Бо­г­дан ЖОЛДАК

”Гро­ші забирають ба­га­то енер­гії. І ви­ма­га­ють кон­та­кту з лю­дьми, з яки­ми в жит­ті по­руч сра­ти б не сів”

Krayina - - ЩОДЕННИК - 68 ро­ків, ПИ­СЬМЕН­НИК

НА СВОЮ ВІЗИТКУ НА­ПИ­САВ ”МІФОМАН”. Але близь­кі ви­рі­ши­ли, що це щось обра­зли­ве. До­ве­ло­ся на­пи­са­ти ”пи­сьмен­ник”. Міф – най­пра­виль­ні­ший спо­сіб від­чу­ва­н­ня сві­ту. Він – не бре­ше. З те­о­рії по­хо­дже­н­ня афри­кан­сько­го пле­ме­ні до­го­нів (на­род на пів­ден­но­му схо­ді Ма­лі. – Кра­ї­на) смі­я­ли­ся всі на­у­ков­ці. До­го­ни ствер­джу­ва­ли, що пла­не­та Си­рі­ус, з якої во­ни по­хо­дять, по­двій­на. Ко­ли ви­на­йшли до­брі те­ле­ско­пи, по­ба­чи­ли, що во­на справ­ді та­ка. Нам

по­та­ла­ни­ло. У нас є моль­фа­ри, ха­ра­ктер­ни­ки, ві­щу­ни, во­ро­жби­ти, зна­ха­рі, ін­клю­зни­ки (на­пів­лю­ди-на­пів­де­мо­ни в укра­їн­ській мі­фо­ло­гії. – Кра­ї­на). Ми – мі­фо­ло­гі­чна на­ція.

У СТО­ЛИ­ЧНО­МУ ГІДРОПАРКУ ЯКІСЬ ХАМИ ЗАХОПИЛИ ТЕ­РИ­ТО­РІЮ Й ПО­ЧА­ЛИ ЗВОДИТИ БУДИНКИ. Ні­ко­го ту­ди не пу­ска­ли. Одно­го ра­зу во­ни при­йшли і по­ба­чи­ли, що ті спо­ру­ди роз­би­ра­ють. Я ці­лий день ле­жав на пля­жі і ди­вив­ся, як зно­си­ли те хам­ство. Ро­бі­тни­ки ван­та­жи­ли на фу­ри де­рев’яні зру­би. Ща­сли­ві­шо­го дня не бу­ло в ме­не остан­нім ча­сом. У ко­рум­по­ва­ній дер­жа­ві бли­сну­ла прав­да.

БОЮСЯ БУВАТИ НА КНИЖКОВИХ ЯРМАРКАХ. За­хо­диш і ба­чиш, що то­бі по­трі­бно все, що там про­да­є­ться. Знаю лю­дей, які рік зби­ра­ють гро­ші, щоб ку­пи­ти 15 най­ва­жли­ві­ших для них кни­жок.

ЯКЩО ЧИТАЄШ І ТЕ­БЕ ПІДКИДАЄ, ТО ЦЕ – ХО­РО­ША КНИЖ­КА. У ди­тин­стві від ”Та­ра­са Буль­би” під­ки­да­ло. Книж­ка Юрія Щер­ба­ка ”Час смер­то­хри­стів” – із та­ких. Ко­ли до­чи­ту­вав, те­кли сльо­зи. ”До­по­від­на апо­сто­лу Пе­тру” ре­жи­се­ра Юрія Іллєнка – сві­то­во­го рів­ня твір. Про­зи з та­кою енер­ге­ти­кою у нас ні­ко­ли не бу­ло.

