Важ­ко було любити Укра­ї­ну в Лу­ган­ську. А ще важче – це по­ка­зу­ва­ти

СВЯ­ЩЕ­НИК ДМИТРО ЛУЦЕНКО ПЕ­РЕ­ЙШОВ ІЗ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ В КИ­ЇВ­СЬКИЙ

Krayina - - ЛЮДИ ТА РЕЧІ - Про­сить, щоб текст і фо­то: Ан­на ЛАКИЗА

– Ди­ві­ться, не влю­бі­ться в на­шо­го ба­тю­шку. Він – мо­ло­дий, хо­ро­ший, всі люди хва­лять. Зу­мів при­їха­ти в та­ке даль­нє се­ло. Зда­ва­ло­ся б, на­що йо­му ці ку­щі? А цер­кву на но­ги пі­дні­має, – ка­же во­дій у спор­тив­но­му ко­стю­мі й ке­пці. Чор­ною ”де­ся­ткою” під­во­зить у се­ло Мар­ків­ка Ко­бе­ля­цько­го ра­йо­ну на Пол­тав­щи­ні. Май­же чо­ти­ри ро­ки тут жи­ве свя­ще­ник 30-рі­чний Дмитро Луценко. Пра­вить у хра­мі Рі­здва Іва­на Хре­сти­те­ля. До цьо­го слу­жив у цер­квах Московського патріархату на Лу­ган­щи­ні. Пе­ре­їхав звід­ти із ма­тір'ю Лю­дми­лою Оле­ксан­дрів­ною ПРЯ­МИХ РЕЙСІВ У МАРКІВКУ НЕ­МАЄ. ТРАНС­ПОРТ ДОЇЖДЖАЄ ДО ДРИЖИНОЇ ГРЕБЛІ, ДА­ЛІ СЕЛЯНИ ДОБИРАЮТЬСЯ ПОПУТКАМИ АБО НА ТАКСІ. По­під се­лом тя­гне­ться дам­ба рі­чки Вов­ча. Дрі­бні хви­лі хи­та­ють ку­щі осо­ки. Між ни­ми пла­ва­ють чор­ний і бі­лий ле­бе­ді. На одно­му бе­ре­зі дам­би – ха­ти, на дру­го­му – зе­ле­ні по­ля. У цен­трі се­ла сто­їть 203-рі­чний храм Рі­здва Іва­на Хре­сти­те­ля, об­ши­тий де­ре­вом і по­фар­бо­ва­ний у си­ній ко­лір. За кіль­ка со­тень ме­трів – бу­ди­нок Дми­тра Лу­цен­ка. Отець пе­ре­стрі­ває на до­ро­зі. Він у чор­но­му під­ря­сни­ку і ску­фії (що­ден­ний го­лов­ний убір пра­во­слав­них ду­хов­ни­ків. – Країна), з-під якої виглядає ру­се во­лос­ся. Усмі­ха­є­ться, по­дає ру­ку. Пла­тить во­ді­є­ві, що ме­не до­віз. – Одра­зу хо­чу по­ка­за­ти на­ші кра­со­ти, – пе­ре­хо­ди­мо через до­ро­гу на па­горб, звід­ки від­кри­ва­є­ться кра­є­вид на дам­бу, зе­ле­ні яри, го­ро­ди, по­ки­ну­ті ха­ти. – Я об’їздив ба­га­то сіл, але не зу­стрі­чав та­кої кра­си. Єди­ний кло­піт – слаб­кий ін­тер­нет і мо­біль­ний зв’язок. До­во­ди­ться ча­стень­ко за­би­ра­ти­ся на па­горб, щоб по­го­во­ри­ти по те­ле­фо­ну.

Чо­му обра­ли Пол­тав­щи­ну?

– Без на­тя­ків до­лі тут не обі­йшло­ся. Мій пра­дід Ма­твій, пра­баб­ця На­стя і ба­тько Бо­рис ро­дом із се­ла Плі­ши­вець Га­дя­цько­го ра­йо­ну на Пол­тав­щи­ні. 2013-го я ви­рі­шив на­ві­да­ти цей край, який пам’ятав із ди­тин­ства. У Плі­шив­ці за­став тро­ю­рі­дно­го ді­да із сім’єю. Він від­вів на пра­ба­бин двір. Ста­рої ха­ти вже не було. Але про­ни­за­на пра­ба­бу­си­ною му­дрі­стю атмо­сфе­ра – ли­ши­ла­ся. А ще – ко­ло­дязь і здо­ро­вен­на гру­ша, яку во­ни з ді­дом по­са­ди­ли. За­но­чу­вав. Люди ше­пта­ли­ся: ”Це ж ба­би На­сті внук при­їхав”. Із пра­баб­цею мо­жна було роз­мов­ля­ти тіль­ки укра­їн­ською. Спри­йма­ла як го­ре, коли хтось вжи­вав ро­сій­ську. Ка­за­ла: ”Рід ви­мре, коли мову свою

> за­бу­де”. Її до­сі в се­лі зга­ду­ють до­брим сло­вом. Під час Го­ло­до­мо­ру три­ма­ла ко­ро­ву. Лю­дям роз­да­ва­ла по ков­тку мо­ло­ко. Ме­ні роз­по­від­а­ла стар­ша се­стра. По­вер­та­ю­чись до­до­му, пра­баб­ця ви­хо­ди­ла з ав­то­бу­са, хре­сти­ла­ся, па­да­ла на ко­лі­на і ці­лу­ва­ла зем­лю. Вва­жа­ла її свя­ти­нею. