Ан­дрій Ан­дрій БІЛОУС БІЛОУС

”ЛЮДИ РОЗ­ХО­ДЯ­ТЬСЯ, ЯКЩО КОХАННЯ НЕ ТРАНСФОРМУЄТЬСЯ В ЛЮ­БОВ”

Krayina - - ЩОДЕННИК - 41 рік, ДИРЕКТОР, ХУДОЖНІЙ КЕ­РІВ­НИК КИ­ЇВ­СЬКО­ГО АКАДЕМІЧНОГО МОЛОДОГО ТЕАТРУ

РЕ­ЖИ­СЕР ЗА ДО­ПО­МО­ГОЮ ТЕАТРУ ДОСЛІДЖУЄ ЛЮ­ДЕЙ >

На­ро­див­ся 28 кві­тня 1976-го в мі­сті Ва­силь­ків на Ки­їв­щи­ні. Ба­тько – вій­сько­вий, ма­ти – еко­но­міст. ”Ми по­стій­но пе­ре­їжджа­ли з одного гар­ні­зо­ну в ін­ший. За 10 ро­ків змі­нив 11 шкіл. У кла­сі по­стій­но був но­вень­кий”. Навчався в На­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті театру, кі­но і те­ле­ба­че­н­ня іме­ні Іва­на Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Здо­був дві ви­щі освіти: актор дра­ма­ти­чно­го театру та кі­но і ре­жи­сер дра­ма­ти­чно­го театру. За­кін­чив аспі­ран­ту­ру. З 2003 ро­ку – ре­жи­сер Ки­їв­сько­го академічного театру дра­ми та ко­ме­дії на Лі­во­му бе­ре­зі Дніпра. З 2009-го – художній ке­рів­ник ”Те­а­траль­ної май­стер­ні Ан­дрія Бі­ло­уса”. Ви­кла­дає ре­жи­су­ру та актор­ську май­стер­ність. 2012 ро­ку очо­лив Ки­їв­ський ака­де­мі­чний Мо­ло­дий те­атр. Ла­у­ре­ат дер­жав­ної пре­мії іме­ні Олександра Дов­жен­ка. Лю­бить ви­ши­ва­ти, май­стру­вав на­ро­дні му­зи­чні ін­стру­мен­ти. Спро­е­кту­вав вла­сний бу­ди­нок. Одру­же­ний. Да­ні 13 ро­ків, Ла­ді – 6, Бо­го­да­ру – 3 НАЙВАЖЧА РО­БО­ТА – у якій ні­чо­го не тя­миш. Коли став ди­ре­кто­ром театру, було ба­га­то не­зро­зумі­ло­го. Але по­сту­по­во ви­вчив документи, про­чи­тав ба­га­то лі­те­ра­ту­ри – і те­пер усе про­сті­ше.

ХО­РО­ШИЙ РЕ­ЖИ­СЕР усе жи­т­тя ста­вить со­бі за­пи­та­н­ня і шу­кає на них від­по­віді. Це одно­ча­сно хі­мік, фі­зик, пси­хо­лог, пе­да­гог.

ВО­СТАН­НЄ ПЛАКАВ, коли роз­ка­зу­вав сту­ден­тці, як гра­ти роль. Ста­ви­ли ури­вок із ро­ма­ну Лю­ко Да­швар ”Се­ло не люди”. Це був епі­зод, коли ма­ти при­хо­дить із донь­кою в ма­га­зин, щоб ку­пи­ти їй паль­то. Гро­шей обмаль. Ге­ро­ї­ня в роз­па­чі. Мо­ло­день­кій актри­сі, яка грає ма­тір, важ­ко зро­зу­мі­ти, від чо­го тут пла­ка­ти. До­ве­ло­ся по­ка­зу­ва­ти.