Бо­г­дан ЖОЛДАК

На­ро­див­ся 13 лю­то­го 1948-го в Ки­є­ві. Ба­тько – пи­сьмен­ник Олесь Жолдак, ма­ти – по­е­те­са Єва На­ру­бі­на. За­кін­чив фі­ло­ло­гі­чний фа­куль­тет Уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка. Пра­цю­вав учи­те­лем укра­їн­ської мо­ви й лі­те­ра­ту­ри, ви­кла­дав у гур­тках по­за­шкіль­ної си­сте­ми ви­хо­ва­н­ня. 1981-го у сто­ли­чно­му Те­а­трі ім. Фран­ка ви­йшла п’єса Жол­да­ка ”Го­пак опе­ри ”Ко­но­топ­ська відьма”. ”Я мав не­ве­ли­кий від­со­ток від цьо­го. Ві­сім ро­ків міг жи­ти, не пра­цю­ю­чи. Ще під­ро­бляв – їздив у ар­хе­о­ло­гі­чні екс­пе­ди­ції зем­ле­ко­пом. У віль­ний час пи­сав”. Пра­цю­вав на кі­но­сту­дії ”Рось”. На­пи­сав сце­на­рії до стрі­чок ”Відьма”, ”Ко­за­ки йдуть”, ”Іван та ко­би­ла”, ”До­ро­га на Січ”.

Із 1999-го з пи­сьмен­ни­ка­ми бра­та­ми Ка­пра­но­ви­ми про­да­вав укра­їн­ські філь­ми на лі­цен­зо­ва­них ві­део­ка­се­тах. Вів про­гра­ми на Пер­шо­му на­ціо­наль­но­му ка­на­лі та на ”1+1”. 2000 ро­ку з ре­жи­се­ром Юрі­єм Іл­лєн­ком ор­га­ні­зу­ва­ли курс кі­но­сце­на­ри­сти­ки у Ки­їв­сько­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті те­а­тру, кі­но і те­ле­ба­че­н­ня ім. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Від­то­ді пра­цює ху­до­жнім ке­рів­ни­ком цьо­го кур­су. Пер­ша книж­ка про­зи ”Спо­ку­си” ви­йшла 1990-го. Позаторік – кі­но­по­вість про вій­ну на Дон­ба­сі ”Укри”. На­зи­ває се­бе най­біль­шим пи­сьмен­ни­ком в Укра­ї­ні – ва­жить 154 кг. Дру­жи­на Іри­на ви­кла­дає гру на фор­те­пі­а­но в му­зи­чній шко­лі. 17 лю­то­го 2012-го по­мер­ла донь­ка Да­ри­на. Має онук 14-рі­чну Яри­ну й 4-рі­чну Іван­ну

МИ З БАТЬКАМИ ЖИ­ЛИ НА ВУЛИЦІ ЛЬВА ТОЛСТОГО, 5А. До ре­во­лю­ції там пра­цю­ва­ло ви­дав­ни­цтво. Де­ні­кін­ці в то­му при­мі­щен­ні вби­ли укра­їн­сько­го по­е­та Ва­си­ля Чу­ма­ка. За­йшли, по­ба­чи­ли чо­ло­ві­ка у ви­ши­ван­ці – і при­стре­ли­ли. Під час вій­ни бу­дів­ля бу­ла зни­ще­на. По­ло­не­ні нім­ці зго­дом зве­ли но­вий бу­ди­нок. Ко­ли у дво­рі по­ча­ли ко­па­ти бом­бо­схо­ви­ще, від­кри­ли­ся ве­ли­че­зні під­ва­ли – зі стан­ка­ми, зі­тлі­ли­ми па­пе­ра­ми. Я ви­ріс на цьо­му свя­то­му лі­те­ра­тур­но­му ка­пи­щі.

У МО­Є­МУ ДВО­РІ ЖИЛО БА­ГА­ТО БРЕХУНІВ. Зма­га­ли­ся, хто ко­го пе­ре­бре­ше. Жень­ка Ва­ку­лен­ко що­ра­зу ка­зав, що їздив у се­ло і на ньо­го на­па­ла бан­да ци­ган. Апо­фе­оз йо­го істо­рій був та­кий: ци­га­ни за­сі­ли

Якщо читаєш і те­бе підкидає, то це – хо­ро­ша книж­ка. У ди­тин­стві від ”Та­ра­са Буль­би” під­ки­да­ло

на кру­чі, й він з дру­зя­ми не міг їх звід­ти ви­би­ти. І то­ді, мов­ляв, узяв ку­ле­мет ”Ма­ксим” і про­стре­лив у цій кру­чі ква­драт, кру­ча за­ва­ли­ла­ся, і во­ни ви­гра­ли бій. Я йо­го міг пе­ре­бре­ха­ти істо­рі­я­ми про тва­рин. На­чеб­то був у Афри­ці. Ба­чив ле­вів, ти­грів, уда­вів і всьо­го то­го, що, мо­жли­во, в Афри­ці й не бу­ло.

