув Пу­стун­чик, зру­чно вмо­щу­ю­чись по­ряд з дру­зя­ми у не­ве­ли­ку ка­бін­ку на спи­ні сло­на.

До­ро­гою слон зри­вав хо­бо­том ли­стя та мо­ло­ді па­го­ни де­рев і ла­су­вав ни­ми. Він пив во­ду, а по­тім, на­брав­ши її у хо­бот, вла­што­ву­вав Зер­ня­ткам хо­ло­дний душ.

– Скіль­ки їжі по­трі­бно та­кій тва­ри­ні? – звер­ну­лась до Шан­ка­ра Ла­пу­ня.

– Що­дня до­ро­слий слон з’їдає 220–230 кг їжі і ви­пи­ває 120 л во­ди, – від­по­вів той.

По­бли­зу не­ве­ли­ко­го храму Зер­ня­тка зу­стрі­ли чо­ло­ві­ка, який пиль­но вдив­ляв­ся під но­ги і щось змі­тав паль­мо­ви­ми гіл­ка­ми.

– Ди­вак! На­ві­що він під­мі­тає до­ро­гу? – зди­ву­вав­ся Ро­зум­ник.

– Це мо­нах. Він спо­від­ує ре­лі­гію джай­нізм, – по­яснив Шан­кар. – Во­на за­бо­ро­няє вби­ва­ти будь-яких жи­вих істот, на­віть ко­мах. То­му мо­нах змі­тає му­ра­шок та жу­чків, щоб не­на­ро­ком на них не на­сту­пи­ти. Ці мо­на­хи не обро­бля­ють зем­лю, щоб не по­шко­ди­ти черв’яків. Вони не роз­па­лю­ють во­гни­ще під від­кри­тим не­бом, щоб не за­ги­ну­ли ко­ма­хи, які ле­тять на сві­тло. Всі вони – ве­ге­та­рі­ан­ці.

– А ось і для нас їжа, – ска­зав Шан­кар, зу­пи­нив­ши сло­на під не­ви­со­ким де­ре­вом. На ньо­му ро­сли пло­ди оваль­ної фор­ми, схо­жі на не­ве­ли­кі ди­ні. – Зри­вай­те ті, що ма­ють бу­рий від­ті­нок, – звер­нув­ся він до Зер­нят.

Ман­дрів­ни­ки зу­пи­ни­ли­ся на при­вал. Шан­кар роз­па­лив ба­га­т­тя і по­клав де­кіль­ка пла­ских ка­ме­нів на роз­пе­че­не ву­гі­л­ля. Він роз­рі­зав пло­ди, зір­ва­ні у до­ро­зі, на не­ве­ли­кі ча­сти­ни та по­клав їх на га­ря­че ка­мі­н­ня.

– По­глянь­те, який чу­дер­на­цький ліс, – Пу­стун­чик по­ка­зав на де­ре­ва, з гі­лок яких зви­са­ло ко­рі­н­ня. – Це не ліс, а ли­ше одне де­ре­во, – оше­ле­шив дру­га Ро­зум­ник. – Не мо­же бу­ти! – не йняв ві­ри Пу­стун­чик, по­хо­джа­ю­чи між чи­сель­ни­ми стов­бу­ра­ми, які ро­сли один бі­ля одно­го. – Та тут за­блу­ка­ти мо­жна!

– Це бен­галь­ський фі­кус або ба­ньян. Ко­ре­ні, що зви­са­ють із гі­лок, до­ся­га­ють ґрун­ту, про­ро­ста­ють і пе­ре­тво­рю­ю­ться на стов­бу­ри, від яких від­ро­ста­ють но­ві гіл­ки та но­ве ко­рі­н­ня. Ве­ли­кий ба­ньян, що ро­сте в Ін­дії, має 2 880 стов­бу­рів.

– Агов, ман­дрів­ни­ки, чи не ба­жа­є­те під­крі­пи­тись? Їжа уже го­то­ва, – пролунав го­лос Шан­ка­ра.

– Та це на­че хліб! – зди­ву­ва­ла­ся Ла­пу­ня. – Як на­зи­ва­є­ться де­ре­во, пе­че­ні пло­ди якого та­кі сма­чні?

– Ми на­зи­ва­є­мо його хлі­бним. П’ять-шість та­ких де­рев го­ду­ють всю сім’ю про­тя­гом ро­ку.

На сьо­мий день подорожі Зер­ня­тка до­ся­гли най­во­ло­гі­шо­го мі­сця на на­шій пла­не­ті – мі­сте­чка Че­ра­пун­джі, що у пе­ре­кла­ді озна­чає „до­мів­ка хмар”.

– Най­во­ло­гі­ше мі­сце на на­шій пла­не­ті? – не­до­вір­ли­во пе­ре­пи­тав Пу­стун­чик, по­гля­да­ю­чи на без­хмар­не не­бо.

– На­віть не сум­ні­вай­ся! За­раз су­хий се­зон, а із на­ста­н­ням во­ло­го­го ві­три му­со­ни, що дмуть з Ін­дій­сько­го оке­а­ну, при­не­суть стіль­ки до­щів, що го­ді на ву­ли­цю ви­йти. Де у ва­шій кра­ї­ні ви­па­дає най­біль­ше опа­дів? – за­пи­тав Зер­ня­ток Шан­кар.

– Мі­стом до­щів ін­ко­ли на­зи­ва­ють Львів. Там ви­па­дає май­же 700 мм опа­дів за рік, – від­по­вів Ро­зум­ник.

– Всьо­го лиш! А у Че­ра­пун­джі що­ро­ку ви­па­дає біль­ше 11 ти­сяч мі­лі­ме­трів, а у 1994 ро­ці ви­па­ла ре­кор­дна на­віть для ці­єї мі­сце­во­сті кіль­кість – понад 24 ти­ся­чі мі­лі­ме­трів.

– Я по­ка­жу вам іще одну мі­сце­ву ці­ка­вин­ку, – про­мо­вив Шан­кар і по­пря­му­вав до уще­ли­ни, на обох кра­ях якої ро­сли два де­ре­ва. Дов­гі ко­ре­ні де­рев пе­ре­пле­ли­ся й утво­ри­ли справ­жній міст над прір­вою.

– А він не про­ва­ли­ться під на­ми? – за­сум­ні­вав­ся Пу­стун­чик, не на­ва­жу­ю­чись пе­ре­йти на ін­шу сто­ро­ну.

– Не бій­те­ся. Ка­у­чу­ко­вий фі­кус, ко­рі­н­ня якого утво­ри­ли цей при­ро­дний міст, ду­же мі­цний, – за­спо­ко­їв Зер­ня­ток Шан­кар. – Він пру­жний. На­прав­ля­ю­чи ко­рі­н­ня де­ре­ва, мі­сце­ві ме­шкан­ці спо­ру­ди­ли ба­га­то мо­стів, які з ча­сом ли­ше мі­цні­ша­ють.

– Ди­во­ви­жна кра­ї­на! Одне де­ре­во утво­рює ці­лий ліс, ін­ше – мо­сти, ще на одно­му ро­стуть хлі­би­ни! – вра­жа­ла­ся Ла­пу­ня.

По­ки­нув­ши Че­ра­пун­джі, Зер­ня­тка ді­ста­ли­ся до кра­ї­ни Не­пал, що на пів­но­чі ме­жує з Ін­ді­єю. Їх очі­ку­ва­ла най­ви­ща вер­ши­на на­шої пла­не­ти – Еве­рест.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.