Боль­ше­ви­ки смер­ді­ли – стра­шне. Го­ло­дні. Один у кишені мав пше­ни­цю, їв по кіль­ка зе­рен

ВАНДА ГОРЧИНСЬКА ПРОЖИЛА З ЧОЛОВІКОМ 53 РО­КИ ТРИ МІ­СЯ­ЦІ І ШІСТЬ ДНІВ

Krayina - - ЛЮДИ ТА РЕЧІ - Текст: Мар­та ГАВРИШКО, фо­то: з осо­би­сто­го ар­хі­ву Ван­ди ГОРЧИНСЬКОЇ

ХОДИЛА ДО ПОЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ, ВО­НА БУ­ЛА БЕЗПЛАТНА. ЗАНЯТТЯ ПОЧИНАЛИСЯ З МОЛИТВИ. Вчи­ли го­ту­ва­ти різні стра­ви. Ме­ні це в під­піл­лі при­го­ди­ло­ся, бо вмі­ла і ко­тле­ти зро­би­ти, і зу­пу зва­ри­ти.

З МЕНЕ ХО­ТІ­ЛИ ЗЛІПИТИ ПОЛЬКУ. Да­ли сти­пен­дію, щоб да­лі вчи­ла­ся. Але війна всі пла­ни пе­ре­кре­сли­ла. Та й не ви­йшла би з мене поль­ка. У стар­ших класах роз­да­ли ан­ке­ти з пи­та­н­ням ”Ким хо­че­те ста­ти”. То я на­пи­са­ла: збу­єм. Так на­зи­ва­ли на­ро­дних ме­сни­ків. Ма­ла бун­тів­ний ха­ра­ктер. Хло­пець Ла­дзьо та­ку пі­сень­ку спів­ав про мене: ”Ка­те­ри­на Гор­га, ско­ти­ла­ся з гор­ба, з го­ри на до­ли­ну і вби­ла ди­ти­ну”. То­ді всі га­зе­ти пи­са­ли про жін­ку, яка своє ди­тя вби­ла. Я тер­пі­ла-тер­пі­ла, а то­ді зло­ви­ла йо­го і по­тов­кла в клум­бах бі­ля школи.

ЯК ПЕРШИЙ РАЗ ПРИ­ЙШЛИ БОЛЬ­ШЕ­ВИ­КИ, МИ ВСІ ВИ­ЙШЛИ НА ВУ­ЛИ­ЦІ ДИ­ВИ­ТИ­СЯ. Смер­ді­ли – стра­шне. Го­ло­дні. Один у кишені мав пше­ни­цю, їв по кіль­ка зе­рен.

ПОДРУГА СТЕФА ЗАРЕМСЬКА ПОЗНАЙОМИЛА ЗІ СВО­ЇМ ДЯДЬКОМ ЯРОСЛАВОМ НА ПСЕВДО ”АР­СЕН”. Він був по­ві­то­вим го­спо­дар­чим (очо­лю­вав по­віт – адмі­ні­стра­тив­но-те­ри­то­рі­аль­ну оди­ни­цю в стру­кту­рі Ор­га­ні­за­ції українських на­ціо­на­лі­стів. – Кра­ї­на). Вчив­ся на крав­ця. Стар­ший від мене на три ро­ки. Сво­їй дів­чи­ні ку­пив че­ре­ви­чки й ко­жу­шок. Во­на то прийня­ла, а по­тім з ін­шим по­ча­ла кру­ти­ти. ”Ар­сен” на мене став за­гля­да­ти­ся. Я йо­го лі­ку­ва­ла, ро­би­ла ма­са­жі. По­ча­ли зу­стрі­ча­ти­ся. Але в ньо­го за­ко­ха­ла­ся моя ке­рів­ни­ця ”Лет”. До­не­сла на мене, що я пов­стан­ця на­зва­ла на прі­зви­ще, а не як тре­ба – на псевдо. З то­го часу я до ”Ар­се­на” охо­ло­ла. Бо ко­ли во­на мене ви­чи­ту­ва­ла, він сто­яв, як па­стух, очі опу­стив. Не за­сту­пив­ся.