НЕЗВИЧАЙНИХ ІСТО­РІЙ ТРАПЛЯЄТЬСЯ БА­ГА­ТО. Але во­ни не фі­ксу­ю­ться. Зу­стрі­ча­ю­ться двоє і по­чи­на­ють роз­по­від­а­ти: То­ля щось украв, про­дав не­вда­ло, жін­ка йо­го ви­ка­за­ла – і за­кру­чу­є­ться шек­спі­рів­ський сю­жет нав­ко­ло ящи­ка з го­ріл­кою. На вулиці Горь­ко­го, 22, двір­ник зна­йшов від­ро зо­ло­та. До ньо­го там жив ми­тро­по­лит. Двір­ник по­чав по­тро­ху про­да­ва­ти свій скарб. Мі­лі­ція за­ці­ка­ви­ла­ся. Ба­га­то ра­зів про­во­ди­ли в ньо­го об­шу­ки – і ні­чо­го не зна­хо­ди­ли. Аж до­ки один мент зі зла не тур­нув від­ро під по­мий­ни­цею.

БІЛЬ­ШІСТЬ МІСТИКИ – ФАЛЬШИВА. У чо­ло­ві­ка пен­сія мен­ша за кварт­пла­ту. Як він жи­ве? Ось де мі­сти­ка.

ПІ­СЛЯ УНІ­ВЕР­СИ­ТЕ­ТУ МЕ­НЕ ЗА РОЗПОДІЛОМ ЗАПХАЛИ ДО НАЙПОКАЗУШНІШОЇ ШКО­ЛИ КИ­Є­ВА. Ди­ре­ктор був пол­ков­ни­ком КДБ. Зі шко­ли я виходив че­рез ві­кно у за­дньо­му цо­ко­лі, щоб не по­па­сти­ся йо­му на очі. Бо обов’яз­ко­во на­ван­та­жить яко­юсь дур­нею.

ВИ­РІ­ШИВ ВСТУ­ПА­ТИ НА ВИЩІ СЦЕНАРНІ КУРСИ В МО­СКВІ. Але му­сив у шко­лі від­пра­цю­ва­ти два ро­ки. На­пи­сав у Мі­ні­стер­ство осві­ти про­ха­н­ня від­пу­сти­ти ме­не – крі­па­ка. Хоч це й зда­ва­ло­ся не­ре­аль­ним. І на­снив­ся ме­ні сон: за­хо­джу до мі­ні­стер­ства, а во­но по­ро­жнє. Ві­тер те­лі­пає ве­ли­че­зні за­пи­на­ла. Іду ко­ри­до­ром. Грає сві­тло. Се­кре­тар­ка дає па­пір і ка­же: ”Ви звіль­не­ні”. Пі­сля цьо­го ви­рі­шив та­ки пі­ти до мі­ні­стер­ства. При­хо­жу, а во­но по­ро­жнє. І все від­бу­ва­є­ться то­чні­сінь­ко, як у ма­рен­ні. Та­ка ж смі­шна в оку­ля­рах се­кре­тар­ка дає ме­ні кон­верт. Я стри­бав від ща­стя, як Шев­чен­ко, ко­ли ді­знав­ся про звіль­не­н­ня з крі­па­цтва.

КО­ЛИ ПОКАЗУХИ БІЛЬ­ШЕ, НІЖ РО­БО­ТИ, – це вже не жи­т­тя.