РЕЖИСУРА – не на сце­ні, а в за­лі. Про­гра­му­ва­н­ня гля­да­ча – основ­на фун­кція. По­трі­бно ор­га­ні­зу­ва­ти, коли він за­смі­є­ться, пла­ка­ти­ме, за­ду­ма­є­ться, апло­ду­ва­ти­ме.

ІН­КО­ЛИ ВИ­ПА­ДОК АБО ВРА­ЖЕ­Н­НЯ ВІД ЧО­ГОСЬ МО­ЖЕ ЗМІ­НИ­ТИ ЖИ­Т­ТЯ. У ме­не так було. Коли при­йшов навчатися в те­а­траль­ний ін­сти­тут, жодного ра­зу не був у те­а­трі. Біль­ше ва­би­ла актор­ська ро­бо­та в кі­но. У на­вчаль­но­му те­а­трі по­ба­чив ди­плом­ну ви­ста­ву ”Від­пус­тка за по­ра­не­н­ням”. То­ді пе­ре­жив силь­ний ка­тар­сис. Від­чув, що та­ке те­атр.

РЕ­ЖИ­СЕР ЗА ДО­ПО­МО­ГОЮ ТЕАТРУ ДОСЛІДЖУЄ ЛЮ­ДЕЙ.

НАВЧИТИСЯ МО­ЖНА РЕМЕСЛА – те­хно­ло­гії твор­чо­го про­це­су. Але ре­жи­се­ром тре­ба на­ро­ди­ти­ся. По­трі­бно ма­ти у со­бі код, що до­зво­ляє роз­ши­фро­ву­ва­ти світ, а по­тім йо­го за­ши­фро­ву­ва­ти. Коли ста­ви­мо ви­ста­ву, ін­ко­ли ство­рю­є­мо жи­т­тя з ні­чо­го. РЕ­ЖИ­СЕР – це той, хто ди­ви­ться на двох лю­дей і вмить ро­зу­міє, що між ни­ми від­бу­ва­є­ться.

ТЕ­АТР – єди­ний вид ми­сте­цтва, що на­пря­му пе­ре­дає емо­цію: від жи­вої лю­ди­ни-акто­ра до жи­вої лю­ди­ни-гля­да­ча.

ТРАГЕДІЯ – най­ви­щий вид ми­сте­цтва. До­свід­че­ні гля­да­чі оби­ра­ють ви­ста­ви, під час яких мо­жуть від­чу­ти ка­тар­сис – очи­ще­н­ня слі­зьми. Не­до­свід­че­ні при­хо­дять у те­атр роз­ва­жи­ти­ся. Пі­сля пе­ре­гля­ду ко­ме­дії на­стрій по­лі­пшу­є­ться, але по­тім різ­ко па­дає. Пі­сля тра­ге­дії – нав­па­ки.

БО­Ю­СЯ ХВОРОБ. Во­ни впли­ва­ють на якість жи­т­тя і пе­ре­шко­джа­ють ро­бо­ті. НАЙ­КРА­ЩА СМЕРТЬ при­хо­дить то­ді, коли її не че­ка­єш. Іде­ші­деш – упав і по­мер.

НІ­ХТО НЕ ЗНАЄ, ЩО ТА­КЕ ЖИ­Т­ТЯ. Ме­ні було ро­ків 3, коли за­пи­тав про це в ма­ми. Во­на не від­по­ві­ла. За­раз ме­ні 41, а я до­сі му­чу­ся цим за­пи­та­н­ням.

НЕ ВІ­РЮ, ЩО ЛЮ­ДИ­НА МО­ЖЕ ЗМІНИТИСЯ. Якщо зра­ди­ла – не про­ба­чаю їй цьо­го і дру­го­го шан­су не даю. КУРИВ ПО МОЛОДОСТІ. Коли від­чув, що не я ке­рую цим про­це­сом, а він – мною, ки­нув.

