Оле­на Кри­жа­нов­ська. Історія ру­до­хво­стих (гні­здо бі­лок-2)

Kolosok - - ЗМІСТ - Оле­на Кри­жа­нов­ська

Пі­сля то­го, як по­ряд з мо­їм бал­ко­ном осе­ли­ла­ся сім’я бі­ло­чок1, ко­жен день при­но­сив но­ві при­го­ди. Ко­ли біл­че­ня­та впер­ше ви­зир­ну­ли з гні­зда, їм був мі­сяць від на­ро­дже­н­ня. За ти­ждень во­ни під­ро­сли і весь час гра­ли­ся на да­ху бал­ко­на. Що смі­ли­ві­ше ла­зи­ли та бі­га­ли біл­че­ня­та, то ча­сті­ше хтось з них ле­тів до­ни­зу. Тіль­ки не Фі­ло­соф! Йо­му ви­ста­чи­ло одно­го ра­зу. На те він і ро­зум­ник, щоб вчи­ти­ся на по­мил­ках. А йо­го бра­ти-се­стри па­да­ли при­найм­ні че­рез день.

Моя хре­ще­ни­ця Лє­ра вла­шту­ва­ла справ­жню вар­ту по­бли­зу мі­сця, ку­ди мо­гли впа­сти біл­че­ня­та. Всі її дру­зі на­вчи­ли­ся обе­ре­жно ло­ви­ти біл­че­нят – не ру­ка­ми, а сум­кою (до­сві­ду з бан­кою нам ви­ста­чи­ло ми­ну­ло­го ра­зу). І якщо по­мі­ча­ли ру­до­хво­сте ма­ля, що ви­ле­ті­ло з гні­зда, одра­зу не­сли йо­го до ме­не, щоб по­вер­ну­ти до­до­му. Я що­ра­зу зні­ма­ла та ста­ви­ла на мі­сце бі­чну ра­му бал­ко­ну.

За­ли­ши­ти від­кри­те ві­кно не мо­жна: скло та за­лі­зна сі­тка бо­ро­ни­ли нас від втор­гне­н­ня ма­лень­ких ру­дих пі­ра­тів. До то­го ж, не хо­ті­ло­ся, щоб ко­тик на­вчив­ся в „су­сі­дів” лі­та­ти... На­ша ря­ту­валь­на ко­ман­да вже до­бре від­пра­цю­ва­ла опе­ра­цію „По­вер­не­н­ня”, аж ра­птом нам кинули но­вий ви­клик. Одне біл­че­ня під­сту­пно вкра­ли!

Ме­не не бу­ло вдо­ма, ко­ли вар­то­ві спо­ві­сти­ли ата­ма­ну-Лєр­ці, що у „ви­зна­че­но­му ква­дра­ті” зно­ву впав „ру­до­хво­стий об’єкт”. Але зло­ви­ти і по­вер­ну­ти біл­че­ня не мо­жли­во. Йо­го схо­пив якийсь ху­лі­ган з дру­го­го під’їзду та втік. Ко­ли біл­ка від­чу­ває не­без­пе­ку, то го­ло­сно про­ни­зли­во кри­чить: „Ай-ай-ай-ай!” Крик біл­че­ня­ти лу­нав на весь двір. Ко­ман­да ря­ту­валь­ни­ків бі­га­ла за хло­пцем, на­ма­га­ю­чись йо­го ото­чи­ти та ві­ді­бра­ти біл­че­ня, але ви­кра­дач втік до­до­му і че­рез ві­кно по­ві­до­мив, що по­вер­не біл­ку тіль­ки за ве­ли­кий ви­куп.

– Скіль­ки-скіль­ки він ви­ма­гає? – пе­ре­пи­та­ла Лє­ро­чка. – За­раз я роз­бе­ру­ся...

Ви­кра­дач бі­лок – хло­пець ро­ків де­ся­ти–оди­над­ця­ти, зна­чно стар­ший від ря­тів­ни­ків. Лєр­ка обра­ла на ди­тя­чо­му май­дан­чи­ку най­су­во­рі­шу мо­ло­ду ма­ту­сю, на­скар­жи­ла­ся їй та по­про­си­ла до­по­мо­ги у звіль­нен­ні „за­ру­чни­ка”. До ви­кра­да­ча до­до­му при­йшла грі­зна де­ле­га­ція, ві­ді­бра­ла ма­лень­ко­го „за­ру­чни­ка” та по­пе­ре­ди­ла, щоб біль­ше та­ко­го не бу­ло, іна­кше він по­шко­дує. Лє­ро­чка по­ка­за­ла ху­лі­га­ну ку­лак і чем­но по­дя­ку­ва­ла за до­по­мо­гу ма­ту­сі.