СТВО­РИВ ДИТЯЧУ КІНОСТУДІЮ В РАЙОННОМУ БУ­ДИН­КУ ПІОНЕРІВ НА БОРЩАГІВЦІ (ра­йон Ки­є­ва. – Кра­ї­на). У 1970–1980-х там бу­ли та­кі ді­ти, що їх мі­лі­ція бо­я­ла­ся. Та я зна­хо­див із ни­ми спіль­ну мо­ву. Ми по­сі­ли пер­ше мі­сце в Укра­ї­ні з фо­то­гра­фу­ва­н­ня.

ПРО­ТЯ­ГОМ 20 РО­КІВ ЗА РА­ДЯН­СЬКИХ ЧА­СІВ НЕ НАДРУКУВАЛИ ЖО­ДНО­ГО МО­ГО РЯДКА. Та­ких, як я, бу­ло чи­ма­ло. Хто не спив­ся, зна­хо­ди­ли одне одно­го. Зби­ра­ли­ся в май­стер­нях ху­до­жни­ків, вла­што­ву­ва­ли чи­та­н­ня. Та­кі збі­го­ви­ська ство­рю­ва­ли ілю­зію лі­те­ра­тур­но­го про­це­су. А ко­ли сті­на впа­ла, на­ше лі­те­ра­тур­не во­лон­тер­ство ви­йшло з під­пі­л­ля.

У ГА­ЗЕ­ТІ ”МО­ЛО­ДА ГВАРДІЯ” З’ЯВИ­ЛИ­СЯ ДВОЄ – ВІ­ТА­ЛІЙ СУ­Д­ДЯ І ВІ­ТА­ЛІЙ ЖЕЖЕРА. Во­ни взя­ли­ся дру­ку­ва­ти та­ких, як я. Ко­ли мій твір ви­йшов 1989 ро­ку, мав від­чу­т­тя, ні­би чо­лом про­бив не­бо і по­ба­чив ко­смос. По­тім по­тра­пив до аль­ма­на­хів мо­ло­дих пи­сьмен­ни­ків. 1990-го ви­йшла книж­ка ”Спо­ку­си” в ”Укра­їн­сько­му пи­сьмен­ни­ку”.

МІЙ СТУДЕНТ З УНІ­ВЕР­СИ­ТЕ­ТУ ПІ­ШОВ ВО­Ю­ВА­ТИ. Я з жа­хом че­кав стра­шних но­вин, бо він дов­го не виходив на зв’язок. По­чав опи­су­ва­ти йо­го при­го­ди і по­дви­ги на вій­ні. При­ду­мав йо­му по­зив­ний – ”Столиця”. Ви­га­дав ще одно­го пер­со­на­жа. Ко­ли ви­йшла книж­ка ”Укри”, а студент по­вер­нув­ся, я за­пи­тав, яке у ньо­го бу­ло псев­до. ”Столиця”. Мав на­пар­ни­ка – ”Си­во­го”. І в книж­ці ця па­ро­чка пра­цює на кон­тра­сті. Один гі­пе­рін­те­ле­кту­ал, дру­гий – сіль­ський ме­ха­ні­за­тор, який знає біль­ше за ін­те­ле­кту­а­ла. Це ща­стя для пи­сьмен­ни­ка – ви­га­да­ти прав­ду.

У НАС, КРІМ ГУ­МО­РУ, МАЙ­ЖЕ НІ­ЧО­ГО НЕ­МАЄ. Про Пу­ті­на ро­би­ли ти­ся­чі роз­ві­док. А хло­пці з Хар­ко­ва ки­ну­ли фра­зу ”Пу­тін – х…ло” – і весь світ пе­ре­вер­нув­ся. У ли­сті ко­за­ків до ту­ре­цько­го сул­та­на бу­ли та­кі ж ма­тю­ки. Єв­ро­па не ро­зумі­ла, що та­ке ”х…ло”, але за­спі­ва­ла ра­зом із на­ми.

ДОТЕПНИЙ ГУМОР В УКРА­Ї­НІ ЗНИЩУВАЛИ. Ми зна­є­мо про­ста­ку­ва­то­го Оста­па Ви­шню. А йо­го рі­дний брат Ва­силь Че­чвян­ський був ви­тон­че­ним і по-єв­ро­пей­сько­му до­те­пним. Пи­сав гу­мо­ре­ски про ко­му­ні­сти­чних сту­ка­чів. Йо­го роз­стрі­ля­ли 1937 ро­ку. Ви­ки­ну­тий із пам’яті. І у на­вчаль­ні про­гра­ми з укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри оби­ра­ли жло­бу­ва­тих пи­сьмен­ни­ків, а в хо­ро­ших – шу­ка­ли най­жло­бу­ва­ті­ші тво­ри.

