”Зо­ня чує вже свій близь­кий кі­нець. Ось так ми­на­є­ться моє ща­стя”

ПРО­ТЯ­ГОМ СЕ­МИ РО­КІВ ОЛЕ­КСАНДР БАРВІНСЬКИЙ ВТРА­ТИВ ДРУ­ЖИ­НУ, БА­ТЬКА, МА­ТІР І ДВОХ БРА­ТІВ

Krayina - - ІСТОР ІЯ -

”СПРАВ­ЖНІ ВТІ­ХА ТА РА­ДІСТЬ ДЛЯ МЕ­НЕ МІЙ ТЕПЕРІШНІЙ ПОБУТ – ДУМАЄШ ТИ, ПЕВ­НО, СО­БІ, БРАТИКУ ЛЮБИЙ, – пи­ше Оле­ксандр Барвінський бра­то­ві Во­ло­ди­ми­ру 23 кві­тня 1870 ро­ку. – Так би справ­ді й по­вин­но бу­ти. Так ні! Чор­ни­ми сльо­за­ми ллє­ться той жаль, що ти­ся­чни­ми стрі­ла­ми впи­ва­є­ться в моє скри­вав­ле­не серце і не­на­че той орел Про­ме­те­є­ві не дає спо­чин­ку ані на хви­ли­ну”. За три мі­ся­ці до сво­го ве­сі­л­ля скар­жи­ться на тре­тьо­го бра­та – Оси­па. По­яснює: ”Осип бі­си­ться на ме­не тіль­ки за те, що не йо­му, а ме­ні до­ве­лось отри­ма­ти руку мо­єї су­дже­ної. Угриз ме­не так, що мо­же й не ду­мав, – до жи­вої пе­чін­ки. Та­то ди­ви­ться на моє по­друж­жя ли­хим оком і ко­жним сло­вом дає се до пі­зна­н­ня. Бо й не ди­во, ко­ли ме­не мій бра­тик пред­ста­вив як пти­цю, що своє гні­здо ка­ляє (па­ску­дить. – Кра­ї­на)! Ко­ли при­їду до су­дже­ної, то все пи­та­ють, чо­го я та­кий за­ду­ма­ний та сум­ний. Я то так, то так кру­чу, а самому ма­ло серце не трі­сне на ка­вал­ки”. У Гри­го­рія Бар­він­сько­го – па­ро­ха се­ла Шля­хтин­ці бі­ля Тер­но­по­ля – бу­ло п’яте­ро си­нів. Двоє стар­ших – Іпо­лит та Іван – та­кож ста­ли свя­ще­ни­ка­ми. Ре­шта – Осип, Оле­ксандр і Во­ло­ди­мир – на­зи­ва­ють се­бе ”мо­ло­дим по­ко­лі­н­ням”. На по­ча­тку 1860-х усі троє на­вча­ю­ться в Тер­но­піль­ській гім­на­зії. Додому на­ві­ду­ю­ться на свя­та і ва­ка­ції – ка­ні­ку­ли. Отець Гри­го­рій то­ва­ри­шує з роз­по­ря­дни­ком ма­є­тків там­те­шньо­го по­мі­щи­ка Ро­ма­ном Шум­пе­те­ром, ви­хід­цем із Че­хії. Їхні ро­ди­ни ча­сто го­стю­ють одне в одно­го. Осо­бли­ва дружба зав’язу­є­ться між си­на­ми Бар­він­сько­го і донь­кою роз­по­ря­дни­ка Со­фі­єю – Зо­нею. Оле­ксандр за­ко­ху­є­ться. Про­те не хо­че зі­зна­ва­ти­ся у по­чу­т­тях, до­ки не здо­бу­де ви­щу осві­ту.

