”У ДОНЕЦЬКІЙ СОЛІ СКІЛЬКО МУСОРУ, БО ЇЇ ВИДОБУВАЮТЬ, ЯК ВУГІЛЛЯ”

НА ДРОГОБИЦЬКІЙ СОЛЕВАРНІ МО­ЖУТЬ ЗРО­БИ­ТИ КУРОРТ

Krayina - - РЕПОРТАЖ - текст і фо­то: Ан­на БАЛАКИР

– ДРОГОБИЧ БЕЗ СОЛІ – ТІЛЬ­КИ НАЗВА. НА­МА­ГА­Є­МО­СЯ СА­МІ ЗБЕ­РЕГ­ТИ ВИ­РО­БНИ­ЦТВО, ЯК МО­ЖЕ­МО, – го­во­рить 61-річна Окса­на Бун­да з Дро­го­би­ча на Львів­щи­ні.

35 ро­ків пра­цює те­хно­ло­гом і гі­дро­гео­ло­гом на со­ле­ви­ва­рю­валь­но­му за­во­ді – слід­кує за ре­жи­мом ро­бо­ти ша­хти і які­стю про­ду­кції. У чор­ній кур­тці й чо­бі­тках на не­ви­со­ких під­бо­рах сту­пає по ледь вто­пта­ній се­ред ви­со­ко­го сні­гу стеж­ці. Дов­ко­ла сі­ріє ши­фер ста­рих при­зем­ку­ва­тих бу­ді­вель солеварні. Під­при­єм­ство близь­ко ти­ся­чі ро­ків пра­цює у не­змін­ний спо­сіб – сіль ви­па­рю­ють із ро­пи. Це єди­не під­при­єм­ство в Єв­ро­пі з та­кою те­хно­ло­гі­єю. 50 ро­ків то­му їх бу­ло по­над 100.

В УКРА­Ї­НІ ДРОГОБИЦЬКА СОЛЕВАРНЯ – ТРЕ­ТІЙ ЗАВОД ІЗ ВИ­РО­БНИ­ЦТВА СОЛІ, ПІ­СЛЯ АРТЕМІВСЬКОГО ТА СЛОВ’ЯНСЬКОГО. – Дрогобич ви­ник зав­дя­ки то­му, що тут зна­йшли по­кла­ди роз­со­лу. Офі­цій­ною да­тою за­сну­ва­н­ня на­шо­го за­во­ду є 1250 рік. Однак упер­ше про сіль із Га­ли­чи­ни зга­ду­ють 1097-го в Ки­є­во-Пе­чер­сько­му па­те­ри­ку, – Окса­на Ро­ма­нів­на ді­стає із су­мо­чки за­па­ко­ва­ну у пла­стик груд­ку солі у фор­мі ко­ну­са і да­рує. – На гер­бі мі­ста є дев’ять то­пок солі. Та­ки­ми, тіль­ки біль­ши­ми, ра­ні­ше су­ши­ли сіль і про­да­ва­ли. А це – су­ве­нір­на. Жін­ка ми­нає ка­лю­жу по­се­ред сні­гу. За нею – де­рев’яна бу­дів­ля з ви­со­кою ве­жею та шпи­лем із гер­бом – дво­ма пе­ре­хре­ще­ни­ми мо­ло­тка­ми. – Тут ти­ся­чу ро­ків видобувають роз­сіл, – Окса­на Ро­ма­нів­на зу­пи­ня­є­ться бі­ля две­рей у ша­хту. Ві­дми­кає клю­чем на­ві­сний за­мок. Усе­ре­ди­ні – тем­но. В цен­трі зар­жа­ві­ла кон­стру­кція на кіль­ка ме­трів

