”Если отец бу­дет спра­ши­вать о ро­ди­те­лях, ска­жи – фер­ме­ры. А глав­ное – не го­во­ри слов за­па­ден­ских”

ПРО ЩО ГО­ВО­РЯТЬ У ШВИДКІСНОМУ ПО­ТЯ­ЗІ ЛЬВІВ – КИ­ЇВ

Krayina - - П ІДСЛУХАН І РОЗМОВИ - текст: Оль­га ШВЕД, малюнок: Во­ло­ди­мир КАЗАНЕВСЬКИЙ

– Ду­мав, ва­го­ни бу­дуть за­пов­не­ні. А тут на­по­ло­ви­ну по­ро­жньо, – огря­дний чо­ло­вік у костюмі ста­вить ва­лі­зу на верх­ню по­ли­цю швид­кі­сно­го по­тя­га Ін­тер­сі­ті+ зі Льво­ва до Ки­є­ва. Від’їжджає о 5:50. До­ро­га за­ймає 5,5 го­ди­ни. Най­ча­сті­ше цим по­їздом ко­ри­сту­ю­ться бі­зне­сме­ни, пра­ців­ни­ки, які їдуть у від­ря­дже­н­ня, ту­ри­сти. Кви­тки у дру­гий клас ко­шту­ють від 300 гри­вень. У пер­ший – по­над 500 У ВА­ГО­НІ ПЕР­ШО­ГО КЛА­СУ ЧО­ЛО­ВІК ДОПОМАГАЄ ДРУ­ЖИ­НІ ЗНЯ­ТИ ПІДЖАК І ОДРА­ЗУ ВИТЯГАЄ ТЕ­ЛЕ­ФОН. – Же­ня, лю­ди ще сплять, шо­ста ран­ку, – ка­же жін­ка.

Лю­до­чка, я ж біль­ша не ста­ла, об’єм ро­бо­ти той са­мий

– Ті, шо на­да ме­ні, – не сплять. Альо, Сві­тла­на Пав­лів­на, ви офіс при­бра­ли? – го­во­рить у слу­хав­ку. – Як ні? Сьо­го­дні ва­ша змі­на. Офіс три дні не­при­бра­ний, смі­т­тя по ко­лі­на. Під­ви­щи­ти зар­пла­ту, ка­же­те? А не за­жир­но вам бу­де 4 ти­ся­чі ма­ти за па­ру го­дин ро­бо­ти? Нє? То­ді ща­сли­во. – При­би­раль­ни­ця за­ба­сту­ва­ла, – по­вер- та­є­ться до дру­жи­ни. – Хо­че не 3200, а 4 ти­ся­чі зар­пла­ти. При­хо­дить на 2 го­ди­ни зран­ку. 200 ”ква­дра­тів” про­пи­ло­со­сить, пи­лю­ку стря­хне – і всьо. А ме­не­джер із про­да­жів си­дить із 9:00 до 18:00 за та­кі гро­ші. Обор­зів ро­бо­чий клас. – Ма­са­жис­тка на­ша теж ці­ни під­ня­ла, – ка­же жін­ка. На ви­гляд їй за 50, вдя­гне­на у бе­же­вий брю­чний ко­стюм, ви­со­ка за­чі­ска. – Хо­че 250 гри­вень за­мість 150. Ка­жу їй: ”Лю­до­чка, я ж біль­ша не ста­ла, об’єм ро­бо­ти той са­мий”. Во­на скри­ви­ла­ся, на­че ли­мон з’їла. Шу­ка­ти­му но­ву.

ЩОГОДИНИ ПРОВІДНИК ПРОВОЗИТЬ ВІЗОК ІЗ НАПОЯМИ ТА ЇЖЕЮ. На ко­жно­му крі­слі є ме­ню. – Два ла­те без цукру, – за­мов­ляє бі­ляв­ка з тре­тьо­го ря­ду. – Ки­ця, то­бі шо­ко­лад­ку бра­ти? – штур­хає спля­чо­го су­пу­тни­ка. Той про­ти­рає очі, ки­ває. – По­го­во­ри зі мною, ну шо ти спиш. Я ж пе­ре­жи­ваю. Пер­ший раз тво­їх ба­тьків ба­чи­ти­му. А як не спо­до­ба­ю­ся їм? Ска­жуть, се­лю­чка. – Не го­во­ри глу­по­стей, – чо­ло­вік бе­ре ка­ву. – Нем­но­го по­фан­та­зи­руй, при­укрась. Ма­ме ска­жи, что ка­ждую не­де­лю мне борщ ва­ри­шь, ко­тле­ты жа­ри­шь. О том, что пи­та­ем­ся по ка­фе­шкам, лу­чше не упо­ми­нать. Если отец бу­дет спра­ши­вать о ро­ди­те­лях, ска­жи – фер­ме­ры. Это

Пер­ший раз тво­їх ба­тьків ба­чи­ти­му. А як не спо­до­ба­ю­ся їм?

