Со­ло для ме­ха­ні­чно­го со­лов’я

Krayina - - КОЛОНКА - Пав­ло ВОЛЬВАЧ, пи­сьмен­ник

Я ЙО­МУ ГО­ВО­РИВ, ПРЕ­ЗИ­ДЕН­ТУ ПОПЕРЕДНЬОМУ, – ТРЕ­БА ПІДПИСУВАТИ. АЛЕ К-КУ­ДИ! ВО­НО Ж – ДУРНЕ

РИСИ ОБЛИЧ­ЧЯ СПІВРОЗМОВНИКА НЕ ПРИГАДУЮТЬСЯ. ЩОСЬ УСЕРЕДНЕНО ЧИНОВНИЦЬКЕ

РОЗВЕРСТА МОГИЛА ОЛЕ­СЯ НА ПРАЗЬКОМУ ОЛЬ­ШАН­СЬКО­МУ ЦВИН­ТА­РІ ТЕМНІЄ МАСНОЮ КРАПКОЮ В ШЕРЕНЗІ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ЗДОБУТКІВ

СВІТ ХОДИТЬ ХОДОРОМ, ТУРБУЛЕНТНО ПОТІПУЄТЬСЯ, ЗМІНЮЮЧИСЬ НА ОЧАХ. ”Яке там мі­сце Укра­ї­ні? – ду­ма­є­ться іно­ді до­звіль­но, хо­ча й не без три­во­ги. – Які обри­си май­бу­т­тя про­гля­да­ють із гео­по­лі­ти­чних ту­ма­нів?” І сам се­бе ж і ур­веш, по­дум­ки по­смі­хнув­шись. Є спе­ці­аль­ні лю­ди, фа­хів­ці, про­фі, за яки­ми мріє абре­ві­а­ту­ра МЗС, ко­ло­на­да на Ми­хай­лів­ській пло­щі і сму­ги лі­та­ків, що ля­га­ють у всі сто­ро­ни сві­ту. Як він вла­што­ва­ний, світ, якраз ці про­фі й зна­ють – йо­го най­скла­дні­ші гео­по­лі­ти­чні ву­зли, най­тон­ші стра­те­гій­ні ком­бі­на­ції, куль­тур­ні ко­ди – сло­вом, все-все. Ну, ма­ють зна­ти. І сто­я­ти на сто­ро­жі. – Ой, шо тут тво­ри­ло­ся пе­ред під­пи­са­н­ням Асо­ці­а­ції! – уява по­сту­па­є­ться спо­га­ду. З ньо­го ви­ри­нає сі­ро­ко­стюм-

ний чо­ло­вік, наш по­сол в одній з при­бал­тій­ських кра­їн, ку­ди ме­не за­не­сло з куль­тур­ни­цькою де­ле­га­ці­єю, вже пі­сля Май­да­ну. – Я ж йо­му го­во­рив, пре­зи­ден­ту попередньому, – тре­ба підписувати, – ди­пло­мат про­ни­кли­во со­ко­тав до гур­ту при­бу­лих зем­ля­ків-лі­те­ра­то­рів і по­зи­рав у бік, звід­ки мав з’яви­ти­ся мі­ністр. Не зов­ні­шньо­по­лі­ти­чний, ні, ке­рів­ник ін­шо­го ві­дом­ства, про­те по­стмай­дан­ний, но­вий. По­сол же був ста­ро­ре­жим­ний.

– Я го­во­рив, – сто­рож­ко ви­тя­гу­вав він шию, вдив­ля­ю­чись в бік спо­ді­ва­ної з’яви мі­ні­стра, ”го­ло­су Май­да­ну”. – Але к-ку­ди! Во­но ж – дурне… Ата­ше зно­ву по­вер­тав­ся до лі­те­ра­то­рів, бри­жив чо­ло: – Я всі ці ро­ки го­во­рив, на­по­ля­гав… ”Він, ма­буть, ду­має, що це мо­же до­ли­ну­ти до вух мі­ні­стра, з яким пі­са­тє­лі­шкі-по­е­ті­шкі, бу­цім­то, на ко­ро­ткій но­зі? – гми­ка­ло­ся по­дум­ки одно­му з пи­сьма­ків у гур­ті. – Уяв­ляю, як він тьо­хкав ко­ли­шньо­му пре­зи­ден­ту, по­слі­дов­но­му во­ло­да­ре­ві зо­ло­тих ба­то­нів”. Зу­стріч та по­да­ле­ні­ла за пла­стом ча­су. На­віть риси облич­чя співрозмовника не пригадуються. Щось усереднено чиновницьке, з пе­ча­т­тю вла­дної ва­го­ви­то­сті, яка ми­т­тю мо­же пе­ре­те­кти в за­по­па­дли­вість і по­вер­ну­ти­ся взад. Га­ле­рея по­ді­бних пар­сун роз­гор­та­ла­ся з юно-

сті: жек, від­діл ка­дрів, пер­ший… стоп, тре­тій за­вод­ський від­діл, ”осо­бі­сти”, то­чно, там якраз та­кі фі­зії миг­ті­ли теж, ну й да­лі – за на­ро­ста­ю­чою іє­рар­хі­єю. Ата­ше не про­пав, ду­маю. Про­сто те­пер над лу­скою бру­ків, яки­ми він мчить на ра­ут, за­мість бал­тій­ських ду­бів ко­ли­шу­ться пі­нії. Чи ще які ара­у­ка­рії. Це ж не Левко Лук’янен­ко, з ди­пло­ма­ти­чної одіс­сеї яко­го під­смі­ю­ва­ли­ся про­фе­сіо­на­ли – мов­ляв, ”нє зна­єт па­ра­ду”, чи то пак про­то­ко­лу. Ці зна­ють. Їх ба­га­то та­ких. Во­ни ві­чні. Во­ни про­сту­па­ють крізь за­ві­рю­хи но­вин, ба­га­то­дум­но бри­жа­чи чо­ла. Хо­ча що там бри­жи­ти – й так все ясно. Су­ціль­ні успі­хи. Єв­ро­со­юз від­тер­мі­ну­вав вступ Укра­ї­ни і май­же роз­та­нув у ре­ін­те­гра­цій­них ту­ма­нах. НАТО – дру­гий кит на­дій і мор­кви­на спо­ку­си, з ту­ма­нів уже й не мріє. З-за оке­а­ну на­ви­сає тінь Трам­па, пе­ред­ба­чи­ти пе­ре­мо­гу яко­го на пре­зи­дент­ських пе­ре­го­нах у США ви­яви­ло­ся не під си­лу всьо­му су­ку­пно­му ін­те­ле­кту укра­їн­ської ди­пло­ма­тії. Не­до­бре при­ска­лю­ю­ться єв­ро­пей­ські су­сі­ди, вже що­най­ближ­чі. Розверста могила Оле­ся на празькому Оль­шан­сько­му цвин­та­рі темніє масною крапкою в шерензі зовнішньополітичних здобутків. Над нею скре­го­чуть тре­лі ме­ха­ні­чно­го со­лов’я, по­ді­бні до про­мов ше­фа укра­їн­ської ди­пло­ма­тії. Світ ходить ходором…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.