До ве­чо­ра ря­ту­валь­ни­ки до­гля­да­ли біл­че­ня, по­ї­ли йо­го з пі­пе­тки во­ди­чкою, бо зна­ли, що пер­ша за­гро­за для ма­лю­ка, який ви­пав з гні­зда, – зне­во­дне­н­ня. Ма­ту­ся-біл­ка весь час бу­ла по­ряд, спо­сте­рі­га­ла з де­рев, бі­га­ла слі­дом за ді­тьми та ду­же не­по­ко­ї­ла­ся. – Ти про­сто „швид­ка до­по­мо­га”, як Чіп і Дейл! – ска­за­ла я Лє­ро­чці, ко­ли ді­зна­ла­ся всю істо­рію. – Мо­ло­дець!

На­ре­шті звіль­не­но­го За­ру­чни­ка по­вер­ну­ли у гні­здо... але звід­ти ви­зи­ра­ли ли­ше ТРИ ру­ді мор­до­чки! Де че­твер­тий?

Ми роз­пі­зна­ли тіль­ки Фі­ло­со­фа, ду­же він був не­зви­чний: най­чер­во­ні­ший, най­мен­ший, завжди спо­кій­ний, із мрій­ли­вим і во­дно­час сер­йо­зним по­гля­дом. На ща­стя, Фі­ло­соф був на мі­сці.

При­бі­гла біл­ка-ма­ту­ся, за­гна­ла ді­ток у схо­ван­ку, а са­ма зно­ву з’їха­ла го­ло­вою до­ни­зу по тру­бі та стри­ба­ла по дов­ко­ли­шніх де­ре­вах. Теж шу­ка­ла Че­твер­то­го.

Ра­птом я по­ба­чи­ла біл­че­ня на ве­ли­кій то­по­лі по­ряд з бу­дин­ком. По­ки ря­ту­валь­на ко­ман­да Лє­ро­чки звіль­ня­ла За­ру­чни­ка, впа­ло ще одне біл­че­ня, і цьо­го ні­хто не по­мі­тив. Огов­тав­шись пі­сля па­ді­н­ня, ма­лий ру­до­хво­стик на­ма­гав­ся сам по­вер­ну­ти­ся в гні­здо. Але хо­ду ту­ди не знав, по тру­бі вліз­ти не міг, то­му ін­стин­ктив­но по­ліз на най­ближ­че ве­ли­ке де­ре­во. Він по­віль­но пе­ре­су­вав ла­пки і повз стов­бу­ром вго­ру, ду­же схо­жий на по­ма­ран­че­ву жаб­ку з пу­хна­стим хво­стом. Че­твер­тий був май­же на рів­ні рі­дно­го гай­на, але ме­трів за ві­сім від ньо­го.

Ми з Лєр­кою по­ка­за­ли йо­го ма­мі-бі­ло­чці. Ко­ли йшло­ся про її ді­то­чок, біл­ка ду­же до­бре ро­зумі­ла лю­дей. По­мі­ти­ла Че­твер­то­го і ху­тко по­стри­ба­ла до ньо­го на то­по­лю. Але на­зад до гні­зда біл­че­ня не при­не­сла. Біл­ка-ма­ту­ся роз­ри­ва­ла­ся між трьо­ма ді­тка­ми у „та­єм­ній кім­на­ті” та одним на то­по­лі. Бі­га­ла ту­ди-сю­ди та шу­ка­ла якийсь ви­хід для об’єд­на­н­ня ро­ди­ни.

Оче­ви­дний ви­хід був: по­кін­чи­ти з ур­ба­ні­за­ці­єю та ви­ве­сти ді­тей на­зад у при­ро­ду. Для цьо­го ма­лим біл­че­ня­там тре­ба якось пе­ре­ліз­ти на ви­но­гра­дну ло­зу, бо спу­ска­ти­ся „по­же­жним лі­фтом”, тоб­то за­лі­зною тру­бою, зна­чно скла­дні­ше. До­ро­сла біл­ка ви­стри­бну­ла зі схо­ван­ки на дах бал­ко­на, про­бі­гла йо­го та стри­бну­ла на ви­но­град бі­ля ку­хон­но­го ві­кна. Від­стань бу­ла десь пів­ме­тра. Троє біл­че­нят спо­ча­тку бі­гли лан­цюж­ком за нею, та ко­ли зро­зумі­ли, що тре­ба стри­ба­ти, роз­вер­ну­ли­ся та вте­кли на­зад у гні­здо.

