Ко­ли спиш у блін­да­жі, не бо­йо­ви­ка бо­ї­шся, а щоб га­дю­ка не вку­си­ла

КАПЕЛАН ПАВ­ЛО ОСНОВЕНКО ОБ’ЇЗДИВ УСІ ПО­ЗИ­ЦІЇ СЕ­КТО­РА ”МА­РІ­У­ПОЛЬ”

Krayina - - ДОСВ ІД - (свя­тку­ють 1 сі­чня. – текст: Сер­гій ДЕМЧУК, фо­то: Сер­гій СТАРОСТЕНКО

49 ро­ків, вій­сько­вий свя­ще­ник На­ро­див­ся у Ки­є­ві 16 кві­тня 1967-го. Ма­ти працювала на за­во­ді ”Хім­во­ло­кно” і в на­у­ко­во­до­слі­дно­му ін­сти­ту­ті спе­ці­а­лі­стом із ме­та­лів. Ба­тько – зва­рю­валь­ник на мо­то­ци­кле­тно­му за­во­ді. За­кін­чив те­хні­чне учи­ли­ще від за­во­ду ”Ар­се­нал”, фре­зе­ру­валь­ник. Пра­цю­вав у це­ху ме­ха­но­скла­даль­них ро­біт. Служив в ар­мії у Ла­твії. ”У Ри­зі на Ра­ту­ші 1988 ро­ку був на­ціо­наль­ний пра­пор. Мене це вра­зи­ло. Всту­пив до Укра­їн­ської де­мо­кра­ти­чної спіл­ки. У ли­пні 1989-го брав участь у го­ло­ду­ван­ні на схо­дах Вер­хов­ної Ра­ди про­ти па­плю­же­н­ня укра­їн­ської на­ціо­наль­ної сим­во­лі­ки. Дві­чі го­ло­ду­вав на те­ри­то­рії Со­фії Ки­їв­ської, щоб її по­вер­ну­ли цер­кві”. За­кін­чив ду­хов­ну се­мі­на­рію й ду­хов­ну ака­де­мію. 1994го ви­свя­че­ний у ди­я­ко­ни па­трі­ар­хом Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту Во­ло­ди­ми­ром Ро­ма­ню­ком. То­го ж ро­ку то­ді­шній за­сту­пник па­трі­ар­ха Фі­ла­рет (нині пред­сто­я­тель УПЦ КП. – Кра­ї­на) на­дав сан свя­ще­ни­ка. З 1998-го опі­ку­є­ться Лук’янів­ським СІЗО. Ке­ру­вав бу­дів­ни­цтвом цер­кви в ізо­ля­то­рі. Ви­кла­дач спец­кур­су ”Па­стир­ське слу­жі­н­ня в мі­сцях по­збав­ле­н­ня во­лі” у Ки­їв­ській пра­во­слав­ній бо­го­слов­ській ака­де­мії. На­сто­я­тель па­ра­фії пре­по­до­бних Ан­то­нія і Фе­о­до­сія Пе­чер­ських Дні­пров­сько­го ра­йо­ну Києва і бла­го­чин­ний Лі­во­го бе­ре­га сто­ли­ці. Із сер­пня 2014-го їздить на пе­ре­до­ву вій­сько­вим свя­ще­ни­ком. Був у Ща­сті на Лу­ган­щи­ні, Ав­ді­їв­ці на Донеччині й на всіх по­зи­ці­ях се­кто­ра ”Ма­рі­у­поль”. Дру­жи­на ви­кла­дає курс пе­три­ків­сько­го роз­пи­су у гім­на­зії ”Фор­ту­на” №183. Ма­ють ші­стьох ді­тей – трьох дів­чат і трьох хло­пців. Стар­шо­му си­но­ві 20 ро­ків, мо­лод­шо­му – не­пов­ні 3. Рік то­му на­ро­див­ся онук Свя­то­слав

ДРУЗІ ПІШЛИ В ”АЙ­ДАР”, КО­ЛИ ПО­ЧА­ЛА­СЯ ВІЙНА. При­єд­нав­ся до них 25 сер­пня 2014-го в По­ло­вин­ки­но­му на Лу­ган­щи­ні. То­го ж дня від­слу­жив па­на­хи­ду за дво­ма за­ги­бли­ми. У Но­во­сві­тлів­ці хло­пців на­кри­ли ”Гра­да­ми”.

