ТИ, И АЗ АР П або - КИ Сю­жет фiл ЛУ для ВИ ж ьм ах у iв

Kolosok - - ТУРБОТА ПРО ПОТОМСТВО - Іри­на Пі­су­лін­ська

Ясла для „чу­жо­го”

Якщо „ку­лі­нар­ні” впо­до­ба­н­ня гно­йо­ви­ків і мер­тво­ї­дів що­най­мен­ше ди­ву­ють1, то тва­ри­ни, про яких йти­ме­ться да­лі, ви­кли­ка­ють у нас острах. Во­ни ви­го­до­ву­ють сво­їх на­щад­ків жи­вим м’ясцем! Ні, мо­ва не про хи­жих тва­рин, які по­збав­ля­ють жер­тву жи­т­тя у бо­роть­бі за існу­ва­н­ня. Ми сьо­го­дні по­го­во­ри­мо про тих, хто жи­ву тва­ри­ну пе­ре­тво­рює на ясла і ко­мо­ру з при­па­са­ми для сво­їх ді­то­чок. Жи­ве со­бі та­ка тва­ри­на і ви­но­шує та ви­го­до­вує „чу­жо­го”. Та ще й не одно­го. Ба­га­то „чу­жих” під’їда­ють „нянь­ку-го­спо­да­ря”, який за­знає стра­ж­дань, а ча­сто на­віть ги­не. Що ж це за тва­ри­ни, які дба­ють про те, щоб на­щад­ків на­го­ду­ва­ти сві­жень­ким м’ясцем? І при­ла­што­ву­ють їх так, щоб ті не зна­ли го­ло­ду впро­довж усьо­го жи­т­тя. Як та­ке мо­же бу­ти?

Ло­гiчний па­ра­докс вiд ово­да

Зна­йом­ся – ово­ди, ко­ма­хи ря­ду Дво­кри­лі. Дба­ю­чи про те, щоб ді­то­чки ма­ли що їсти, во­ни пі­клу­ю­ться і про се­бе ко­ха­них, адже у до­ро­сло­му ві­ці, у ста­дії іма­го, ці ко­ма­хи не жив­ля­ться, а жи­вуть за ра­ху­нок за­па­сів ли­чин­ко­вої ста­дії. От­же, круг за­мкнув­ся – не­мо­жли­во з’ясу­ва­ти, хто про ко­го дбає. При­га­ду­єш ло­гі­чний па­ра­докс, над яким ла­ма­ли го­ло­ву ще фі­ло­со­фи Дав­ньої Греції: „Що з’яви­ло­ся ра­ні­ше – кур­ка чи яй­це”? Овід ста­вить нам та­ке ж за­пи­та­н­ня: „Ли­чин­ка дбає про те, щоб не зна­ла го­ло­ду до­ро­сла ко­ма­ха, чи нав­па­ки?”

Усьо­го ві­до­мо при­бли­зно 150 ви­дів ово­дів, їх гру­пу­ють у кіль­ка ро­дин, які ма­ють рі­зні упо­до­ба­н­ня про­ни­кне­н­ня в ті­ло го­спо­да­ря.

Ово­ди пiд­шкiр­нi

Сам­ки під­шкір­них ово­дів від­кла­да­ють яй­ця, при­крі­плю­ю­чи їх до шер­сті тва­рин. Ли­чин­ки, які ви­хо­дять з яєць, про­ни­ка­ють у шкі­ру і ру­ха­ю­ться в ор­га­ні­змі. У де­яких ово­дів шлях про­ля­гає не ли­ше крізь шкі­ру, а й че­рез ор­га­ни трав­ле­н­ня. Зу­пи­ня­ю­ться па­ра­зи­ти у спин­ній най­ви­щій ча­сти­ні ті­ла тва­рин. Це най­без­пе­чні­ше для них мі­сце, адже тва­ри­ни не ле­жать на спи­ні і то­му не мо­жуть роз­ча­ви­ти сво­го му­чи­те­ля. У ово­дів, які па­ра­зи­ту­ють на гри­зу­нах, цикл роз­ви­тку ду­же ко­ро­ткий, адже „бі­га­ють ли­чин­ки на ко­ро­ткі ди­стан­ції”, а па­ра­зи­ти ве­ли­ких ссав­ців до­ла­ють свої дов­гі ди­стан­ції про­тя­гом 3–9 мі­ся­ців. До­ся­гнув­ши спи­ни, ли­чин­ки актив­но жив­ля­ться і утво­рю­ють ущіль­не­н­ня із отво­ром, че­рез який ли­чин­ка має до­ступ до по­ві­тря для ди­ха­н­ня. Че­рез цей же отвір до­ро­слі ли­чин­ки ви­па­да­ють на зем­лю і пе­ре­тво­рю­ю­ться на ля­ле­чок.

Біль­шість ля­ле­чок до­зрі­ває пра­кти­чно одно­ча­сно, і до­ро­слі ко­ма­хи про­тя­гом кіль­кох днів ви­лі­та­ють при­бли­зно з по­ло­ви­ни во­сьмої до по­ло­ви­ни дев’ятої ран­ку (у по­мір­ній зо­ні). Ко­ма­хи по­спі­ша­ють по­ки­ну­ти ко­кон – на всю про­це­ду­ру 2–3 се­кун­ди, а вже за 30–60 се­кунд овід мо­же лі­та­ти і спа­рю­ва­ти­ся. Жи­т­тя ко­ро­тке (всьо­го кіль­ка днів), тож все по­трі­бно

всти­гну­ти. Вла­сне, це май­же все, що тре­ба, – спа­ру­ва­ти­ся. Що­прав­да, по­трі­бно ще від­кла­сти яй­ця і зна­йти не­об­хі­дну нянь­ку. Щоб не мар­ну­ва­ти ча­су, у ово­дів є улю­бле­ні мі­сця зу­стрі­чей. Так са­мо, як лю­ди при­зна­ча­ють по­ба­че­н­ня бі­ля фон­та­ну чи під го­дин­ни­ком, ово­ди з ве­ли­че­зних те­ри­то­рій злі­та­ю­ться завжди до одних і тих са­мих пун­ктів. Три­ва­лість жи­т­тя у ово­дів за­ле­жить від погоди. Ко­ли прохо­ло­дно, ці ко­ма­хи не лі­та­ють (бе­ре­жуть енер­гію), в цей час спо­віль­ню­є­ться обмін ре­чо­вин, а три­ва­лість жи­т­тя збіль­шу­є­ться. Тре­ба ж якось при­сто­су­ва­ти­ся, якщо ма­єш не­до­ро­з­ви­не­ний ро­то­вий апа­рат!

Уяви пол­чи­ща за­плі­дне­них са­мок, які, на­че во­ро­жа авіа­ція, лі­та­ють у по­шу­ках жертв. Шко­да тва­рин! Втом­ле­ні ко­ро­ви, які ря­ту­ва­ли­ся від во­ро­гів вте­чею, да­ють ма­ло мо­ло­ка. Шкі­ра ура­же­них тва­рин втра­чає то­вар­ний ви­гляд і зне­ці­ню­є­ться. Але в Цен­траль­ній Аме­ри­ці є і люд­ський шкір­ний овід (Dermatobia hominis (Linnaeus Jr in Pallas, 1781). Тут не про то­вар­ний ви­гляд сво­єї шкі­ри бу­деш ду­ма­ти. Ви­но­шу­ва­ти „чу­жо­го”! Одна дум­ка про та­ке жа­хає. Лю­блю на­шу кра­ї­ну ще й за те, що у нас не­має цих кри­ла­тих тва­рю­чок. Ось тут уже не ска­жеш: „До­бре там, де нас не­має”.

Шлун­ко­вi ово­ди

Сам­ки шлун­ко­вих ово­дів та­кож від­кла­да­ють яй­ця пе­ре­ва­жно на шерсть тва­рин, а до­во­лі по­ши­ре­ний овід трав­няк (Gasterophilus pecorum) від­кла­дає їх на тра­ву. Звід­си во­ни по­ман­дру­ють до трав­ної си­сте­ми ве­ли­ких ссав­ців, пе­ре­ва­жно ко­ней та ослів.

Ли­чин­ки ви­хо­дять з яєць і всвер­длю­ю­ться в шкі­ру жер­тви. Не­при­єм­ні від­чу­т­тя тур­бу­ють тва­ри­ну (на­при­клад, ко­ня). Він обли­зує ура­же­не мі­сце і за­ков­тує па­ра­зи­тів, яким ли­ше цьо­го і тре­ба. Мі­ся­ців з де­сять ли­чин­ка жи­ви­ться за ра­ху­нок го­спо­да­ря, а по­тім з екс­кре­мен­та­ми ви­хо­дить на світ. У ґрун­ті чи гної утво­рю­є­ться ля­ле­чка, з неї ви­хо­дить до­ро­слий овід, і все по­чи­на­є­ться зно­ву.

Ово­ди-бом­бар­ди­ри

Най­більш ви­на­хі­дли­ві ово­ди на­ле­жать до ро­ди­ни Но­со­гло­тко­вих. Ма­ту­ся цих ко­мах са­ма дбає про яй­ця, які роз­ви­ва­ю­ться в ор­га­ні­змі сам­ки до ста­дії ли­чи­нок. Зго­дом сам­ка по­дбає і про ли­чи­нок – при­ціль­но ме­тне рі­ди­ну з го­то­ви­ми ли­чин­ка­ми у ні­здрі або очі тва­рин (ко­ней – кін­ський овід, овець – ове­чий овід). Ли­чин­ки роз­ви­ва­ю­ться у но­со­вих шля­хах, ло­бних па­зу­хах, гло­тці тва­рин. При цьо­му ли­чин­ки-те­ро­ри­сти ду­же до­пі­ка­ють сво­їм го­спо­да­рям. Якщо ви­му­ше­на „нянь­ка-вів­ця” має

по­над 50 ли­чи­нок ове­чо­го ово­да (Oestus ovis), у неї роз­ви­ва­є­ться „не­справ­жня вер­тя­чка”: вів­ця обер­та­є­ться дов­ко­ла сво­єї осі і за кіль­ка днів ги­не. Якщо ли­чин­ки по­тра­пля­ють у ле­ге­ні, вів­ці ги­нуть від пнев­мо­нії (за­па­ле­н­ня ле­ге­нів). Ли­чин­ки-убив­ці мо­жуть роз­пра­ви­ти­ся і з рі­дною ма­ту­сею. Сам­ки цьо­го ви­ду жи­вуть до 25 діб, при­чо­му 20 діб при­па­дає на фор­му­ва­н­ня ли­чи­нок. Пі­сля цьо­го сам­ка тер­мі­но­во шу­кає „нянь­ку” для ли­чи­нок. Адже якщо во­ни роз­пов­зу­ться по ті­лу ма­ту­сі, не­роз­то­ро­пна „нень­ка” за­ги­не. Де­віз но­со­гло­тко­во­го ово­да: „Хо­чеш жи­ти – по­спі­шай та в ціль то­чно по­тра­пляй”. На­го­ро­да – про­дов­же­н­ня ро­ду.