Біл­ка обі­гну­ла бал­кон, влі­зла по тру­бі до гні­зда, зно­ву по­ка­за­ла ді­то­чкам хід на дах, по­ве­ла їх за со­бою, стри­бну­ла… Три ру­ді мор­до­чки ви­зир­ну­ли з краю да­ху, по­ди­ви­ли­ся на ма­му, не­рі­шу­че пе­ре­зир­ну­ли­ся... і біл­че­ня­та по­вер­ну­ли­ся у гні­здо.

Біл­ка-ма­ту­ся за­гар­ча­ла. Ви­яв­ля­є­ться, на­віть бі­ло­чки вмі­ють гар­ча­ти, якщо їх до­ве­сти! Зно­ву і зно­ву до­ро­сла біл­ка по­вто­рю­ва­ла ма­невр, спо­ді­ва­ю­чись, що ра­но чи пі­зно ді­ти стри­бнуть за нею. Во­на про­во­ди­ла справ­жні вій­сько­ві на­вча­н­ня. Але двоє біл­че­нят спо­ча­тку бі­гли за нею, а по­тім по­вер­та­ли­ся до­до­му.

Тіль­ки двоє, бо Фі­ло­соф швид­ко зро­зу­мів, що все по­вто­рю­є­ться по ко­лу. На­що ме­ту­ши­ти­ся? Він си­дів на да­ху бі­ля гні­зда, щоб ні­ко­му не за­ва­жа­ти, а повз ньо­го ту­ди-сю­ди не­втом­но бі­га­ли біл­ки. По­ки всі тре­ну­ва­ли­ся, най­мен­ше біл­че­ня ду­ма­ло про жи­т­тя: „Отак бі­га­єш, бі­га­єш, на­че біл­ка у ко­ле­сі, а який сенс?..” Як­би ра­ні­ше йо­го не про­зва­ли Філософом, на­зва­ли б за­раз.

Втом­ле­ні без­кі­не­чни­ми опе­ра­ці­я­ми ря­ту­ва­н­ня бі­лок та бі­га­ни­ною по ко­лу, ми з хре­ще­ни­цею пі­шли по­гу­ля­ти на ву­ли­цю, „під­лі­ку­ва­ти нер­ви”. До нас ве­се­ло під­бі­гла зна­йо­ма ма­лень­ка со­ба­чка, пов­ні­стю бі­ла. При­ро­дно, її зва­ли Бі­ло­чка.

– Лє­ро, ди­вись, Бі­ло­чка!

– Де? – хре­ще­ни­ця стри­во­же­но кру­тить го­ло­вою нав­сі­біч, але не по­мі­чає со­ба­чку.

– Та ось же, пе­ред то­бою!

– Та де?! – Лє­ра ди­ви­ться крізь со­ба­чку. Бі­ло­чка зди­ву­ва­ла­ся, під­стри­бну­ла і го­ло­сно за­гав­ка­ла.

– А, Бі­ло­чка! – зра­ді­ла Лєр­ка.

– При­віт! – До­ве­ли нас ці ру­до­хво­сті, – ска­за­ла я. – Ще тро­шки, і га­лю­ци­на­ції по­чну­ться: ле­тю­чі біл­ки.

– То­чно. А чо­му „біл­ки”? Во­ни ж не бі­лі.

– Це ве­ли­ка бі­ля­ча та­єм­ни­ця!

–А я знаю! „Біл­ка” не від ко­льо­ру, а за не­по­втор­ний ін­те­лект, який є тіль­ки в бі­ля­вок!

– Ма­єш на ува­зі се­бе, Лє­рун­чик? – за­смі­я­ла­ся я. – Зви­чай­но! Я ж ро­зум­на, але ми­слю оригінально.

– Без­пе­ре­чно! От­же, біл­ка – це „зооблон­дин­ка”?

– Зна­єш кра­ще по­ясне­н­ня?

– Знаю, але твоє по­ясне­н­ня ме­ні по­до­ба­є­ться. Ми до­ста­тньо зна­йо­мі з бі­ля­чим спосо­бом ми­сле­н­ня, щоб впев­ни­ти­ся, що зви­чай­на лю­ди­на їхню ло­гі­ку зро­зу­мі­ти не мо­же. А якщо нав­па­ки: дум­ка про осо­бли­вий ін­те­лект дів­чат-бі­ля­вок пі­шла від по­ве­дін­ки бі­лок? Звід­ки то­ді на­зва біл­ки? – То­ді не знаю.