БА­ГА­ТО БІЙЦІВ ПИ­ТА­ЛИ: ЧИ МИ НЕ ВБИВЦІ? По­я­сню­вав: за­хи­ща­ти свою зем­лю – свя­щен­ний обов’язок. У ПЕРШІЙ ПОЇЗДЦІ ЗЛАМАВ НОГУ. Бій­ці зайня­ли по­зи­ції на ви­со­ті – на еле­ва­то­рі. Упав. За два ти­жні по­вер­нув­ся з гі­псом.

ДОВЕЛОСЯ ВІДСПІВУВАТИ БА­ГА­ТО БІЙЦІВ З ”АЙДАРА” І 80-Ї БРИГАДИ ЗБРОЙНИХ СИЛ, ЯКІ ЗА­ГИ­НУ­ЛИ НА ВЕСЕЛІЙ ГОРІ (се­ло в Слов’яно­серб­сько­му ра­йо­ні Лу­ган­ської області. – Кра­ї­на). Пі­сля бою наші до­мо­ви­ли­ся вивезти за­ги­блих із те­ри­то­рії, яку кон­тро­лю­ва­ли ро­сі­я­ни. Ті ска­за­ли: ”За­би­рай­те. Стрі­ля­ти не бу­де­мо. Да­є­мо сло­во ро­сій­сько­го офі­це­ра”. Ко­ли наші при­їха­ли, їх на­кри­ли з мі­но­ме­тів. 28 за­ги­блих по­хо­ва­ли ли­ше за півтора мі­ся­ця. Про­ща­н­ня бу­ло у Ста­ро­біль­ську. За­пах сто­яв нестерпний. Ко­ли на цвин­та­рі спів­ав, по­ба­чив – щось бли­щить. При­ди­вив­ся: з-під кришки труни черв’яки ви­ла­зять. Хло­пців хо­ва­ли під но­ме­ра­ми.

ДО СЕР­ПНЯ 2015-ГО СВЯЩЕНИКИ ЇЗДИЛИ НА ПЕ­РЕ­ДО­ВУ ЯК ВО­ЛОН­ТЕ­РИ. По­тім сфор­му­ва­ли Си­н­одаль­не управ­лі­н­ня вій­сько­во­го ду­хо­вен­ства. Си­нод цер­кви

ЗА­ПАХ СТО­ЯВ НЕСТЕРПНИЙ. З-ПІД КРИШКИ ТРУНИ ЧЕРВ’ЯКИ ВИЛАЗИЛИ

Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту прийняв рі­ше­н­ня, що отці від 25 до 55 ро­ків, які не ма­ють про­блем зі здоров’ям і не по­сі­да­ють ва­жли­вих цер­ков­них по­сад, ма­ють їха­ти на Дон­бас.

ЗА МІСЯЦЬ ОБ’ЇЗДИВ УСІ ПІ­ДРОЗ­ДІ­ЛИ СЕ­КТО­РА ”МА­РІ­У­ПОЛЬ”. РОЗГОВОРИЛИСЯ ЗІ СТАРШИНОЮ БАТАЛЬЙОНУ МОРСЬКОЇ ПІХОТИ ОЛЕКСАНДРОМ ЯХНОВСЬКИМ НА ПО­ЗИВ­НИЙ ”СТАРИНА”. Він зі­знав­ся, що не­хре­ще­ний. Під час на­сту­пної зу­стрі­чі за­хо­тів прийня­ти та­їн­ство хре­ще­н­ня. Я пі­дго­ту­вав сто­лик. По­руч – око­пи й по­сад­ка. За нею – во­рог. Ра­птом із бо­ку бо­йо­ви­ків ви­їжджає ма­ши­на ОБСЄ. За нею бі­жить чо­ло­вік, яко­го