СВОЮ ПЕРШУ ШТАФЕТУ (за­пи­ску. – Кра­ї­на) ПОНЕСЛА У СУСІДНЄ СЕ­ЛО ДО ЗВ’ЯЗКОВОЇ МАРІЙКИ, НА ПСЕВДО ”ВІЙ”. Во­ни ра­зом зі сво­їм хло­пцем жи­ли у кри­їв­ці. Ма­рій­ка за­ва­гіт-

“Ар­сен” сто­яв, Ке­рів­ни­ця ви­чи­ту­ва­ла мене, а як па­стух, очі опу­стив. Не за­сту­пив­ся

ні­ла, на­ро­ди­ла. Чо­ло­вік вчи­нив са­мо­губ­ство, щоб не зда­ти­ся жи­вим. Во­на пе­ред аре­штом від­да­ла си­на ма­те­рі.

НІМЦІ ХО­ТІ­ЛИ ВИВЕЗТИ НА РО­БО­ТИ. Ба­га­тші сім’ї во­ни не чі­па­ли, ті пла­ти­ли ве­ли­кий кон­тин­гент (на­ту­раль­ний по­да­ток. – Кра­ї­на). Ми бу­ли бі­дні, ко­гось із ха­ти му­си­ли да­ти.

ПРАЦЮВАЛА СА­НІ­ТАР­КОЮ В ЛІ­КАР­НІ. Одно­го ра­зу зна­йо­мий ка­же: ”Хо­ді­мо в уряд пра­ці, ви­ро­би­мо то­бі ау­свайс (по­свід­че­н­ня осо­би. – Кра­ї­на). Я й пі­шла. А мене за­кри- ли на ві­сім діб, взя­ли на етап. До за­лі­зни­чної стан­ції ве­ли по­лі­цаї. Один на прі­зви­ще Ма­кси­мець ка­же: ”Йди ці­єю ву­ли­чкою і ті­кай”. Але дру­гий по­лі­цай, Ло­же­чка, зло­вив мене і при­вів на­зад. Ні­мак силь­но по­бив пі­сто­ле­том по го­ло­ві. До­їжджа­є­мо до Тер­но­по­ля. Ма­кси­мець по­ра­див схо­ва­ти­ся в ту­а­ле­ті. За го­ди­ну ви­йшла. Пі­шки до­бра­ла­ся до Про­шо­ви (мі­сто за 18 км від Тер­но­по­ля. – Кра­ї­на). По­їздом ді­ста­ла­ся до Ко­пи­чин­ців. Ще дов­го хо­ва­ла­ся, не но­чу­ва­ла вдо­ма.

