Про не­вір­них пи­са­ти ці­ка­ві­ше. Що на­пи­шеш про вір­них?

ТЕТЯНА КУШТЕВСЬКА ВИДАЄ В НІ­МЕЧ­ЧИ­НІ КНИЖ­КИ МОЛОДИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

Krayina - - КУЛЬТУРА - текст: Ана­ста­сія ПОЗИЧАЙЛО, Ан­на РОДІЧКІНА; фо­то: Та­рас ПОДОЛЯН

– Не­дар­ма Олесь Гон­чар ска­зав: ”Укра­ї­на бу­ла і бу­де кра­ї­ною лі­те­ра­ту­ри”. Пов­то­рюю це як ман­тру, – ка­же 69-рі­чна пи­сьмен­ни­ця Тетяна Куштевська. 1997-го із чо­ло­ві­ком, ні­ме­цьким бі­зне­сме­ном Ді­те­ром Кар­рен­бер­гом за­сну­ва­ла Мі­жна­ро­дну лі­те­ра­тур­ну пре­мію іме­ні Оле­ся Гон­ча­ра. 10 ро­ків по­спіль ви­да­ють книж­ки молодих письменників. Куштевська з 1991-го жи­ве в Ес­се­ні. Ідея пре­мії ви­ни­кла пі­сля ін­терв’ю з Гон­ча­рем для ні­ме­цько­го ви­да­н­ня. Кла­сик роз­по­вів про сто­си ру­ко­пи­сів молодих ав­то­рів на сво­є­му сто­лі: ”Спо­ді­ва­ю­ться, що я їм чи­мось до­по­мо­жу. Але чим я їм мо­жу за­раз до­по­мог­ти?” Із Те­тя­ною Ку­штев­ською зу­стрі­ча­є­мо­ся в хо­лі ки­їв­сько­го го­те­лю ”Са­лют”. Сі­да­є­мо на ка­на­пу. – Мій та­то Ва­силь Іва­но­вич пра­цю­вав у Се­ре­дній Азії ме­ди­ком. Я там і на­ро­ди­ла­ся, в одній з оаз пу­сте­лі Ка­ра-Кум. За 10 ро­ків пе­ре­їха­ли на ба­тьків­щи­ну ба­тька – в се­ли­ще по­се­ред до­не­цько­го сте­пу з див­ною на­звою Нью-Йорк. Дру­жи­на там­те­шньо­го шах- то­вла­сни­ка бу­ла аме­ри­кан­кою. Пі­сля Дру­гої сві­то­вої по­се­ле­н­ня пе­ре­йме­ну­ва­ли в Нов­го­род­ське, – роз­по­від­ає про се­бе. – Ба­тька не ста­ло торік. Остан­ні­ми йо­го сло­ва­ми бу­ли: ”До­бре, що вми­раю в Україні, а не у цій жа­хли­вій ДНР”. 93-рі­чна ма­ти за­раз жи­ве на До­неч­чи­ні. За 3 кі­ло­ме­три від оку­по­ва­ної те­ри­то­рії. Не хо­че по­ли­ша­ти ха­ту, яку з ба­тьком по­бу­ду­ва­ли, і йо­го мо­ги­лу.

Чим від­рі­зня­ю­ться мо­ло­ді ав­то­ри в Україні та Ні­меч­чи­ні?

– 125 українських письменників до 30 ро­ків отри­ма­ли від нас гро­ші на ви­да­н­ня книж­ки ( у но­мі­на­ції ”Про­за” ла­у­ре­а­ти пре­мії Оле­са Гон­ча­ра отри­му­ють 550 єв­ро, в но­мі­на­ці­ях ”По­е­зія”, ”Ма­ла про­за” й ”Пу­блі­ци­сти­ка” – по 300 єв­ро. – Країна). Це – шанс. Да­лі все за­ле­жить від пра­це­зда­тно­сті ав­то­ра, вда­чі. Остан­нім ча­сом мо­лодь хо­че осми­сли­ти, що від­бу­ва­є­ться в Україні. Торік се­ред ла­у­ре­а­тів був сол­дат, який во­ює на Дон­ба­сі, те­пер – офі­цер СБУ. Бу­ла ла­у­ре­а­тка з Криму Оль­га Смоль­ни­цька, пи­ше укра­їн­ською. Дов­го її книж­ка ле­жа­ла в ме­не на ні­чно­му сто­ли­ку.