вва­жа­ли зни­клим без­ві­сти. За два ти­жні пе­ред цим про­пав. У бою вно­чі за­гу­бив­ся, за­біг до бо­йо­ви­ків у Ши­ро­ки­не. Пе­ре­хо­ву­вав­ся в під­ва­лах. Їв кон­сер­ви в по­ки­ну­тих ха­тах. Ішов но­ча­ми. По­ба­чив, що їде ав­то ОБСЄ і по­біг за ним до на­ших. Знав, що бо­йо­ви­ки не стрі­ля­ти­муть. Був як сти­сну­та пру­жи­на. 15 діб в очікуванні смер­ті. Боявся, щоб свої не роз­стрі­ля­ли. Мов­ляв, мо­же, ти зра­дник? Сам се­бе на­кру­тив. Я по­го­во­рив із ним. По­я­снив, що, зві­сно, йо­го пе­ре­ві­ря­ти­муть. Але дав зро­зу­мі­ти, яке це ве­ли­ке свя­то для рі­дних. І в ньо­го від­ля­гло. А Яхнов­ський ска­зав: ”Ще не охре­стив­ся, а вже від­бу­ло­ся ди­во”. На жаль, не­за­ба­ром він по­мер у ма­ши­ні, ко­ли по­їхав до крам­ни­ці в мі­сті. Не ви­три­ма­ло сер­це. ЗАТЕЛЕФОНУВАЛИ З ПІДРОЗДІЛУ, ЩО МА­ЮТЬ СХИЛЬНОГО ДО САМОГУБСТВА. Це був хло­пець із Києва, як я. По­го­во­ри­ли, зна­йшли спіль­ну мо­ву. Він ду­мав, що в ар­мії всі – па­трі­о­ти, іде­аль­ні люди. А ви­яви­ло­ся, є різні. Став мов­ча­зний, ні з ким не спіл­ку­вав­ся. Пі­сля роз­мо­ви ви­ба­чив­ся пе­ред командиром. Для цьо­го і по­трі­бен свя­ще­ник.

ПІДХОДИТЬ БОЄЦЬ І ТИХЕНЬКО КА­ЖЕ: ”Я БОЮСЯ. Ви­їжджаю на по­зи­ції і від­чу­ваю па­ні­чний страх”. По­я­снюю, що страх – при­ро­дне по­чу­т­тя. ”Ко­ли ідеш на завдання, по­про­си в Бо­га бла­го­сло­ве­н­ня. А як по­вер­не­шся, по­дя­куй”.

КО­ЛИ ЗНА­ЄШ, ЩО ЗА­РАЗ ПО­ЧНЕ­ТЬСЯ ОБСТРІЛ ЧИ БІЙ, ТО СТРА­ШНО. Ко­ли це вже від­бу­ва­є­ться, страх зни­кає.

БІЙ­ЦІ УДА (Укра­їн­ська до­бро­воль­ча ар­мія, утво­ре­на пі­сля ви­хо­ду Дми­тра Яро­ша з одно­дум­ця­ми із ”Пра­во­го се­кто­ра”. – Кра­ї­на) РОЗПОВІЛИ ВИПАДОК. Ви­рі­ши­ли во­ни зайня­ти по­зи­цію во­ро­га. Ро­зро­би­ли опе­ра­цію. 50 чо­ло­вік пішли вно­чі. ”Па­вук” був пер­шим. По­чув за кіль­ка метрів го­ло­си. За­су­нув го­ло­ву у ку­щі – а звід­ти до неї при­ста­ви­ли ав­то­мат. Ін­ший би по­ду­мав, що життя за­кін­чи­ло­ся. Але ”Па­вук” як роз­ві­дник був у фор­мі ро­сій­сько­го зраз­ка. Ро­сій­сько­мов­ний. Ска­зав, що при­йшов із пе­ре­вір­кою по­ди­ви­ти­ся, чи не сплять вар­то­ві. Йо­му по­ві­ри­ли, пу­сти­ли на по­зи­цію. Тим ча­сом пі­ді­йшли по­бра­ти­ми. Трьох зни­щи­ли, ві­сьмох узя­ли в по­лон. З на­шо­го бо­ку – жо­дно­го пораненого. За­раз ”Па­вук” у го­спі­та­лі. На­рвав­ся із гру­пою на ди­вер­сан­тів. 12 КІЛОГРАМІВ САЛА. З отцем Лю­бо­ми­ром із Ма­рі­у­по­ля за­ко­пти­ли, від­ве­зли на пе­ре­до­ву. Всі бу­ли ра­ді, спіл­ку­ва­ли­ся. Во­ло­дя Ка­рась зі Льво­ва роз­по­від­ав, що в них бу­ла актри­са Ада Ро­гов­це­ва, і він во­зив її ма­ши­ною. На­сту­пно­го дня на то­му ж мі­сці у Во­ло­дю по­ці­лив снай­пер. До шпи­та­лю йо­го ве­зли на ша­ле­ній швид­ко­сті. Але до­ро­гою Во­ло­дя вже не ди­хав. Ку­ля про­би­ла ле­ге­ні й сер­це. Всіх лю­дей шко­да. Але ко­ли вчо­ра ра­зом ка­ву пи­ли й жар­ту­ва­ли, осо­бли­во бо­ля­че.

ДРУ­ЖИ­НА НЕ МО­ЖЕ ЗМИРИТИСЯ З МОЇМИ ПОЇЗДКАМИ НА ПЕ­РЕ­ДО­ВУ. Але і вдіяти щось – теж. Це мій обов’язок як свя­ще­ни­ка й укра­їн­ця.

ПЕ­РЕД ВАСИЛЕМ ВЕЛИКИМ Кра­ї­на) НА­ПРИ­КІН­ЦІ 2014-ГО ЇХА­ЛИ В ЩАСТЯ ПРАВИТИ СЛУ­ЖБУ. 11 лю­дей у ма­ши­ні. До­ро­га слизь­ка, ав­то за­не­сло, пе­ре­ки­ну­ли­ся. Всі ви­жи­ли, одна жін­ка зі Льво­ва зла­ма­ла клю­чи­цю. За­те­ле­фо­ну­вав у Щастя, що не при­їде­мо. За 15 хви­лин пе­ре­дзво­ни­ли: ”До­бре, що не по­ї­ха­ли. До­ро­гу на­кри­ли ”Гра­да­ми”. Це на­зи­ва­є­ться про­ми­слом Бо­жим.

ОТЕЦЬ ІВАН БІЛЬ­ШЕ РО­КУ ЖИ­ВЕ В БЛІН­ДА­ЖІ НА БЛОКПОСТУ ПОБЛИЗУ ШИРОКИНОГО. У ньо­го ви­ник гній­ний отит, який пі­шов на гор­ло. Облич­чя пе­ре­ко­си­ло, говорити не міг. Але до ме­ди­ків упер­то не звер­тав­ся. Ле­две вмо­ви­ли. Ті як по­ба­чи­ли, тер­мі­но­во від­пра­ви­ли в го­спі­таль. Ви­тя­гли два шпри­ци гною. Ска­за­ли: ще два дні – і міг по­мер­ти. Він із Донецька. Цер­кву йо­го за­кри­ли, а в ха­ту влу­чив сна­ряд.

НА ПЕРЕДОВІЙ НІЧОГО НЕ СНИТЬСЯ. У Ки­є­ві – що­дня мі­на­ми ”накривають”. Не­дав­но був у Ши­ро­ки­но­му з ба­таль­йо­ном морської піхоти. До дру­гої но­чі три­вав обстріл. Від уто­ми по­чав за­си­на­ти. Сер­гій із по­зив­ним ”Лі­вий” жар­ту­вав: ”Отче Пав­ло, ви ще з на­ми?” По­тім, ду­маю, раз ”му­зи­ки” (бо­йо­вих дій. – Кра­ї­на) вже не­має, чо­го тут си­ді­ти. Пі­шов у блін­даж спати. Бро­не­жи­лет, ка­ску зняв. Про­ки­нув­ся о сьо­мій ран­ку. Хло­пці пи­та­ють: ”Отче, ви ці­лий?” Ви­яв­ля­є­ться, по на­шій по­зи­ції о п’ятій ран­ку щось гу­пну­ло. Наші у від­по­відь ки­да­ли гра­на­ти. Пі­длі­зли бо­йо­ви­ки. Та я на­віть не про­ки­нув­ся. А ко­ли ти­хо, не мо­жу за­сну­ти. Все ду­ма­є­ться про щось.

15 ДІБ В ОЧІКУВАННІ СМЕР­ТІ. А ПО­ТІМ БОЯВСЯ, ЩОБ СВОЇ НЕ РОЗ­СТРІ­ЛЯ­ЛИ ДРУ­ЖИ­НА НЕ МО­ЖЕ ЗМИРИТИСЯ З МОЇМИ ПОЇЗДКАМИ НА ПЕ­РЕ­ДО­ВУ. АЛЕ І ВДІЯТИ ЩОСЬ – ТЕЖ НА ПЕРЕДОВІЙ НІЧОГО НЕ СНИТЬСЯ. У КИ­Є­ВІ – ЩО­ДНЯ МІ­НА­МИ “НАКРИВАЮТЬ”

КО­ЛИ СПИШ У БЛІН­ДА­ЖІ, ТО НЕ БО­ЙО­ВИ­КА БО­Ї­ШСЯ, А ЩОБ ГА­ДЮ­КА НЕ ВКУ­СИ­ЛА. Я за­ла­зив у спаль­ний мі­шок із го­ло­вою. Не хотів про­ки­ну­ти­ся зі змі­єю на гру­дях.

ПІД ЧАС ОБ­СТРІ­ЛУ МАЄШ 15 СЕКУНД, ЩОБ ЗАХОВАТИСЯ. Усі бі­жать в один блін­даж. Один боєць – в дру­гий. Ту­ди ні­хто не за­хо­див, бо там по­се­ли­ла­ся га­дю­ка. Йо­му кри­чать: ” Ти ку­ди, там га­дю­ка!” А він: ”Нічого! По­су­не­ться”.

”Я ВПЕР­ШЕ БА­ЧИВ ЧО­ЛО­ВІ­КА З ВИЗНАЧНИМ УРЯДОВИМ СТАНОВИЩЕМ, ЩО НЕ ВАГАВСЯ БРА­ТИ УЧАСТЬ У НЕЛЕГАЛЬНИХ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ, ДУ­ЖЕ ЩЕДРО ДОПОМАГАЮЧИ ЇМ У ТОЙ ЖЕ ЧАС МАТЕРІЯЛЬНО, – пи­ше істо­рик Іса­ак Ма­зе­па у спо­га­дах, опу­блі­ко­ва­них у жур­на­лі ”Дні­про” 1938 ро­ку. – Ко­ли б не йо­го пе­ред­ча­сна смерть, він, на­пев­но, ві­ді­грав би в на­шій ви­зволь­ній бо­роть­бі не­ма­лу ро­лю. Зав­жди урів­но­ва­же­ний і спо­кій­ний, прой­ня­тий гли­бо­кою ві­рою в укра­їн­ську спра­ву, на­віть в ко­лах сво­їх по­лі­ти­чних про­тив­ни­ків ко­ри­став­ся за­галь­ною по­ша­ною”. Він по­чав спіл­ку­ва­ти­ся укра­їн­ською мо­вою тіль­ки під час на­вча­н­ня в Хар­ків­сько­му те­хно­ло­гі­чно­му ін­сти­ту­ті. Сту­ден­ти за­сну­ва­ли укра­ї­но­філь­ське то­ва­ри­ство ”Гро­ма­да”. ”Лев­ко за­бі­гав до мене на по­ме­шка­н­ня і з першого ж ра­зу був ду­же зди­во­ва­ний, ко­ли по­ба­чив так ба­га­то українських кни­жок, – зга­дує бі­бліо­те­кар хар­ків­ської ”Гро­ма­ди” Юрій Кол­лард. – Він не знав і ні­ко­ли не га­дав, що є якась укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра. Я йо­го по­ін­фор­му­вав про укра­їн­ський рух, йо­го на­пря­мок, завдання. Все це стра­шен­но за­ці­ка­ви­ло Лев­ка Ма­ці­є­ви­ча і він став все ча­сті­ше до мене за­їзди­ти й про­си­ти до се­бе. За лі­то він пе­ре­чи­тав ба­га­цько українських кни­жок і став вже до­сить до­бре во­ло­ді­ти укра­їн­ською мо­вою. Ду­же ча­сто уря­джу­вав­ся то­ва­ри­ський чай, при яко­му роз­мо­ви пе­ре­хо­ди­ли на укра­їн­ські те­ми”.

