На­ша Гі­лея

Krayina - - КОЛОНКА -

ЛЕЖУ НА ДАЧНІЙ ВЕРАНДІ У РО­ДИ­ЧІВ І ДИВЛЮСЯ НА ПЕР­ШІ ЗІРКИ. Дві їх, ясна й тьмя­ні­ша, ме­ре­хтять над Ве­ли­ким Лу­гом. Тут усе – Ве­ли­кий Луг, на де­ся­тки кі­ло­ме­трів уздовж Дніпра, ці­ла країна. То­чні­ше, її за­ли­шки. Про те, яка во­на бу­ла, пи­сав про­фе­сор Ча­ба­нен­ко, мо­во­зна­вець, етно­граф і фоль­кло­рист, ту­те­шній уро­дже­нець, ко­за­цька кість – мав честь йо­го зна­ти. Зір­ка від­сві- чує си­вим про­фе­со­ро­вим ву­сом, і тче­ться на­ша уяв­на бе­сі­да. З бал­ки віє мо­ро­ком і віль­гі­стю, а ще не­зна­ни­ми скре­ко­та­ми, пу­гу­ка­н­ням, ля­ща­н­ням і ви­тьо­хка­ми з при­сви­стом. Упро­довж до­би зву­ки змі­ню­ю­ться, але ніколи не за­ти­ха­ють. Удень до­да­ю­ться го­ло­си че­ре­дни­ків. Ма­тю­ка­ю­ться, іно­ді пе­ре­хо­дя­чи в бла­тний на­дрив, і то­ді зда­є­ться, що з но­чі в бал­ку за­йшов за­гін се­па­рів із не­да­ле­ко­го ”лу­ган­до­ну”. Або Ку­шу­гум, се­ло за гор­бом-тир­ли­щем, ого­ло­сив се­бе чер­го­вою ”на­ро­дною ре­спу­блі­кою”. Ку­шу­гум – гар­не сло­во. Як ко­ми­ше­ві шур­хо­ти, як ше­ре­хи з бал­ки, до якої впри­тул під­хо­дять да­чні го­ро­ди. В бал­ці вер­би, ди­кі гру­ші й ду­би, рі­зно­трав’я, яке мі­сця­ми ся­гає в по­яс. За бал­кою – по­ле, де під осінь від­ле­жу­ю­ться зай­ці в те­плій ріл­лі. Се­ло ко­за­цьке, ще за Сі­чі за­сно­ва­не, да­чі – за­вод­ські. Коли утво­рю­ва­ло­ся да­чне то­ва­ри­ство, ав­то­хто­ни про­ти­ви­ли­ся. ”Чо­го вам тут?! – кри­ча­ли, свід­чать пе­ре­ка­зи, на­віть під­па­ли ро­би­ли. – Да­чни­ки пу­за­ті!” Дав­но те ді­я­ло­ся. Хі­ба екс-за­вод­ча­нин Фі­лі­пич, ту­те­шній ста­ро­жил, пам’ятає. Без­пу­зий Фі­лі­пич обла­днав да­чне обій­стя біль­ші­стю ци­ві­лі­за­цій­них благ і жи­ве тут кру­глий рік. З ним ве­се­лі­ше, бо ре­шта су­сі­дів з’яв­ля­ю­ться хі­ба по ви­хі­дних, а ба­га­то хат уза­га­лі ки­ну­то. Бом­жів­сько-нар­ко­ман­ська пу­блі­ка іно­ді снує ву­ли­цею. Час від ча­су в яко­мусь обій­сті про­па­дає щось ме­та­ле­ве. Не гре­бу­ють і кон­сер­ва­ці­єю. У Фі­лі­пи­ча якось уно­чі ви­ко­па­ли всю кар­то­плю. Бі­ля нас го­ріх зрі­за­ли. Але за­раз ти­ша. На­віть від фі­лі­пи­чів­сько­го дво­ру сти­хло кле­па­н­ня. Су­сі­ди з верх­ньої те­ра­си, що все те­ре­ве­ни­ли – ”са­трі, как