На гер­бі мі­ста є дев’ять то­пок солі. Та­ки­ми ра­ні­ше су­ши­ли сіль

у ви­со­ту – ка­чал­ка. Пів­сто­лі­т­тя то­му нею востан­нє ви­до­бу­ли ро­пу. Від­то­ді не пра­цює. Роз­сіл під­ні­ма­ють за до­по­мо­гою еле­ктри­чно­го на­со­су. Окса­на Бун­да на­ма­га­є­ться підняти ду­бо­вий люк у 50-ме­тро­ву ша­хту. Ро­би­мо це ра­зом, бо са­мій не під си­лу. Зсе­ре­ди­ни вда­ряє за­пах зі­псо­ва­них яєць. Дно ша­хти гу­би­ться в тем­ря­ві. Цех, де ви­па­рю­ють сіль, це – низь­ка де­рев’яна бу­дів­ля. З-під її даху па­рує. Бі­ля вхо­ду сто­їть ван­та­жів­ка. З при­че­пу

Упер­ше про сіль із Га­ли­чи­ни зга­ду­ють 1097 ро­ку в Ки­є­во-Пе­чер­сько­му па­те­ри­ку

чо­ло­ві­ки ви­ки­да­ють на зем­лю пень­ки. – Із чо­го по­ча­ло­ся ви­ро­бни­цтво, до то­го й по­вер­ну­ли­ся, – го­во­рить Окса­на Ро­ма­нів­на. – Ра­ні­ше то­пи­ли га­зом. Пі­сля по­до­рож­ча­н­ня пе­ре­йшли на дро­ва. Ча­сом, та­кі при­во­зять, що не хо­чуть го­рі­ти. То со­ле­ва­ри му­ча­ться. Від цьо­го залежить, як ви­па­рю­ва­ти­ме­ться во­да і кри­ста­лі­зу­ва­ти­ме­ться сіль. По­се­ред це­ху у гор­ни­лі па­ла­ють дро­ва. На­грі­ва­ють два дов­гі ча­ни з роз­со­лом до 160 градусів. Во­да ви­па­ро­ву­є­ться, а сіль кри­ста­лі­зу­є­ться. Над ча­на­ми клу­бо­чи­ться гу­стий дим. Крізь ньо­го про­зи­рає бі­лий шар га­ря­чої солі. Окса­на Бун­да на­би­рає її ло­па­тою й дає по­ку­шту­ва­ти. Зблизь­ка си­ра сіль на­га­дує дрі­бний го­стрий лід. – Туди до­да­є­мо йод, – ка­же Окса­на Ро­ма­нів­на. – То­му що­дня ра­джу їсти 5 гра­мів на­шої солі – чай­ну лож­ку з вер­хом. Си­ру сіль ван­та­жать у мі­шки, по­тім ви­су­шу­ють. Фа­су­ють у па­ке­ти по 700 г. – То є зо­ло­то, а не сіль. На­ту­раль­на. Най­чи­сті­ша. Ско­ро роз­чи­ня­є­ться у во­ді. У донецькій скілько мусору, бо її видобувають, як вугілля. По­ряд із пла­стом солі – гли­на, якісь ма­мон­ти по­мер­лі. Є до­мі­шки гі­псу. Люди не зна­ють, то й бе­руть, бо де­шев­ша, – го­ло­сно го­во­рить, щоб пе­ре­кри­ти гул у фа­су­валь­но­му це­ху, при­би­раль­ни­ця Сте­фа­нія На­що­чич, 70 ро­ків. Пра­цює на за­во­ді 50 ро­ків. Тут вла­шту­вав­ся і її син. – Як при­йшла сю­ди, який то завод був! Де­ре­ва, тро­ян­ди ро­сли аж до про­хі­дної. Як Со­юз роз­пав­ся, то й кі­нець. ”Гал­ка” взя­ла в орен­ду. Та й нас тіль­ки ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла. А то та­ке під- при­єм­ство, що тре­ба вкла­да­ти. Про­сті люди не да­ли за­во­ду про­па­сти. Те­пер усі хо­чуть йо­го у свою вла­сність. – Зро­би­ти б тут для ту­ри­стів му­зей, де­гу­ста­цій­ний зал, – до­дає Окса­на Бун­да. – Да­ва­ти сіль із ка­вою, шо­ко­ла­дом, ри­бою. Ці­ка­во бу­ло би, прав­да?