Він не знав і ні­ко­ли не га­дав, що є якась укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра

Мацієвич бе­ре участь у те­а­траль­но­му гур­тку, яким ке­рує Гнат Хо­тке­вич. Став­лять п’єси українських ав­то­рів: ”На­тал­ка Полтавка”, ”Сва­та­н­ня на Гон­ча­рів­ці”, ”Кай­да­ше­ва сім’я”. Ко­ли до Хар­ко­ва при­їжджа­ють про­фе­сій­ні тру­пи Ми­ко­ли Са­дов­сько­го, Мар­ка Кро­пив­ни­цько­го чи Ми­хай­ла Ста­ри­цько­го, чле­ни гур­тка бе­руть участь у їхніх ви­ста­вах на дру­го­ря­дних ро­лях. ”Гро­ма­да” має дві ко­мі­сії: одна діє ле­галь­ни­ми за­со­ба­ми, ін­ша – під­піль­но. Мацієвич належить до дру­гої. Дру­ку­ють на са­мо­ро­бно­му стан­ку ли­стів­ки й по­ши­рю­ють Хар­ко­вом та ін­ши­ми мі­ста­ми.

”МИ, ЯК ДІ­ТИ УКРА­Ї­НИ, ЯК СИ­НИ СВО­ГО НА­РО­ДУ, Є НАЦІОНАЛАМИ І ПЕРЕДУСІМ ДБАЄМО ПРО ТЕ, ЩОБ ДА­ТИ СВО­Є­МУ НАРОДОВІ ВО­ЛЮ НАЦІОНАЛЬНУ”, – йде­ться в одній з ли­сті­вок. На­вча­н­ня при­зу­пи­ня­ють че­рез ре­во­лю­цій­ну на­пру­гу в кра­ї­ні. Мацієвич ра­зом із то­ва­ри­шем Олександром Ко­ва­лен­ком їде у се­ва­сто­поль­ський вій­сько­вий порт. Отри­мує по­са­ду на бу­дів­ни­цтві крей­се­ра ”Оча­ків”. Пі­сля ро­бо­ти від­ві­дує мі­сце­вий ”На­ро­дний дім”. Там діє укра­їн­ський гур­ток лю­би­те­лів дра­ма­ти­чно­го ми­сте­цтва. ”Ді­знав­шись про день збо­рів то­го гур­тка, ми з Ма­ці­є­ви­чем