по­чти прав­да – зем­ли у них мно­го, скот есть. А глав­ное – не го­во­ри этих своих слов за­па­дэн­ских: ”ко­би­та”, ”фай­но”, ”вуй­ко”. Ма­ма украин­ский еще тер­пит, но га­ли­цкий ди­а­лект – не пе­ре­ва­ри­ва­ет.

ДВОЄ ЧОЛОВІКІВ І ЖІН­КА РОЗГОРТАЮТЬ ПАПЕРОВІ ПАКЕТИ ЗІ ЛЬВІВСЬКИМИ СУВЕНІРАМИ. По­ка­зу­ють одне одно­му пля­шки з на­лив­ка­ми, шо­ко­ла­дні фі­гур­ки, пи­во та ка­ву.

Обман рі­єл­то­ру не про­сти­ли

– У Льво­ві обор­зі­ли з квар­ти­ра­ми, – ка­же один. – З дів­чи­ною по­їха­ли на ві­кенд. До­мо­ви­ли­ся зні­ма­ти за 400 гри­вень. При­ї­ха­ли, а рі­єл­тор ка­же: 500, бо на­плив ту­ри­стів ве­ли­кий. Ми по го­те­лях – а там від ти­ся­чі. Му­си­ли по­го­ди­ти­ся. – Ха­та хоч нор­маль­на бу­ла? – жін­ка від­ла­мує шма­ток шо­ко­лад­ки. – Не­по­га­на. У ван­ній ре­монт, хо­ро­ші ма­тра­ци. Не­да­ле­ко від Оперного те­а­тру. Але обман рі­єл­то­ру не про­сти­ли, – чо­ло­вік від­кри­ває рюк­зак і під­мор­гує. Все­ре­ди­ні –

три ча­шки і ме­та­ле­вий чай­ник. – Це – на­ша моральна ком­пен­са­ція.

ЗА ГО­ДИ­НУ ДО ПРИБУТТЯ ДВОЄ ЧОЛОВІКІВ, НА ВИ­ГЛЯД ЗА 40 РО­КІВ, ВИЙМАЮТЬ БУТЕРБРОДИ З КОВБАСОЮ. У про­від­ни­ка за­мов­ля­ють ка­ву. – Ба­га­то смі­т­тя у Льво­ві ба­чив? – усмі­ха­є­ться не­ви­со­кий у кар­та­тій со­ро­чці. – У цен­трі му­со­ра не­має, – дру­гий ста­вить ста­кан­чик із ка­вою на від­ки­дний сто­лик, вси­пає цу­кор. – Ка­жуть, тіль­ки на око­ли­цях. У цен­трі ста­ра­ю­ться при­би­ра­ти, щоб не шо­ку­ва­ти

Во­няє ужа­сно. А ще жа­ри не­ма

ту­ри­стів. А ми по­їха­ли на Ма­йо­рів­ку (спаль­ний ра­йон. – Кра­ї­на). Там ку­пи смі­т­тя у мій зріст – я на­віть по­фо­ткав­ся, – по­ка­зує знім­ки на смар­тфо­ні. – Во­няє ужа­сно. А ще жа­ри не­ма. – Ка­жуть, ме­ру Са­до­во­му мстя­ться по­лі­ти­чні кон­ку­рен­ти. Йо­го пар­тія не хо­че го­ло­су­ва­ти за по­трі­бні за­ко­ни у Ра­ді. А Са­до­вий на пре­зи­ден­та мі­тить. Те­пер йо­го на­зи­ва­ють ”му­сор­ний мер”. Рей­тин­ги у сміт­ті по­то­ну­ли. Я як був на за­ро­бі­тках у Не­а­по­лі, там сміт­тє­ва ма­фія фа­кти­чно ке­ру­ва­ла мі­стом. Якщо при­йма­ли якийсь не­уго­дний їм за­кон – ба­сту­ва­ли пра­ців­ни­ки сміт­тє­зва­лищ, ко­му­наль­ни­ки. Го­ри смі­т­тя ви­ро­ста­ли до дру­го­го по­вер­ху. В мі­сто пе­ре­ста­ва­ли їзди­ти ту­ри­сти, щу­рі бі­га­ли. По­ки вла­да не йшла на по­сту­пки. – Йде­мо до Єв­ро­пи. Обоє смі­ю­ться.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.