У КОПИЧИНЦЯХ БУ­ЛО ГЕТТО. ОДНА ЄВРЕЙКА ПІДБІГЛА ДО НАС ІЗ ДІВЧАТАМИ. А за нею – п’яний ні­мець із пі­сто­ле­том. За­стре­лив її. А зна­йо­мі Ге­ня і Естер – вря­ту­ва­ли­ся. Їх три­чі ве­зли на роз­стріл, але що­ра­зу вті­ка­ли. Ма­буть, пла­ти­ли по­лі­ца­ям. По­тім їх пе­ре­хо­ву­вав під­піль­ник Слав­ко у кон­спі­ра­тив­ній ха­ті ОУН. Пі­сля вій­ни ви­їха­ли в Поль­щу, да­лі – в Іта­лію, а по­тім – в Ізра­їль. Торік їхні ді­ти і прав­ну­ки при­їжджа­ли в Ко­пи­чин­ці. Вла­сни­ки ха­ти, де во­ни колись жи­ли, впу­сти­ли їх по­ди­ви­ти­ся. На мі­сці гетто якраз зні­ма­ли по­крів­лю з бу­дів­лі. Зна­йшли пов’яз­ку із зір­кою Да­ви­да. Во­ни роз­пла­ка­ли­ся. Естер вже по­мер­ла. Ге­ня ще жи­ва, чи­тає укра­їн­ською. ПІШЛИ МИ З ХЛОПЦЯМИ ВБИВАТИ ОДНО­ГО МОСКАЛЯ. Він був хво­рий на си­фі­ліс. Спе­ці­аль­но за­ра­жав на­ших дів­чат. Ле­жав у лі­кар­ні, де я працювала. У той ве­чір за­кри­те фа­не­рою ві­кно в йо­го па­ла­ті ма­ла від­чи­ни­ти са­ні­тар­ка. Ми ки­ну­ли гра­на­ту, але не до­гле­ді­ли, що ві­кно за­кри­те. За­ги­ну­ли двоє на­ших хло­пців, рі­дні бра­ти. Ще одно­го по­ра­ни­ли. Від­то­ді я пе­ре­йшла у гли­бо­ке під­пі­л­ля.

”У СВЯТВЕЧІР ЗА КУТЕЮ, ПОВСТАНЧА РОДИНО, НЕ ЗАБУДЬТЕ ПОМ’ЯНУТИ ТИХ, ЩО ЗА УКРАЇНУ БУЙНІ ГО­ЛО­ВИ ЗЛОЖИЛИ ІЗ ПРОКЛЯТИМ КАТОМ”, – та­ки­ми сло­ва­ми починалися Рі­здвя­ні ві­та­н­ня 1945 ро­ку на­шо­го про­па­ган­ди­ста ”Ко­бза­ря”. Да­лі у текс­ті йшли по­ба­жа­н­ня для кожного пов­стан­ця. Про мене пи­сав: ”До­мо­ви­ні” ба­жаю, щоб жи­ла у рі­днім краю, щоб пов­стан­ців лі­ку­ва­ла і ні­ко­ли не втом­ля­лась”.

ІЗ ”КАЗКОЮ” НОЧУВАЛИ У СЕ­ЛІ ПЕРЕМИЛІВ У ГОСПОДАРЯ, ЯКИЙ ДО­ПО­МА­ГАВ ПІДПІЛЛЮ. При­йшли ту­ди че­тве­ро пов­стан­ців. Над ра­нок усі ви­йшли, а один ли­шив­ся. Ля­гає до мене. Я йо­го як ко­пну­ла но­гою. Ви­біг із ха­ти. Роз­по­ві­ла про­від­ни­ко­ві ”Сем­ку”, що ста­ло­ся. Він ви­кли­кав то­го ”Гай­во­ро­на” і дав йо­му про­чу­ха­на.

Я йо­го Один пов­ста­нець ля­гає до мене. як ко­пну­ла но­гою. Ви­біг із ха­ти

У СЕ­ЛІ ЩИДЛІВЦІ ЖИ­ЛА ПРОВИДИЦЯ. Па­да­ла на зем­лю і по­чи­на­ла говорити не сво­їм го­ло­сом, рі­зни­ми мо­ва­ми. Я бо­я­ла­ся до неї хо­ди­ти, аби не роз­ка­за­ла, що мій ба­тько – по­ляк. Одно­го ра­зу при­йшло­ся по­тра­пи­ти. За­хо­джу, а в неї якраз на­пад. Пов­стан­ці об­сту­пи­ли, спо­сте­рі­га­ють. Во­на ка­же: ”При­йшла лю­ди­на ляд­ської кро­ві!” Я похо­ло­ла. Та ні­хто на ті сло­ва не звер­нув ува­ги. Пі­зні­ше в її ха­ті боль­ше­ви­ки по­стрі­ля­ли пов­стан­ців, а її від­пра­ви­ли у Си­бір.