НА СО­ЛЕ­ВИ­ВА­РЮ­ВАЛЬ­НО­МУ ЗА­ВО­ДІ ПРА­ЦЮ­ЮТЬ 26 ЛЮ­ДЕЙ. ОТРИ­МУ­ЮТЬ ДО 3 ТИС. ГРН ЗАР­ПЛА­ТИ. Остан­ні пів­то­ра ро­ку під­при­єм­ство очо­лює 41-річний Дми­тро Ко­ва­льов – ро­дом зі Слов’ян­ська на До­неч­чи­ні. До цьо­го ке­ру­вав Со­ло­твин­ським со­ле­ру­дни­ком на За­кар­пат­ті. Пе­ред бу­дів­лею адмі­ні­стра­ції охай­но вбра­ний чоловік від­ко­пує ко­ле­со ван­та­жів­ки, яка за­стря­ла. У при­мі­щен­ні хо­ло­дні­ше, ніж на ву­ли­ці. Від­кри­ваю но­ві две­рі ка­бі­не­ту ди­ре­кто­ра. Він зу­стрі­чає у сі­ро­му ко­стю­мі, має ко­ро­тку си­ву бо­ро­ду. На ро­бо­чо­му сто­лі сто­їть роз­кри­тий но­ут­бук і су­ве­нір­на зо­ло­та під­ко­ва. Кім­на­ту обі­грі­ває ви­со­ка ка­хель­на піч у ку­тку. По­ряд – скла­де­ні пі­ра­мід­кою дро­ва.