ЖИВУ НА ПЕНСІЮ ТА МІЗЕРНУ ПЛАТНЮ В ДЕР­ЖАВ­НО­МУ ІН­СТИ­ТУ­ТІ. Від зар­пла­ти до зар­пла­ти нам із жін­кою ви­ста­чає. І на лі­ки, і на по­да­рун­ки вну­кам. Це пре­кра­сне жи­т­тя. Гро­ші забирають ба­га­то енер­гії. І ви­ма­га­ють кон­та­кту з лю­дьми, з яки­ми у жит­ті по­руч сра­ти б не сів.

РА­НІ­ШЕ НЕ ДУ­ЖЕ ВІРИВ У БОГА. Остан­нім ча­сом це при­хо­дить.

У СЛОВНИКУ УКРА­ЇН­СЬКОЇ МО­ВИ БОРИСА ГРІНЧЕНКА Є П’ЯТЬ СТОРІНОК ІЗ ПОХІДНИМИ ВІД СЛО­ВА ”КО­ХА­Н­НЯ”. Це сві­то­вий ре­корд. Ще стіль­ки ж – від сло­ва лю­бов. Укра­ї­на най­ба­га­тша на лю­бов. Ін­ко­ли ця ри­са по­га­но слу­жить нам. Най­біль­ше дра­тує, що укра­їн­ці сво­їх убивць на­зи­ва­ли ла­гі­дно: во­рі­жень­ки, тур­ки-яни­чень­ки. Жо­ден на­род не мо­же по­хва­ли­ти­ся та­кою то­ле­ран­тні­стю.

ДЛЯ МЕ­НЕ ЛЮ­БОВ – це те, чо­го най­біль­ше хо­че­ться спо­ді­ва­ти­ся. Щоб іще десь тро­хи від­чу­ти, за­ко­ха­ти­ся. Не­що­дав­но ді­знав­ся прав­ду, яка ме­не роз­ча­ви­ла. Зу­стрів одно­кла­сни­цю, з якою не ба­чи­ли­ся ро­ків 40. Во­на роз­по­ві­ла, що на­ша дру­га одно­кла­сни­ця бу­ла в ме­не за­ко­ха­на. Але не при­зна­ва­ла­ся. Ія в неї був за­ко­ха­ний. Ми, як два ідіо­ти, бо­я­ли­ся гля­ну­ти одне на одно­го. Пів­сло­ва – і мо­гли бу­ти ща­сли­ві по цей день. Укра­ї­на та­ка ба­га­та на лю­бов, що лю­ди в цьо­му мо­рі гу­бля­ться.

ІЗ ДРУ­ЖИ­НОЮ ПРОЖИЛИ ПО­НАД 40 РО­КІВ. Се­ред мо­їх зна­йо­мих не­має ні­ко­го, хто так дов­го пе­ре­бу­вав би у шлю­бі. Ко­ли жін­ка по­чи­нає ме­не ла­я­ти, на­га­дую їй, що ми – чем­піо­ни.

НАЙ­БІЛЬ­ШЕ БОЮСЯ, що від Бі­ло­ру­сі до Ки­є­ва яки­хось 100 кі­ло­ме­трів. Якщо Пу­тін дви­не тан­ки, за пів­дня во­ни мо­жуть бу­ти тут. Боюся ці­єї бо­же­віль­ної по­тво­ри. Хоч ми пе­ре­жи­ва­ли і біль­ших па­ра­но­ї­ків.

Біль­шість містики – фальшива. У чо­ло­ві­ка пен­сія мен­ша за кварт­пла­ту. Як він жи­ве? Ось де мі­сти­ка

Це ща­стя для пи­сьмен­ни­ка – ви­га­да­ти прав­ду

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.