Схо­ва­ла­ся в ту­а­ле­ті. За го­ди­ну ви­йшла

ПРИ­ЙШЛА ДО ПОРАНЕНОГО ПОВ­СТАН­ЦЯ В СЕ­ЛО ТУДОРІВ. На лі­вій ру­ці мав ган­гре­ну. Ру­ка, як ки­шка. На кур­сах вчи­ли, що в таких ви­пад­ках тре­ба ам­пу­ту­ва­ти кін­ців­ки. Я ви­ва­ри­ла скаль­пель. Зма­за­ла йо­дом і рі­за­ла по жи­во­му. Зне­бо­лю­валь­них не бу­ло. Окли­гав. Не­вдов­зі по­кли­ка­ли до ін­шо­го хло­пця. Ко­лі­но роз­тро­ще­не. Ра­на дав­ня. Ка­же: ”Як не ви­лі­ку­єш, то вб’ю і се­бе, і те­бе”. Пі­шла до про­від­ни­ка: ”Не по­си­лай­те мене на та­кі ро­бо­ти. Ви­лі­ку­ва­ти не змо­жу”.

БА­ГА­ТО ПОДРУГ У ПІД­ПІЛ­ЛІ ЗА­ГИ­НУ­ЛИ. Біль­шість пі­дір­ва­ли се­бе гра­на­тою, щоб не зда­ти­ся во­ро­го­ві. Так зро­би­ли дів­ча­та на псевдо ”Ори­ся”, ”Ліс”, ”Би­стри­ця”, ”Юр­чик”, ”Каз­ка”. Моя про­від­ни­ця і най­кра­ща подруга ”Мрія”, Ми­хай­ли­на Го­лі­на­та, бу­ла у кри­їв­ці, ко­ли че­кі­сти її ви­яви­ли в се­лі П’ятни­ча­ни Че­ме­ро­ве­цько­го ра­йо­ну Хмель­ни­цької області. За­ки­да­ли гра­на­та­ми. По­ви­тя­гу­ва­ли ті­ла пов­стан­ців. Во­на ди­вом ви­жи­ла. По­ве­зли її в тю­рем­ну лі­кар­ню. Про­о­пе­ру­ва­ли. Ко­ли при­йшла до тя­ми, ро­зір­ва­ла шви і сте­кла кров’ю.

НО­ЧУ­ВА­ЛА У ВДОВИ, ЯКА ПОМАГАЛА ПІДПІЛЛЮ. Зран­ку стук у две­рі. Від­чи­няю – на по­ро­зі двоє військових. На­дво­рі ще з де­ся­ток. Пи­та­ють прі­зви­ще. Ка­жу, що зву­ся Юлія Са­гай­дак. По­ве­ли мене до го­ло­ви сіль­ра­ди. Ска­зав, що не знає мене. То во­ни ви­ла­ма­ли пру­ти з жи­во­пло­ту й гра­би­ни і би­ли мене. Зв’яза­ли ру­ки та но­ги, ки­ну­ли на віз і по­ве­зли в Ко­пи­чи­не­цьку тюрму. Там стра­шно би­ли, пі­сля кожного уда­ру па­да­ла.