”СЯ ПЛАТОНІЧНА ЛЮ­БОВ ВПЛИ­НУ­ЛА ВЕЛЬ­МИ ДОДАТНО НЕ ТІЛЬ­КИ НА МОЄ ПОВЕДЕННЯ, АЛЕ Й НА ПИЛЬ­НІСТЬ В НАУКАХ, – роз­по­від­ає він у книж­ці ”Спо­ми­ни з мо­го жи­т­тя”. – Хоч як да­ле­кою, не­д­ося­жною мрі­єю мо­гло то­ді ви­да­ва­ти­ся здій­сне­н­ня мо­го по­чу­ва­н­ня, однак я зма­гав з то­го ча­су з усею пиль­ні­стю і за­по­па­дли­ві­стю до то­го, що­би по­кін­чи­ти до­бре на­у­ки, здо­бу­ти со­бі пев­не ста­но­ви­ще в су­спіль­но­сті та по­ка­за­ти­ся до­стой­ним ру­ки на­шої су­сід­ки”. На­при­кін­ці 1870-х бра­ти пе­ре­їжджа­ють до Льво­ва. Осип на­вча­є­ться в ду­хов­ній се­мі­на­рії. Ін­ші двоє – в уні­вер­си­те­ті. Оле­ксандр отри­мує ди­плом і по­са­ду вчи­те­ля у Бе­ре­жан­ській гім­на­зії. Пі­сля цьо­го ро­бить про­по­зи­цію Софії. Во­на по­го­джу­є­ться, ба­тьки та­кож не про­ти. Ве­сі­л­ля при­зна­ча­ють на лі­то на­сту­пно­го ро­ку. За­ра­ди цьо­го Оле­ксандр від­мов­ля­є­ться від про­дов­же­н­ня на­вча­н­ня у Ві­дні. Тим ча­сом ви­яв­ля­є­ться, що Осип та­кож пла­ну­вав сва­та­ти­ся до Шум­пе­те­рів. Хо­тів зробити це на най­ближ­чих ва­ка­ці­ях. Між бра­та­ми зав’язу­є­ться гнів­не ли­сту­ва­н­ня. ”Ко­ли там бу­де твоє ве­сі­л­ля? Мо­же б ме­ні мо­жна бу­ло при­їха­ти по­ди­ви­тись на ньо­го – чи, мо­же, й то­го ні?! – пи­ше Осип. – А мо­же там де єсть яка пан­на на збу­т­тю, то б сва­та­ли ме­не. Бо ж я та­кий те­пер за­жу­ре­ний, що страх! Ко­ли б ви по­ди­ви­лись, вам би са­мим жаль бу­ло. Та дар­ма, пі­до­жде­мо до ва­ка­цій! То­ді вже шу­кай­те пан­ни, та тіль­ки ба­га­тої, бо з бі­дною й не го­во­рю! Як ви ме­не не оже­ни­те, то я сам не оже­ню­ся! От що!”

Осип бі­си­ться, що не йо­му, а ме­ні до­ве­лось отри­ма­ти руку мо­єї су­дже­ної

”ХІ­БА Ж НЕ ПИ­САВ Я ЩЕ В ЛИ­СТО­ПА­ДІ, ЩО ВЕ­СІ­Л­ЛЯ БУ­ДЕ В ЛИ­ПНІ? – від­по­від­ає Оле­ксандр. – Хі­ба ж ти думаєш, що при­єм­но ме­ні бу­ло б, ко­ли б я сво­го бра­та на мо­їм ве­сі­л­лю не ба­чив? Ди­вує ме­не ду­же, що ти з тої же­нить­би так зба­ла­му­тив­ся, що й не зна­єш, чо­го то­бі взя­ти­ся. Прав­да, та­кі ра­пто­ві змі­ни ви­кли­ку­ють в чо­ло­ві­ці за­мі­ша­н­ня. Шев­чен­ко по ви­зво­лен­ню з крі­па­цтва май­же збо­же­во­лів. Але ж твоє по­ло­же­н­ня не та­ке, щоб мо­гло ви­кли­ка­ти та­ку за­мі­ша­ни­ну в го­ло­ві”.

> Шев­чен­ко по ви­зво­лен­ню з крі­па­цтва май­же збо­же­во­лів. Але ж твоє по­ло­же­н­ня не та­ке

Що я за­ми­шляв о па­ні Зо­ні пі­сля то­рі­шньо­го мо­го пе­ре­бу­ва­н­ня в до­мі ро­ди­чів в ча­сі Рі­здва, о сім зна­ли мої ро­ди­чі, – про­дов­жує до­ко­ря­ти Осип. – Ді­знав­ся і ти, як при­їхав на ва­ка­ції, – то з мо­їх по­сту­пу­вань, то з мо­ви ма­ми. При­га­дую то­бі мою мо­ву раз в сін­ках при ма­мі, на ко­тру ти тіль­ки роз­смі­яв­ся. Я однак до по­слі­дньої хви­лі ні­чо­го не знав, що ти за­ми­шля­єш про па­ну Зо­ню – сві­док Бог! Як же ж твоє по­сту­пу­ва­н­ня на­зва­ти? І не его­їзм то?”

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.