пішли ту­ди, – розповідає Ко­ва­лен­ко. – По­па­ли на збо­ри, при­свя­че­ні якійсь ре­ор­га­ні­за­ції гур­тка. Зі­бра­н­ня за­кін­чи­ло­ся тим, що мене бу­ло обра­но ре­жи­се­ром, а Ма­ці­є­ви­ча – по­мі­чни­ком. Ми за­про­по­ну­ва­ли за­раз же обра­ти по­за­о­чно го­ло­вою гур­тка ге­не­рал-ма­йо­ра на пен­сії Пав­ла Ле­ске­ви­ча. Зна­ли йо­го як ду­же до­бру лю­ди­ну ви­ра­зно лі­бе­раль­них по­гля­дів. До то­го ж, мо­же вна­слі­док йо­го українського по­хо­дже­н­ня, з щи­рою сим­па­ті­єю до то­ді­шньо­го ”укра­ї­но­філь­ства”. Ви­ста­ви в ”На­ро­дно­му до­мі” ма­ють успіх. Кви­тки но­мі­на­лом 8 ко­пі­йок пе­ре­про­ду­ють пе­ред по­ча­тком дій­ства уп’яте­ро до­рож­че. Аби за­по­біг­ти спе­ку­ля­ці­ям, ска­со­ву­ють по­пе­ре­дній про­даж бі­ле­тів. Пі­сля кіль­кох ви­став і ближ­чо­го зна­йом­ства з уча­сни­ка­ми гур­тка, ін­же­не­ри під­би­ра­ють кан­ди­да­тів для про­па­ган­ди українського ви­зволь­но­го ру­ху. Се­ред одно­дум­ців по­ши­рю­ють свою лі­те­ра­ту­ру. ”У СЕРЕДИНІ СІ­ЧНЯ 1902 РО­КУ ДО МЕНЕ НА КВАР­ТИ­РУ ЗАВІТАВ МОЛОДЕНЬКИЙ КОРАБЕЛЬНИЙ ІН­ЖЕ­НЕР, – зга­дує пи­сьмен­ник Бо­рис Ла­за­рев­ський, служив то­ді у Се­ва­сто­поль­сько­му вій­сько­во-мор­сько­му су­ді. – Зов­сім ди­тя­че і геть не вій­сько­ве йо­го ли­це мене зди­ву­ва­ло сво­єю не­ви­му­ше­ною по­ста­вою і ви­ра­зом бла­ки­тних очей, які ви­про­мі­ню­ва­ли енер­гію. Він рад­ше ски­дав­ся на про­він­цій­но­го сту­ден­та, ніж на офі­це­ра. Чуб­чик сві­тло­го лля­но­го во­лос­ся ча­сто спа­дав на йо­го ши­ро­ке, ні­жне чо­ло”. Да­лі Ла­за­рев­ський пе­ре­по­від­ає діа­лог. – Лев­ко Мацієвич, – ко­ро­тко від­ре­ко­мен­ду­вав­ся гість. – Чем мо­гу быть по­ле­зен? – Та ось, ба­чте, – Мацієвич не­спо­ді­ва­но по­чав роз­мо­ву укра­їн­ською, – тут одна па­ні, я та ще де­я­кі лю­де хо­че­мо ула­шту­вать у Севастополі ве­чір. Ро­ко­ви­ни Шев­чен­ка. Ну, так до­по­мо­жіть нам. – Як? – А ви ж пи­ше­те? – Пи­шу. – Ну, так на­пи­шіть що-не­будь своє про Шев­чен­ка та й про­чи­тай­те. – Та я не вмію чи­тать. – Як це так не вмі­є­те? – А так, що пи­сать – це одне ді­ло, а чи­тать, та ще з естра­ди – зов­сім дру­ге. Та й що ж я бу­ду чи­тать? Та й чи до­зво­лить на­чаль­ство? – Вже є до­звіл, – пал­ко пе­ре­бив гість. – Ви ж та­ки син ві­до­мо­го українського істо­ри­ка, і до ва­шої сім’ї Шев­чен­ко був та­ки при­хиль­ний, і у вас та­ка чу­до­ва мо­ва. – Спро­бую. – От і чу­до­во! Ви­тра­ти на ве­чір бе­ре ”па­ні N” – ро­ди­чка письменника Єв­ге­на Гре­бін­ки. Художник Ми­ко­ла Про­то­по­пов ма­лює де­ко­ра­ції. Ро­бить бі­лі ха­тки, то­по­лі, кіль­ка мли­нів.

Кви­тки за ві­сім ко­пі­йок пе­ре­про­ду­ють пе­ред по­ча­тком дій­ства уп’яте­ро до­рож­че

Роз­став­ляє ге­ро­їв по­ем Шев­чен­ка: гай­да­ма­ків, сіль­ських па­руб­ків, дів­чат, ко­бза­рів. Спі­ває хор ”На­ро­дно­го до­му” – 35 осіб. З Хар­ко­ва при­їжджає Гнат Хо­тке­вич із дру­жи­ною – грає на бан­ду­рі. Зі­бра­ні ко­шти пе­ре­ра­хо­ву­ють на ко­ристь слу­ха­чок ви­щих жі­но­чих кур­сів у Пе­тер­бур­зі.