Що­дня ра­джу їсти п’ять гра­мів на­шої солі – чай­ну лож­ку з вер­хом

– Тут не­ма та­ких про­блем, як на ве­ли­ких під­при­єм­ствах. Усе по-сі­мей­но­му, – Дми­тро Ми­ко­ла­йо­вич сі­дає за стіл. – Бу­ли мо­ро­зи. За­мер­зла сіль у цен­три­фу­гах. Ста­ла, як ка­ме­ню­ка. Тре­ба бу­ло її ро­зі­грі­ти. Ма­шин сво­їх не ма­є­мо. До­по­ма­гає чоловік, який три­має ко­ня з фі­рою. Пе­ре­во­зить ним си­ру сіль на су­шку. Знав, що тут за­не­пад. Але ко­ли при­їхав, усе ви­гля­да­ло тро­хи іна­кше, ніж уяв­ляв. Ви­яви­ло­ся, не мо­же­мо ви­ка­чу­ва­ти більш як 55 ку­бів роз­со­лу на до­бу – че­рез гео­ло­гі­чні умо­ви. По­руч го­ри, мо­жна на­шко­ди­ти мі­сту. Для су­ча­сно­го під­при­єм­ства по­трі­бен об­сяг си­ро­ви­ни у со­тні ра­зів біль­ший. Роз­квіт за­во­ду при­пав на ра­дян­ські ча­си. То­ді на рік да­вав із 30 ти­сяч тонн солі. Бу­ло біль­ше свер­дло­вин, си­ро­ви­ни. Май­же всю ро­пу ви­до­бу­ва­ли за ме­жа­ми мі­ста. Най­важ­чі ча­си на­ста­ли у 2013–2014 ро­ках. Пе­ред цим завод був в орен­ді у ком­па­нії ”Гал­ка”. Все, що во­ни зро­би­ли, – це про­да­ли па­ру ді­ля­нок зем­лі. Мі­сце­ва вла­да теж не по­ма­га­ла за­во­ду. Нав­па­ки – хо­ті­ли тут по­ста­ви­ти ба­зар. Люди ви­рі­ши­ли ря­ту­ва­ти під­при­єм­ство са­мі. По­ти­хень­ку від­но­ви­ли пе­чі. І по­ча­ли ви­па­рю­ва­ти сіль. За­раз на до­бу ви­пу­ска­є­мо 450 кі­ло­гра­мів. У мі­сце­вих ма­га­зи­нах на­ша сіль – най­по­пу­ляр­ні­ша. Хоч і най­до­рож­ча в Укра­ї­ні – більш як 7 гри­вень за упа­ков­ку. Її со­бі­вар­тість зна­чно ви­ща. Ма­ла би ко­шту­ва­ти що­най­мен­ше 15. Але чи ку­пу­ва­ти­муть люди, якщо по­руч ”Ар­те­мів­ська” за тро­я­чку? То­му со­бі­вар­тість по­ча­ли пе­ре­кри­ва­ти збу­том роз­со­лів. Львів за­ку­по­вує їх на те­пло­тра­си для пом’якше­н­ня во­ди. Під­при­єм­ства ви­ко­ри­сто­ву­ють під час ви­ро­бни­цтва олії та дрі­жджів. На­сту­пно­го ро­ку завод мо­жуть ви­ста­ви­ти на про­даж. – У ни­ні­шній си­ту­а­ції най­кра­щим ва­рі­ан­том бу­ла би при­ва­ти­за­ція, – го- во­рить Дми­тро Ми­ко­ла­йо­вич. – Щоб хтось вклав гро­ші у пра­цю­ю­чий завод-му­зей. При цьо­му збе­ріг ав­тен­ти­чний ви­гляд мі­сця. То­му роз­ро­би­ли ро­бо­чу гру­пу, щоб по­го­ди­ти з мі­стом, гро­мад­ські­стю і но­вим вла­сни­ком, яким по­ви­нен за­ли­ши­ти­ся завод. Аби не зро­би­ли, як у Ки­є­ві, з те­а­тру чор­ний куб. Про­си­мо у мі­сце­вих ме­шкан­ців ста­рі фо­то­гра­фії, кар­ти­ни із со­ле­вар­нею. Хо­че­мо від­тво­ри­ти її ви­гляд, як у XVIII сто­літ­ті. Бо бу­дів­лі, які за­ли­ши­ли­ся, зво­ди­ли­ся сто­лі­т­тям пі­зні­ше. При­їжджа­ють ту­ри­сти – по­ля­ки, ав­стрій­ці, нім­ці. За­кли­ка­ють збе­рег­ти. Єди­ний, по­ді­бний на наш завод, є у Ні­меч­чи­ні. Але там не­ма ви­ро­бни­цтва, тіль­ки му­зей. Хі­ба ла­бо­ра­то­рія для ту­ри­стів, де мо­жна із роз­со­лу са­мо­му ви­па­ри­ти тро­хи солі. Гро­мад­ськість і де­пу­та­ти вва­жа­ють: кра­ще пе­ре­да­ти під­при­єм­ство у ко­му­наль­ну вла­сність. Але чи зна­йде мі­сто ко­шти на утри­ма­н­ня та від­нов­ле­н­ня за­во­ду? Це 2 міль­йо­ни єв­ро.