МОЄ ДИТИНСТВО ПАХНЕ МЕ­ДОМ – ді­дусь був бджо­ля­рем. Також пам’ятаю за­пах шкі­ри ба­тько­вих вій­сько­вих чо­біт і ко­бу­ри зі збро­єю.

У ДИТИНСТВІ БУЛО ВАЖЧЕ ПЕРЕНЕСТИ ФІЗИЧНЕ ПОКАРАННЯ, ніж пси­хо­ло­гі­чне. Коли з то­бою не роз­мов­ляє мама – це стра­шно. Кра­ще б во­на ме­не сту­кну­ла.

КОХАННЯ З ПЕР­ШО­ГО ПОГЛЯДУ Є. Так у свою дру­жи­ну за­ко­хав­ся. Був на дру­го­му кур­сі актор­сько­го, а во­на всту­пи­ла на перший. Її під­се­ли­ли до мо­єї одно­кур­сни­ці в кім­на­ту гур­то­жи­тку. 1 ве­ре­сня при­йшов про­від­а­ти зна­йо­му і по­ба­чив її. За­пи­тав, як зва­ти. Від­по­ві­ла: Іра. Я ска­зав: ”До­бре, Іро, бу­деш мо­єю дру­жи­ною”. Во­на по­смі­я­ла­ся. Ду­ма­ла, це – жарт. Через два мі­ся­ці ми жи­ли ра­зом.

> ЗА 22 РО­КИ ШЛЮ­БУ НІКОЛИ НЕ СВАРИЛИСЯ З ДРУ­ЖИ­НОЮ. А мої ба­тьки ма­ли свар­ки що­дня – та­ке було при­стра­сне кохання. І це ме­ні да­ло пев­ний емо­цій­ний до­свід. Мої ді­ти йо­го по­збав­ле­ні.

ТЕ, ЩО ПРИ­НО­СИТЬ КО­РИСТЬ – добро. Що при­но­сить шко­ду – зло.

МО­ЗОК ДАНИЙ ЛЮДИНІ, ЩОБ КЕ­РУ­ВА­ТИ ЕМОЦІЯМИ ТА ПОЧУТТЯМИ. Коли нав­па­ки – це ні до чо­го до­бро­го не при­во­дить.

ТВОРЧІ ПРО­ФЕ­СІЇ НЕЩАДНІ ДО ЛЮ­ДИ­НИ. На­віть у най­стра­шні­ші мо­мен­ти за­мість то­го, щоб про­жи­ва­ти свої емо­ції, як усі люди, фі­ксу­єш і ана­лі­зу­єш їх. Бо це все по­тім стає ма­те­рі­а­лом для твор­чо­сті. УПЕРШЕ СІВ ЗА КЕРМО У 12 РО­КІВ. То був ба­тьків 412-й ”Мо­сквич”. Ви­рі­шив без до­зво­лу по­їха­ти зу­стрі­ча­ти ба­тьків – по­вер­та­ли­ся з від­по­чин­ку у са­на­то­рії. До вок­за­лу було кі­ло­ме­трів 5. Ви­я­ви­ло­ся, ба­тьки при­їха­ли на ін­ший. Отри­мав про­чу­ха­на.

ЗА ОСТАН­НІ ДВА РО­КИ ПО­ТРА­ПИВ У ВІ­СІМ АВАРІЙ. Ли­ше одна – з мо­єї про­ви­ни. Оста­н­ня – най­сер­йо­зні­ша. 4 сі­чня їхав на ро­бо­ту. Пе­ре­ді мною через оже­ле­ди­цю роз­кру­ти­ло ма­ши­ну. За­раз мій по­за­шля­хо­вик Mitsubishi Outlander на штраф-май­дан­чи­ку. Ві­днов­лен­ню не під­ля­гає.

СТРАХ ОБЕРІГАЄ ЛЮДИНУ ВІД НЕБЕЗПЕКИ.