Остан­ні­ми сло­ва­ми ба­тька бу­ли: ”До­бре, що вми­раю в Україні, а не у цій жа­хли­вій ДНР”

Мо­ло­ді нім­ці біль­ше екс­пе­ри­мен­ту­ють, як свого ча­су Франц Ка­фка. За їхні­ми текс­та­ми не впі­зна­єш епо­ху, мі­сце. В українських від­чу­ва­є­ться біль на­шо­го ча­су. У ве­ли­кій лі­те­ра­ту­рі по­стій­но ту­су­ю­ться ті са­мі іме­на – Юрій Ан­дру­хо­вич, Окса­на За­буж­ко, Сер­гій Жа­дан. Взя­ти хо­ча б Лей­пцизь­кий книж­ко­вий яр­ма­рок. А тре­ба від­кри­ва­ти но­ві. І во­ни є. Ми їх пе­ре­кла­да­є­мо, пу­блі­ку­є­мо в Ні­меч­чи­ні. Якось сво­їм слу­ха­чам ста­ла усно пе­ре­кла­да­ти зміст книж­ки ки­я­ни­на Ру­сла­на Най­ди про Май­дан. Ав­тор був йо­го актив­ним уча­сни­ком. Про те, що укра­їн­ці ро­блять ви­бір між ми­ну­лим і май­бу­тнім. Нім­ці слу­ха­ли, за­та­му­вав­ши по­дих.

Лег­ко в Ні­меч­чи­ні ви­да­ти книжку?

– На­ла­го­дже­ний зв’язок між ав­то­ром, ви­дав­цем, ре­кла­мою і кни­гар­ня­ми. Книжку ви­да­ють, по­тім по­си­ла­ють у га­зе­ти, там дру­ку­ють ре­цен­зії. Зав­дя­ки пре­сі про неї ді­зна­ю­ться і ку­пу­ють. По­тім кни­гар­ні й бі­бліо­те­ки за­мов­ля­ють через ви­дав­ни­цтво ав­то­ра для лі­те­ра­тур­них чи­тань. Пи­сьмен­ни­ки з цьо­го жи­вуть. До­во­ди­ться чи­та­ти не ли­ше в бі­бліо­те­ках і ма­га­зи­нах, а всю­ди, де є лю­би­те­лі лі­те­ра­ту­ри. У Бер­лі­ні ме­не за­про­си­ли чи­та­ти вір­ші в бар. За­хо­ди­мо – всі п’ють пи­во, тю­тю­но­вий дим стов­пом. За пів­го­ди­ни при­йшла ком­па­нія по­ляр­ни­ків – льотчиків, гі­дро­ло­гів, ме­тео­ро­ло­гів. Раз на мі­сяць зби­ра­ю­ться і за­про­шу­ють письменників, жур­на­лі­стів. Ін­ший ве­чір був в естет­ській га­ле­реї. Ту­ди за­про­си­ли, бо пи­шу біо­гра­фії дру­жин ве­ли­ких лю­дей, зокре­ма, ху­до­жни­ків. На ви­став­ці Ка­зи­ми­ра Ма­ле­ви­ча в Дюс­сель­дор­фі йо­го біо­гра­фію роз­пи­са­ли на всю сті­ну. Про дру­жи­ну – ні сло­ва, хо­ча пер­ша кар­ти­на на ви­став­ці – її порт­рет. На­пи­сав в іта­лій­сько­му сти­лі ква­дра­чен­то. Дру­жи­на в шов­ках і окса­ми­ті, з ни­ткою пер­лів. Ка­жу чо­ло­ві­ко­ві: ”Ба­чиш цю жін­ку? В цей час во­на си­дить у по­дер­тих че­ре­ви­ках. Їй хо­ло­дно, ві­чно за­сту­дже­на. Не­має гро­шей. За­ро­бі­ток від се­кре­тар­ської ро­бо­ти ви­тра­чає на фар­би для чо­ло­ві­ка, бо єди­на ві­рить у йо­го ге­ні­аль­ність. І він ма­лює її ари­сто­кра­ткою на знак по­дя­ки”. Так ви­ни­кла ідея на­пи­са­ти про дру­жин ве­ли­ких лю­дей. Про не­вір­них – ці­ка­ві­ше. Що на­пи­шеш про вір­них? Дру­жи­на До­сто­єв­сько­го – ян­гол. Але нор­маль­на жін­ка такого б не ви­три­ма­ла. Пи­са­ти про неї ну­дно: все про­ба­чає, ро­зу­міє. Ро­зділ про дру­жи­ну Гер­це­на на­зи­ва­є­ться ”Лю­бов утрьох”. Її ко­хан­цем був ні­ме­цький по­ет Ге­орг Гер­вег. Дру­жи­на остан­ньо­го з ро­зу­мі­н­ням ста­ви­ла­ся до си­ту­а­ції, бо Гер­цен опла­чу­вав їхнє існу­ва­н­ня.

> Вчать, із чо­го по­чи­на­ють за­сті­л­ля в Україні, як пра­виль­но пи­ти го­ріл­ку, як го­ту­ва­ти борщ із пам­пу­шка­ми

Ан­дру­хо­вич, За­буж­ко й Жа­дан – єди­ні ві­до­мі нім­цям укра­їн­ські ав­то­ри?