– ЯКЩО ЛІКВІДУВАТИ СІЛЬЗАВОД, ТО НА ГЕР­БІ МІ­СТА, ЗА­МІСТЬ ДЕВ’ЯТИ ТО­ПОК СОЛІ, ТРЕ­БА ПО­СТА­ВИ­ТИ ДЕВ’ЯТЬ МАФІВ, – го­во­рить гро­мад­ський акти­віст 70-річний Хо­се Тур­чик. Зу­стрі­ча­є­мо­ся за­тем­на бі­ля пам’ятни­ка Юрі­є­ві Дро­го­би­чу в цен­трі мі­ста. – Ко­лись у Дро­го­би­чі був до­ло­тний завод – дру­гий за по­ту­жні­стю в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі, най­біль­ший в Укра­ї­ні кра­но­вий завод, най­біль­ший у Со­ю­зі завод із ре­мон­ту ма­шин та обла­дна­н­ня для бу­ро­вих ро­біт. Пра­цю­ва­ли ве­ли­ка швей­на фа­бри­ка, вій­сько­ві під­при­єм­ства, най­стар­ший на­фто­пе­ре­ро­бний завод у Єв­ро­пі. За­ли­ши­ла­ся одна солеварня. Те­пер нав­ко­ло неї по­ча­ли­ся не­зро­зумі­лі ру­хи. Але во­на не так усім ці­ка­ва як солеварня, а як те­ри­то­рія в цен­трі мі­ста – ге­кта­рів 8. Під­при­єм­ство не мо­же бу­ти при­бу­тко­вим. На­шу сіль тут ку­пу­ють, бо зна­ють рі­зни­цю. Якщо її вез­ти за ме­жі ре­гіо­ну, то не бра­ти­муть, бо втри­чі до­рож­ча. Дро­го­би­цькі ма­гна­ти на мі­сці за­во­ду хо­чуть по­ста­ви­ти якісь ко­те­джі.

Чи зна­йде мі­сто ко­шти на утри­ма­н­ня та від­нов­ле­н­ня за­во­ду? Це два міль­йо­ни єв­ро За­ли­ши­ла­ся одна солеварня. Те­пер нав­ко­ло неї по­ча­ли­ся не­зро­зумі­лі ру­хи

Солеварня мо­гла би бу­ти оздо­ров­чим ком­пле­ксом, баль­нео­ло­гі­чним ку­рор­том із му­зе­єм солі. За ко­му­наль­ної вла­сно­сті гро­мад­ськість мо­же ство­ри­ти фонд для під­трим­ки об’єкта. А той звер­нув­ся б у за­хі­дні фон­ди по фі­нан­со­ву до­по­мо­гу.

У КА­ФЕ ”КАВУН” ШИ­РО­КІ ВІКНА ПРИКРАШЕНІ БІЛИМИ НАПИСАМИ. Роз­та­шо­ва­не у цен­трі мі­ста на вул. Жу­пна. Назва по­хо­дить від сло­ва ”жу­па” – по­су­ди­на, у якій ви­ва­рю­ва­ли сіль. Го­стям за­клад про­по­нує зро­бле­ний на бі­скві­ті, вер­шках та ка­ра­ме­лі торт ”Дро­го­би­цький” із сі­л­лю. 30 грн ко­штує ка­ва із сі­л­лю. – Тут у ко­жній кав’яр­ні го­ту­ють ка­ву із сі­л­лю, – сі­дає за сто­лик бі­ля сті­ни ми­сте­цтво­зна­вець 35-річна Тетяна Ду­ман. За­мов­ляє со­бі ла­те. – На­віть у та­ко­му пла­чев­но­му ста­ні со­ле­вар­ню ви­ко­ри­сто­ву­ють з ту­ри­сти­чнию ме­тою. Прав­да, іно­зем­ці не зна­ють, що во­на роз­ва­лю­є­ться. Ду­ма­ють: то спе­ці­аль­но та­ка ав­тен­ти­ка. З при­ва­ти­за­ці­єю про­цес від­нов­ле­н­ня солеварні мо­же пі­ти швидко, якщо но­вий вла­сник вкла­де зна­чну су­му гро­шей. Ін­ше пи­та­н­ня – що він із неї зро­бить? Є про­ект ство­ре­н­ня куль­тур­но­го парку з ви­ро­бни­цтвом за ста­ри­ми те­хно­ло­гі­я­ми. Бу­ла ідея лі­ку­валь­них ку­па­лень. Ро­па має до­мі­шки бро­му. Він ви­па­ро­ву­є­ться із солі, ко­ри­сний для бань. Та вла­да по­стій­но мі­ня­ла­ся, ідеї ли­ши­ли­ся не­ре­а­лі­зо­ва­ні.