– Існує ба­га­то на­у­ко­вих вер­сій по­хо­дже­н­ня на­зви біл­ки. Осо­би­сто ме­ні зда­є­ться най­пе­ре­кон­ли­ві­шим, що слов’ян­ське „бєл­ка” – це ста­ра на­зва ку­ни ха­тньої (тоб­то ку­ни­ці-бі­ло­ду­шки). Бі­ла пля­ма на гру­дях від­рі­зняє лі­со­ву ку­ни­цю від не­без­пе­чної для лю­ди­ни кам’яної ку­ни­ці. То­му на­зва „біл­ка” для зві­ра з тем­ним ху­тром че­рез одну тіль­ки бі­лу пля­му має сенс. На де­ре­ві ку­ни­ця та біл­ка схо­жі, тіль­ки біл­ка мен­ша і зі сві­тлим че­рев­цем. Мо­жли­во, так на­зва одно­го ви­ду пе­ре­йшла на ін­ший.

Тим ча­сом на балконі не вщу­ха­ли ве­ли­кі ма­нев­ри. Ла­пки ту­по­ті­ли ту­ди-сю­ди без упи­ну, а Фі­ло­соф спо­сте­рі­гав. Ко­ли всі вто­ми­ли­ся, схо­ва­ли­ся у гні­здо, і

най­мен­ший та най­ро­зум­ні­ший теж при­єд­нав­ся до сім’ї.

Так ві­дбу­ва­ло­ся кіль­ка днів. Ма­ма-біл­ка втра­ча­ла тер­пі­н­ня й си­ли, стри­ба­ла та пе­ре­бі­га­ла по ви­но­гра­ду де­да­лі по­віль­ні­ше, але не зда­ва­ла­ся. Її ді­тки бу­ли та­кі са­мі впер­ті: пі­сля сто­ти­ся­чно­го по­вто­ру впра­ви біл­че­ня­та зно­ву не стри­ба­ли. Фі­ло­соф як завжди си­дів окре­мо та ро­бив ви­гляд, що йо­го ця ме­ту­шня не сто­су­є­ться.

Мо­жли­во, він ду­мав, що ви­йшло би швид­ше, як­би всі біл­че­ня­та про­сто впа­ли до­ни­зу, а по­тім по­бі­гли за ма­мою до по­трі­бно­го де­ре­ва. Але Че­твер­тий до­сі ли­шав­ся на са­мо­тній то­по­лі і си­дів на ній, на­че Ро­бін­зон на остро­ві. Зня­ти йо­го звід­ти теж бу­де не­лег­ко... От­же, цей ва­рі­ант та­кож не був до­ско­на­лим.

Ме­ні на­віть на­сни­ло­ся, як во­ни бі­га­ють по да­ху та стри­ба­ють на ви­но­град. І ось зран­ку на балконі па­ну­ва­ла не­зви­чна ти­ша. Схо­ван­ка бу­ла по­ро­жня. Ру­до­хво­сті пі­шли.

Су­сід­ка зни­зу роз­по­ві­ла, що вран­ці чо­ти­ри біл­ки одна за одною спу­ска­ли­ся ви­но­гра­дною ло­зою повз її бал­кон. Ми так ні­ко­ли і не ді­зна­ли­ся, стри­бну­ли на­ре­шті біл­че­ня­та са­мі чи ма­ма-біл­ка втра­ти­ла тер­пі­н­ня та пе­ре­не­сла їх за шкір­ки з да­ху на ви­но­град. Тро­хи зго­дом ми ба­чи­ли і сфо­то­гра­фу­ва­ли у пар­ку, як ін­ша біл­ка та­ким чи­ном пе­ре­но­сить ді­то­чок у но­вий дім.

Спо­ді­ва­ю­ся, на­ші біл­че­ня­та ви­ро­сли ве­ли­ки­ми та вправ­ни­ми, на­вчи­ли­ся пруд­ко стри­ба­ти і ла­зи­ти (на­віть го­ло­вою до­ни­зу), Фі­ло­со­фа ні­хто не з’їв, а Че­твер­то­го ма­ма-біл­ка при­ве­ла на­зад у сім’ю. Він зник з то­по­лі одра­зу, як пі­шла вся сім’я. Спо­ді­ва­ю­ся, у них все до­бре.

Чи по­вер­ну­ла­ся ша­ле­на сі­мей­ка у своє гні­здо на­сту­пно­го ро­ку та чи бу­ли ще якісь при­го­ди з біл­ка­ми, роз­по­вім на­сту­пно­го ра­зу.

Да­лі бу­де.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.