БО­Ю­СЯ ДУРНІВ. На­ма­га­ю­ся їх оминати, бо ніколи не зна­єш, з яко­го бо­ку від них че­ка­ти ха­ле­пи. Ді­дусь ка­зав: ”Би­ка тре­ба бо­я­ти­ся спе­ре­ду, бо вда­рить ро­га­ми. Ко­ня – зза­ду, бо мо­же вда­ри­ти ко­пи­та­ми. А дурнів тре­ба осте­рі­га­ти­ся з усіх бо­ків”.

10 РО­КІВ БУДУЮ ДІМ ВЛАСНИМИ РУ­КА­МИ. Ко­жен ка­мі­нець у ньо­му по­клав сам. БОЛЯЧЕ ВІДМОВЛЯТИ ДІ­ТЯМ У ЇХНІХ БАЖАННЯХ. Дня­ми донь­ка про­си­ла гро­ші на ко­фтин­ку. Цьо­го мі­ся­ця сі­мей­ний бю­джет не передбачає та­ких ви­трат. Коли бу­ду­єш дім, ра­ху­єш ко­жну ко­пій­ку. Я – ВЕГЕТАРІАНЕЦЬ ІЗ 19 РО­КІВ. Не через якісь пе­ре­ко­на­н­ня. Про­сто став від­чу­ва­ти пси­хо­ло­гі­чний дис­ком­форт від то­го, що їм м’ясо. Дру­жи­на і ді­ти – теж ве­ге­та­рі­ан­ці.

НЕ ЛЮБЛЮ ШАНТАЖУ. У дитинстві по­про­сив ба­тька, щоб на­вчив їзди­ти ав­то­мо­бі­лем. Він ска­зав, що зро­бить це, коли по­мию ма­ши­ну. Я від­мо­вив­ся і біль­ше не про­сив про це.

АЛКОГОЛЬ І НАРКОТИКИ ЗМІНЮЮТЬ СВІДОМІСТЬ. З ди­тин­ства не тер­плю, щоб хтось чи щось ке­ру­ва­ло мною.

Я– ате­їст. Але як­би бу­ла не­об­хі­дність оби­ра­ти релігію, то став би язи­чни­ком. Во­на – най­ближ­ча до на­у­ки. ГЕ­РОЙ – той, хто всупереч обставинам творить добро.

ПРОВИНА ЗА ТЕ, ЩО ВТРАТИЛИ ЧА­СТИ­НУ УКРА­Ї­НИ, ЛЕ­ЖИТЬ НА НАС. По­трі­бно було про­во­ди­ти по­лі­ти­ку аси­мі­ля­ції. Робити яко­мо­га біль­ше про­е­ктів, спря­мо­ва­них на те, щоб кримчани їха­ли на ма­те­ри­ко­ву Укра­ї­ну, а звід­ти – на пів­острів. У ме­не є ви­ста­ва ”Одно­ру­кий”. Про людину, яка від­тя­ла со­бі ру­ку і за­бу­ла про це. 27 ро­ків хо­ди­ла по сві­ту й шу­ка­ла кін­ців­ку. А та бу­ла у ва­лі­зі, яку всю­ди но­си­ла з со­бою.

БОЛЯЧЕ ВІДМОВЛЯТИ ДІ­ТЯМ У ЇХНІХ БАЖАННЯХ СЕНС ЖИ­Т­ТЯ У ТО­МУ, ЩОБ НЕ ЗУПИНЯТИСЯ ГЕ­РОЙ – ТОЙ, ХТО ВСУПЕРЕЧ ОБСТАВИНАМ ТВОРИТЬ ДОБРО

ЗА ЧАС ВІЙНИ ВІДРУБАЛИ ПАРАЗИТА У ВИ­ГЛЯ­ДІ РО­СІЙ­СЬКИХ ГАСТРОЛЕРІВ. Во­ни при­во­зи­ли не­які­сний, на­швид­ку­руч скле­па­ний про­дукт, спів­а­ли під фо­но­гра­му і ви­ма­га­ли ша­ле­ні ко­шти за кви­тки. Те­пер люди зро­зумі­ли, що в нас є своя естра­да, свої акто­ри – значно кра­щі. Ма­є­мо пов­ні за­ли гля­да­чів.