По­бли­зу солеварні в під­валь­но­му при­мі­щен­ні кіль­ка­по­вер­хо­во­го бу­дин­ку має май­стер­ню чоловік Те­тя­ни, художник Лев Скоп, 62 ро­ки. Він на­ле­жить до іні­ці­а­тив­ної гру­пи, яка хо­че зро­би­ти завод ту­ри­сти­чною при­на­дою мі­ста. – При­бли­зно 40 ро­ків то­му в Ки­є­ві в ху­до­жній ака­де­мії ар­хі­те­ктор Ла­ри­са Ско­рик да­ла сту­ден­там зав­да­н­ня – роз­ро­би­ти у Дро­го­би­чі про­ект за­по­від­ни­ка. Це бу­ло са­ме пі­сля пі­ку по­пу­ляр­но­сті му­зе­їв про­сто неба. Тут є цер­ква Свя­то­го Юра з уні­каль­ним роз­пи­сом – пам’ятка ар­хі­те­кту­ри ЮНЕСКО. Цер­ква Во­здви­же­н­ня – не менш цін­на. А між ни­ми – солеварня. Зро­би­ли ма­кет. І десь став­ся збій, – роз­по­від­ає Лев Скоп. Має дов­ге си­ве во­лос­ся та бо­ро­ду. Си­дить пе­ред моль­бер­том із не­за­вер­ше­ною іко­ною. Пе­ред ним за­ха­ра­ще­ний стіл із за­паль­ни­чка­ми, бан­кою ме­ду, шкір­ка­ми апель­си­ну. За спи­ною художника сто­ять на­ма­льо­ва­ні на до­шках із даху старої цер­кви іко­ни. Ви­ру­че­ні з їх про­да­жу гро­ші пе­ре­си­лає на фронт. Сам їздить на пе­ре­до­ву. – У 1990-х на мі­сці солеварні зби­ра­ли­ся зве­сти жи­тло­ві бу­дин­ки. З’ясу­ва­ло­ся, що це все мо­же ру­хну­ти, – про­дов­жує Лев Ан­дрі­йо­вич. – Ко­ли завод опи­нив­ся в пов­ній скру­ті, я зі­ні­ці­ю­вав все­укра­їн­ський пле­нер, щоб при­вер­ну­ти ува­гу до ньо­го. Сю­ди ста­ли їзди­ти ху­до­жни­ки, ма­лю­ва­ли со­ле­вар­ню. Ро­бо­ти ма­ли про­да­ва­ти за­ра­ди по­ря­тун­ку об’єкта. Аж по­чав­ся Май­дан. Увесь свій час і ува­гу я від­дав йо­му. По­тім – вій­ні. Так ідея з про­дов­же­н­ням про­е­кту ві­ді­йшла на дру­гий план.

У ко­жній кав’яр­ні го­ту­ють ка­ву із сі­л­лю. Ко­штує 30 гри­вень Ро­па має до­мі­шки бро­му. Він ви­па­ро­ву­є­ться із солі, ко­ри­сний для бань

Сіль у Дро­го­би­чі ви­ва­рю­ють з ро­пи у ді­жах. Із лі­тра роз­со­лу отри­му­ють 300 гра­мів солі

Те­хно­лог і гі­дро­гео­лог Дро­го­би­цько­го со­ле­ви­ва­рю­валь­но­го за­во­ду Окса­на Бун­да по­ка­зує вхід до ша­хти. Ро­пу під­ні­ма­ють з 50-ме­тро­вої гли­би­ни

До ви­ва­рю­валь­но­го це­ху при­ве­зли дро­ва. На них пе­ре­йшли пі­сля по­до­рож­ча­н­ня га­зу

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.