ЛЕВ­КО МАЦІЄВИЧ ЗАЙМАЄТЬСЯ КОНСТРУЮВАННЯМ СУДЕН І ПІД­ВО­ДНИХ ЧОВ­НІВ. Кіль­ка про­е­ктів за­би­ра­ють на роз­гляд у сто­ли­цю. Пі­зні­ше за­про­шу­ють ав­то­ра. Мор­ський те­хні­чний ко­мі­тет виділяє йо­му ін­ди­ві­ду­аль­ну пре­мію. При­зна­ча­ють на по­са­ди спо­сте­рі­га­ча за спо­ру­дже­н­ням під­во­дних чов­нів на Бал­тій­сько­му су­дно­бу­дів­но­му і ме­ха­ні­чно­му за­во­дах, а та­кож по­мі­чни­ком на­чаль­ни­ка кон­стру­ктор­сько­го бю­ро Мор­сько­го те­хні­чно­го ко­мі­те­ту Ро­сій­ської ім­пе­рії. ”Обер­тав­ся Мацієвич у найвищих ро­сій­ських ко­лах, – пи­ше ”гро­ма­ді­вець” Во­ло­ди­мир Ке­дров­ський. – На йо­го зді­бно­сті звер­ну­ли ува­гу ще в ака­де­мії. Як сту­ден­та по­си­ла­ли

Лев­ко Мацієвич на бі­пла­ні у Па­ри­жі, 1910 рік в на­у­ко­ві по­до­ро­жі за кор­дон. Однак бли­ску­ча кар’єра, яка роз­кри­ва­ла­ся пе­ред Ма­ці­є­ви­чем, не змі­ни­ла йо­го став­ле­н­ня до спра­ви ви­зво­ле­н­ня українського на­ро­ду. Під час одної зі сво­їх закордонних по­до­ро­жей він та­єм­но пред­ста­вив Ре­во­лю­цій­ну укра­їн­ську пар­тію на з’їзді че­ських со­ці­ял-де­мо­кра­тів, а та­кож брав участь, як укра­їн­ський пред­став­ник, у з’їзді ор­га­ні­за­цій по­не­во­ле­них на­ро­дів Ро­сії”.

Для змі­ни па­на не вар­то бу­ду­ва­ти вла­сну дер­жа­ву

Із Пе­тер­бур­га узго­джує з Ми­хай­лом Гру­шев­ським від­кри­т­тя ме­ди­чно­го від­ді­лу при Львів­сько­му уні­вер­си­те­ті. Ко­шти на це дає про­фе­сор Пе­тер­бурзь­кої вій­сько­во-ме­ди­чної ака­де­мії Пав­ло Пе­ле­хін. Про­дов­жує їзди­ти до Се­ва­сто­по­ля. – В не­за­ле­жній укра­їн­ській дер­жа­ві пра­ва пра­цю­ю­чо­го лю­ду по­вин­ні бу­ти ши­ро­ко за­без­пе­че­ни­ми, – го­во­рить під час го­сти­ни у го­ло­ви ”Гро­ма­ди” в Хер­со­ні Андрія Гра­бен­ка. – Іна­кше мо­же ви­йти так, що в тій са­мій дер­жа­ві ма­си ли­ша­ться по­не­во­ле­ни­ми со­ці­яль­но, змі­ню­ю­чи ли­ше чу­жо­го, мо­сков­сько­го па­на на сво­го, українського. А для змі­ни па­на не вар­то бу­ду­ва­ти вла­сну дер­жа­ву.

Лев­ко Мацієвич під час від­ря­дже­н­ня до Ні­меч­чи­ни, сі­чень 1917 ро­ку. Там на­гля­дав за бу­дів­ни­цтвом під­во­дних чов­нів ”Карп”, ”Ка­рась” і ”Кам­ба­ла”. ”У ньо­го під зов­ні­шні­стю май­же ді­во­чої де­лі­ка­тно­сти з першого по­гля­ду ні­хто не міг би до­ба­чи­ти ті­єї за­лі­зної во­лі, ті­єї ди­сци­плі­но­ва­ної гро­ма­дян­сько­сти та все­бі­чної та­ла­но­ви­то­сти, що кри­ли­ся в ньо­му та що їх він ви­явив зго­дом”, – зга­дує то­ва­риш Ма­ці­є­ви­ча, ін­же­нер Олександр Ко­ва­лен­ко

Cту­дент Хар­ків­сько­го те­хно­ло­гі­чно­го ін­сти­ту­ту Лев­ко Мацієвич (у верх­ньо­му ря­ду, перший лі­во­руч) із дру­зя­ми та се­стра­ми, кі­нець 1890-х

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.