СЛІДЧІ ПОНАПИВАЛИСЯ НА­ПЕ­РЕ­ДО­ДНІ 8 БЕ­РЕ­ЗНЯ. Ви­кли­ка­ли мене на до­пит. Чо­ло­вік 12. Кри­ча­ли: ”Ро­зді­вайсь, бан­де­рів­ська кур­во!” В одну мить ста­ла пе­ред ни­ми, як ма­ти на світ на­ро­ди­ла. За­кри­ва­ла ру­ка­ми гру­ди і ни­жню ча­сти­ну ті­ла. Во­ни би­ли по ру­ках і кри­ча­ли: ”Стой смир­но! Как пе­ред свои­ми сто­я­ла. Мы те­бя се­го­дня ни­че­го спра­ши­вать не бу­дем, а бу­дем те­бя пытать так, чтоб ты пом­ни­ла 8 мар­та!” По­те­кла ме­ні кров із пра­во­го ву­ха, но­са і ста­те­вих ор­га­нів. Це їх зу­пи­ни­ло. У ПІДВАЛІ ЧОРТКІВСЬКОЇ ТЮР­МИ БУ­ЛО НАС 60 ДУШ. Одна жін­ка си­ді­ла шість мі­ся­ців, ба­га­то зна­ла. Я не мо­гла по­ві­ри­ти, що го­спо­ди­ня ха­ти мене про­да­ла. А во­на ка­же, що як та при­йде під­пи­су­ва­ти до­ку­мен­ти у спра­ві, пе­ре­ко­на­є­шся. І то­чно. Пе­ред су­дом за­хо­дить і до мене так на­гра­но: ”Ван­дзю, і ти тут?!” Я від­по­від­аю: ”Хай вам за все Бог за­пла­тить”. Пов­стан­ці її силь­но по­би­ли. А че­рез рік уби­ли, бо зда­ла кри­їв­ку з хлопцями. Троє їх там по­ля­гло.

У КРАСНОЯРСЬКУ ПОВАНТАЖИЛИ НАС НА БАРЖУ – ПО­ЛІ­ТИ­ЧНИХ І РЕЦИДИВІСТІВ. Остан­ні до­ро­гою під­ку­пи­ли кон­вой, по­ча­ли гра­бу­ва­ти і на­си­лу­ва­ти дів­чат, де­яких – гур­том. Усе ви­мі­ню­ва­ли в пор­тах на го­ріл­ку. Один офі­цер Чер­во­ної ар­мії не ви­три­мав і взяв­ся на­во­ди­ти по­ря­док. Наші хло­пці йо­му по­ма­га­ли: ро­би­ли со­бі зброю – ви­тя­га­ли цвя­хи з нар і крі­пи­ли до па­лиць. Вти­хо­ми­ри­ли тих зе­ків. Осо­бли­во буй­них за­кри­ли в ка­ю­ті. Ре­шту до­ро­ги му­чи­ли­ся від ди­зен­те­рії. Бо по­їли нас во­дою з Єні­сею, а їсти давали су­ха­рі й су­ше­ну ри­бу. Я зля­гла на два ти­жні з тем­пе­ра­ту­рою 40.

ТАКИХ СЛАБИХ, ЯК Я, ЛИШИЛИ В ТАБОРІ ДУДІНКА (100 км від Но­риль­ська, Кра­сно­яр­ський край. – Кра­ї­на). Там за­хво­рі­ла на во­дян­ку. Жи­віт роз­пух. Лі­кар ду­мав, що я ва­гі­тна. По­тім сху­дла так, що не бу­ла схо­жа на жін­ку. Як тро­хи по­лег­ша­ло, ви­во­ди­ли від­гор­та­ти сніг. У ВСІ РА­ДЯН­СЬКІ СВЯ­ТА МЕНЕ НА ТРИ ДНІ САДЖАЛИ В БУР (барак по­си­ле­но­го ре­жи­му. – Кра­ї­на). На день давали ста­кан во­ди і 300 гра­мів хлі­ба. Але на ро­бо­ти не ви­га­ня­ли.

ЧО­ЛО­ВІ­КИ В ТАБОРІ ПОВБИВАЛИ ВСІХ СЕКСОТІВ. По­тім кіль­ка хло­пців одя­гну­ли ви­ши­ті со­ро­чки і за­спі­ва­ли пов­стан­ських пі­сень. Кон­во­їр із ве­жі роз­стрі­ляв сі­мох. Хло­пці ого­ло­си­ли страйк у травні 1953-го. Пі­дня­ли чер­во­но-чор­ний пра­пор. Ми їх під­три­ма­ли, ви­ві­си­ли чор­ний пра­пор. Не ви­хо­ди­ли на ро­бо­ту. Го­ло­ду­ва­ли дев’ять днів. По гу­чно­мов­цю нев­пин­но лу­на­ло: ”Выхо­ди­те, вам ни­че­го не бу­дет!” Че­рез де­який час нас по­ча­ли по­ли­ва­ти кип’ятком. По­тім при­йшли сол­да­ти з ло­ма­ми і со­ки­ра­ми. Зем­ля бу­ла за­кри­вав­ле­на.