ЩО БІЛЬ­ШЕ ЖИВЕШ, ТО МЕН­ШЕ ЗА­ЛИ­ША­Є­ТЬСЯ НЕПЕРЕЖИТИХ ЕМОЦІЙ. Коли від­чу­ва­єш якусь уперше, во­на ду­же яскра­ва. Кохання, смерть близь­кої лю­ди­ни, на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни. Коли на світ з’яви­ла­ся пер­ша донь­ка – плакав. Дру­га – дру­жи­на ме­ні ска­за­ла по те­ле­фо­ну під час на­ра­ди, не міг дов­го з нею го­во­ри­ти. За тре­тьою ди­ти­ною жін­ка при­сла­ла есе­ме­ску.

ВИХОВАННЯМ ДІ­ТЕЙ ЗА­ЙМА­Є­ТЬСЯ ДРУ­ЖИ­НА. Ба­чу їх ли­ше зран­ку, коли від­во­жу в са­док і шко­лу. ВПЕР­ШЕ ЗА­КО­ХАВ­СЯ В 3 РО­КИ. То­го дня ба­тьки за­ван­та­жу­ва­ли в ма­ши­ну ре­чі для чер­го­во­го пе­ре­їзду. А я по­біг у пі­со­чни­цю через до­ро­гу. По­ба­чив дів­чин­ку не­ре­аль­ної вро­ди і по­ду­мав: а чи не за­ко­ха­ти­ся ме­ні? Через го­ди­ну ми по­їха­ли в ін­ше мі­сто. На­віть не знаю, як зва­ли моє пер­ше кохання.

РОЗДІЛЯЮ ПОНЯТТЯ: ЛЮ­БОВ І КОХАННЯ. Люди мо­жуть бути за­ко­ха­ні і во­дно­час не­на­ви­ді­ти одне одного. А мо­жуть любити, але не бути за­ко­ха­ни­ми. Ща­сли­ві ті, хто пі­сля за­ко­ха­но­сті по­чи­на­ють любити. Люди роз­хо­дя­ться, якщо кохання не трансформується в лю­бов.

РЕВНОЩІ – це ком­плекс мен­шо­вар­то­сті на тлі ма­нії ве­ли­чі. Во­на зму­шує ві­ри­ти, що ін­ша лю­ди­на по­вин­на на­ле­жа­ти тіль­ки тобі. А ком­плекс не­пов­но­цін­но­сті зму­шує людину ду­ма­ти, що во­на гір­ша за ін­ших. І ЧЕРЕЗ ЦЕ ОБ’ЄКТ ЇЇ ОБОЖНЮВАННЯ НЕ БУ­ДЕ НА­ЛЕ­ЖА­ТИ ЇЙ. Від цьо­го ви­ни­кає стра­шний біль і не­аде­ква­тність. Та­ких мо­жна тіль­ки по­жа­лі­ти.

У КРИМУ ЗАВ­ЖДИ МАВ ВІД­ЧУ­Т­ТЯ, ЩО ВІН – НЕУКРАЇНСЬКИЙ. І обу­рю­ва­ло, що ро­сі­я­ни вва­жа­ли йо­го ро­сій­ським. Бо Крим – та­тар­ський.

СТАРІСТЬ – це не­ці­ка­вість до жи­т­тя, нев­мі­н­ня ди­ву­ва­ти­ся но­во­му. Та­ких ба­га­то й се­ред 25-рі­чних. Це пер­ша озна­ка про­фне­при­да­тно­сті для ро­бо­ти в те­а­трі.

ЖИ­Т­ТЯ – це рух. Йо­го сенс у то­му, щоб не зупинятися.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.