Лiта­ю­чий сма­рагд, або Смерть жа­бам

Не ду­май, що ко­ма­хам до сма­ку ли­ше ве­ли­кі во­ло­ха­ті ссав­ці. Де­яким сма­ку­ють хо­ло­дні слизь­кі жа­би! За­пи­та­єш – ко­му? Жаб по­лю­бляє му­ха жа­бо­їд­ка ( Lucilia bufonivora), що­прав­да, у її ме­ню є і ро­пу­хи, та­кі ж хо­ло­дні, але не слизь­кі. Жа­бо­їд­ка – єди­на м’ясна му­ха, яка є облі­га­тним па­ра­зи­том (її ли­чин­ки не мо­жуть роз­ви­ва­ти­ся по­за ті­лом ха­зя­ї­на). Жа­бо­їд­ки на­ле­жать до зе­ле­них м’ясних мух. Ті­ло ці­єї до­во­лі ве­ли­кої му­хи (9 мм зав­довж­ки) має ме­та­лі­чний зе­ле­ний від­блиск. Ду­же кра­си­ва му­шка – на­че лі­та­ю­чий сма­рагд. На­пев­но, жаб­ки не по­ді­ля­ють мо­го за­хо­пле­н­ня та­кою кра­сою – для них це ле­тю­ча смерть. У пе­рі­од роз­мно­же­н­ня ці кра­су­ні від­кла­да­ють яй­ця на спин­ку або го­ло­ву зем­но­во­дним. Ли­чин­ки, які з’яв­ля­ю­ться, за­пов­за­ють крізь но­со­ві отво­ри в го­ло­ву ха­зя­ї­на і ви­їда­ють тка­ни­ни ще жи­вої тва­ри­ни. Мор­до­чка тва­ри­ни де­фор­му­є­ться, а за кіль­ка днів по­шко­джу­ю­ться жит­тє­во ва­жли­ві ор­га­ни, і не­ща­сна тва­ри­на ги­не. Від ура­же­н­ня тва­ри­ни до то­го, що від неї за­ли­ша­є­ться ли­ше ске­лет, – один–два ти­жні. Ли­чин­ки до­їда­ють за­ли­шки, за­ко­пу­ю­ться в зем­лю і пе­ре­тво­рю­ю­ться на ля­ле­чок, а ті в свою чер­гу впро­довж 1–3 ти­жнів ста­ють до­ро­сли­ми ко­ма­ха­ми.

В ме­ню є всi...

Чи та­кі вже й рід­кі­сні лю­би­те­лі жи­во­го м’ясця? Та ні, про­тя­гом міль­йо­нів ро­ків ево­лю­ції та­ких лю­би­те­лів з’яви­ло­ся до­во­лі. Оче­ви­дно, жив­ле­н­ня м’ясом, яке роз­кла­да­є­ться, ство­ри­ло пе­ре­ду­мо­ви пе­ре­хо­ду до па­ра­зи­ту­ва­н­ня на жи­вих тва­ри­нах. У ко­жно­го па­ра­зи­та вла­сні упо­до­ба­н­ня, але ме­ню до­во­лі ши­ро­ке. Крім зга­да­них тва­рин і лю­ди­ни, там є ще ін­ші „стра­ви”.

Ли­чин­ки мух по­ле­ній мо­жуть роз­ви­ва­ти­ся на м’ясі, але у при­ро­ді ча­сто тра­пля­ю­ться і на до­що­вих чер­вах.

В ме­ню па­ра­зи­ти­чних м’ясних мух є на­віть ін­дій­ський слон. Під йо­го шкі­рою роз­ви­ва­ю­ться ли­чин­ки одно­го з ви­дів ро­ду Кор­ді­ло­бія, ін­ший вид цьо­го ро­ду па­ра­зи­тує на ка­барз (му­ску­сно­му оле­ні) на Да­ле­ко­му Схо­ді.

Са­ра­но­їд­ка Са­ха­ро­ва ( Acridomyia sacharovi) від­кла­дає яй­ця в тіль­це азі­ат­ської са­ра­ни. Що са­ра­ні по­га­но, те для лю­ди­ни ко­ри­сно. Са­ра­но­їд­ка змен­шує кіль­кість не­без­пе­чних для лю­ди­ни ко­мах. Міль­йон­ні хма­ри са­ра­ни мо­жуть зни­щи­ти уро­жай на ве­ли­че­зних те­ри­то­рі­ях і ви­кли­ка­ти го­лод.

Ми зга­да­ли да­ле­ко не всіх тва­рин, лю­би­те­лів ви­го­до­ву­ва­ти сво­їх ма­лят жи­вим м’ясцем. Се­ред па­ра­зи­тів є й та­кі, які ви­ко­ри­сто­ву­ють ха­зя­ї­на не ли­ше як ко­мо­ру з м’ясом, а пе­ре­тво­рю­ють йо­го на нянь­ку-ра­ба, на зом­бі, який ще й дбає про сво­го убив­цю, але про це у на­сту­пно­му но­ме­рі.

2 мм

5 мм

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.