ПІ­СЛЯ ПОВСТАННЯ МЕНЕ ВІД­ПРА­ВИ­ЛИ В МІ­СТО ТАЙШЕТ ІРКУТСЬКОЇ ОБЛАСТІ. Ре­жим там був лег­ший. На день давали 200 гра­мів ка­ші, 300 гра­мів хлі­ба і пів­лі­три ба­лан­ди. Правда, адмі­ні­стра­ція ка­шу кра­ла, а за­мість кру­пи під­си­па­ла тра­ву. Ми вже нічого не ро­би­ли, ли­ше се­бе об­слу­го­ву­ва­ли. За­го­тов­ля­ли дро­ва, щоб про­грі­ва­ти ба­ра­ки. Ко­ма­рі бу­ли та­кі, що в ту­а­лет схо­ди­ти не мо­гли. З пан­чіх ши­ли за­хи­сні ка­пе­лю­хи.

ПІ­СЛЯ ЗВІЛЬ­НЕ­Н­НЯ ЖИ­ЛА З БА­ТЬКОМ І СЕСТРОЮ В ПОСЕЛЕННІ УРКАН АМУРСЬКОЇ ОБЛАСТІ. Ма­те­рі вже не за­ста­ла. Три ро­ки працювала на па­ро­пла­ві, з яко­го ви­до­бу­ва­ли зо­ло­то. Ви­рі­ши­ла від­ві­да­ти рі­дні Ко­пи­чин­ці. 14 сі­чня при­їхав із від­пус­тки ту­ди мій ко­ли­шній су­сід, яко­го зна­ла з ди­тин­ства. Він та­кож був за­су­дже­ний на 25 ро­ків. Ска­зав, що хо­че зі мною же­ни­ти­ся. Дов­го не ду­ма­ли. На Во­до­хре­ще роз­пи­са­ли­ся і в той же день обвін­ча­ли­ся. По­ї­ха­ли жи­ти до ньо­го в Ін­ту. Він пра­цю­вав на ша­хті, до­бре за­ро­бляв. А я гля­ді­ла ха­ту і ді­тей ро­сти­ла.

ПОБУДУВАЛИ ХА­ТУ В КОПИЧИНЦЯХ. Нас не при­пи­су­ва­ли біль­ше чо­ти­рьох ро­ків. Ту­ди по­се­ли­ли мою се­стру Сте­фу. До­гля­да­ла за на­ши­ми ді­тьми – Яро­сла­вою та Іго­рем. Ми хо­ті­ли, аби во­ни вчи­ли­ся в укра­їн­ській шко­лі. Са­мі ще де­який час жи­ли в Ін­ті. По­тім по­вер­ну­ли­ся на ба­тьків­щи­ну.

ПРОЖИЛИ З ЧОЛОВІКОМ 53 РО­КИ ТРИ МІ­СЯ­ЦІ І ШІСТЬ ДНІВ. 2013-го на Бла­го­ві­ще­н­ня по­хо­ва­ла йо­го. До­брий був чо­ло­вік і ба­тько.

на по­ро­зі двоє військових. Від­чи­няю – На­дво­рі ще з де­ся­ток не бу­ла схо­жа Сху­дла так, що на жін­ку

Ванда Горчинська з чоловіком Романом Дем­чу­ком. Фо­то зро­бле­не в мі­сті Ко­пи­чин­ці пі­сля він­ча­н­ня у цер­кві Свя­то­го Ми­ко­лая 19 сі­чня 1960 ро­ку

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.