– Во­ни дій­сно та­ла­но­ви­ті й ці­ка­ві. Але тре­ба ста­ра­ти­ся роз­ши­ри­ти цей спи­сок, вчи­ти­ся кон­та­кту­ва­ти з пе­ре­кла­да­ча­ми й ви­дав­ни­цтва­ми. І є вже хо­ро­ший при­клад ”Ко­за­цької ку­хні” Ле­сі Гон­чар і Ру­сла­на Най­ди. Ні­ме­цькою книж­ка ви­яви­ла­ся ду­же по­пу­ляр­ною. На­віть з’явив­ся курс ”Гра­ма­ти­ка укра­їн­ської їжі”. Вчать, із чо­го по­чи­на­ють за­сті­л­ля в Україні, як пра­виль­но пи­ти го­ріл­ку, як го­ту­ва­ти борщ із пам­пу­шка­ми. Ми з чо­ло­ві­ком пе­ре­кла­да­є­мо на ні­ме­цьку тво­ри на­ших ла­у­ре­а­тів – і пу­блі­ку­є­мо у жур­на­лах. Нам до­по­ма­гає На­тал­ка Бьор­нер – ви­кла­дач укра­їн­ської мо­ви й лі­те­ра­ту­ри в Лей­пцизь­ко­му уні­вер­си­те­ті, та її сту­ден­ти.

Як вій­ну на Дон­ба­сі спри­йма­ють нім­ці та емі­грант­ські ко­ла?

– По-рі­зно­му. Є ро­сій­ські нім­ці – жа­хли­вий кон­тин­гент. По­вер­ну­ли­ся на істо­ри­чну ба­тьків­щи­ну за 300 ро­ків пі­сля то­го, як Ка­те­ри­на II за­про­си­ла їхніх пред­ків у Ро­сію. Ста­ли ро­сі­я­на­ми. Див­ля­ться про­пу­тін­ське те­ле­ба­че­н­ня, ку­пу­ють ква­ше­ні огір­ки в ма­га­зи­ні ”Це­ли­на”. Ві­рять по­то­ку про­пла­че­ної бре­хні з те­ле­ві­зо­ра. Ме­ні – ні, хо­ча зна­ють, що бу­ла на Дон­ба­сі. Але 90 від­со­тків ні­ме­цької пу­блі­ки ро­зу­мі­ють, що на Дон­ба­сі справ­жня агре­сія. Як мо­жна по­ча­ти пе­ре­діл сві­ту? При­пу­сті­мо, Поль­ща по­ча­ла ви­ма­га­ти Львів, а Ні­меч­чи­на – Ка­лі­нін­град, там же їхній Кант похо­ро­не­ний. І що бу­де – сві­то­ва вій­на?

У 1990-х, коли пе­ре­їжджа­ли до Ні­меч­чи­ни, бу­ли пред­став­ни­цею ”най­більш чи­та­ю­чої на­ції”. Те­пер ка­же­те, що най­біль­ше у сві­ті чи­та­ють нім­ці.

– Для радянських гро­ма­дян лі­те­ра­ту­ра бу­ла, на­че від­чи­не­на ква­тир­ка в ду­шній кім­на­ті. А коли від­чи­ни­ли всі ві­кна, ста­ла не­по­трі­бна. У Ні­меч­чи­ні зав­жди чи­та­ли ба­га­то. У ма­лень­ко­му мі­сті Фель­бер­ті, звід­ки ро­дом мій чо­ло­вік, 30 хо­рів. Ро­бі­тни­ки й про­дав­щи­ці ви­ко­ну­ють Ба­ха. Через ін­тер­нет про­да­жі книжок упа­ли. Це не­по­га­но. Мо­же, книж­ка бу­де та­ким же ра­ри­те­том, як у часи Ле­о­нар­до да Він­чі. То­ді пи­са­ли: ”В Мі­ла­ні є за­мо­жна лю­ди­на. В неї 16 книжок”.

Які бо­льо­ві то­чки Єв­ро­пи за­раз?

– Мі­гран­ти. Пра­цю­ва­ти й вчи­ти­ся не хо­чуть. Був су­до­вий про­цес, коли один афри­ка­нець за­ре­є­стру­вав­ся у рі­зних зем­лях і обма­нув дер­жа­ву на ба­га­то ти­сяч єв­ро. Не­що­дав­но по­ба­чи­ла бі­жен­ку-же­бра­чку бі­ля су­пер­мар­ке­ту. На­дво­рі хо­ло­дно, а во­на – у фут­бол­ці. Я якраз ви­ско­чи­ла в ма­га­зин по ви­но­град у ста­рій кур­тці. Ви­рі­ши­ла від­да­ти їй. Бі­ля две­рей квар­ти­ри зро­зумі­ла, що в ки­ше­ні кур­тки за­ли­ши­ла клю­чі. По­вер­ну­ла­ся – і зна­йшла їх у смі­тни­ку. Мі­гран­тів із Ту­реч­чи­ни, Іта­лії в Ні­меч­чи­ні при­йма­ли як но­ву ро­бо­чу си­лу. Во­ни вли­ли­ся, хоч і збе­ре­гли свої тра­ди­ції й по­бут. Мо­жли­во, і бі­жен­ці з Афри­ки ко­лись ста­нуть ча­сти­ною су­спіль­ства. По­ки що цьо­го не ви­дно.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.