па­мі­до­ри па­дня­лісь!”, тов­чу­чись на го­ро­ді – ”мама, нє на­кла­няй­са!” – на­ре­шті від’їха­ли, за­дра­яв­ши ві­кна ме­та­ле­ви­ми став­ня­ми. Це не­по­га­ний за­хист, але, як ка­зав сто­рож Мі­ша, кра­ще ма­ти пом­по­ву ру­шни­цю. Ма­буть, бо з ”фор­том” чи ”ре­мі­нґто­ном” той же Фі­лі­пич міг би та­ки ві­ді­гна­ти хар­ци­зів від гря­док, а в йо­го зна­йом­ців із су­сі­дньої ву­ли­ці не зрі­за­ли б за­лі­зні во­ро­та. В ро­ди­чів мо­їх ру­шни­ці не­має, є со­ки­ра в сі­нях, про яку я ми­мо­хіть зга­дую, за­чув­ши, бу­ва, опів­ні­чні кро­ки чи не­тве­ре­зі даль­ні го­ло­си. Від тої згад­ки ще біль­ше хо­че­ться ру­шни­ці. Але за­раз, ка­жу ж, – ні­ко­го з лю­дей не чу­ти. Тож дивлюся на зірки – їх все біль­шає – і слу­хаю зву­ки з бал­ки. Так, ма­буть, які-не­будь чер­ке­си на­слу­ха­ють ше­ре­хи сві­ту десь під Со­чі, вро­ста­ю­чи в рі­дно­мов­не без­мов’я. Хто б там за­раз не жив, а ві­тер по­ше­ле­скує по-ша­псу­гів­ськи і рі­чки шум­лять на убих­ський ма­нір. Про це ще Фе­дір Щер­би­на пи­сав, теж про­фе­сор і теж ко­зак, тіль­ки ку­бан­ський. Ось і я слу­хаю. ”Ш-ш-ш”, – шум­лять кро­ни і да­ле­кі ко­ми­ші в за­пла­вах. Зірки ме­ре­хтять і мі­ня­ться, і по­тро­ху по­чи­нає зда­ва­ти­ся, що во­ни вка­зу­ють яки­мось не­зри­мим ті­ням шлях на Ка­фу чи Тра­пе­зунд. ”Про­ми­ну­ле – теж ре­аль­ність, – про­бую узго­ди­ти се­бе з дій­сні­стю. – Яка не вер­та­є­ться, але й не зни­кає до ре­шти…” Узго­джу­є­ться з тру­дом, і ме­не по­чи­нає хи­ли­ти в сон. Тим ча­сом із бал­ки кричить пу­гач, пе­ре­гу­ку­ю­ться якісь не­зна­ні пта­хи. До ре­чі, на­зви бал­ки я не знаю теж – Фі­лі­пич за­був, а про ре­шту да­чних су­сі­дів і мо­ви не­ма. Це ін­ша дій­сність. Та й вза­га­лі… Тре­ба зна­йти одну з Ча­ба­нен­ко­вих книжок, – ду­маю вже крізь на­пів­сон, – і пе­ре­чи­та­ти при на­го­ді, там про все є. ”Укра­їн­ська Атлан­ти­да” на­зи­ва­є­ться

Ма­тю­ка­ю­ться, іно­ді пе­ре­хо­дя­чи в бла­тний на­дрив, і то­ді зда­є­ться, що з но­чі в бал­ку за­йшов за­гін се­па­рів із не­да­ле­ко­го ”лу­ган­до­ну” Час від ча­су в яко­мусь обій­сті про­па­дає щось ме­та­ле­ве. Не гре­бу­ють і кон­сер­ва­ці­єю Фі­лі­пич за­був на­зву бал­ки

Пав­ло ВОЛЬВАЧ, пи­сьмен­ник

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.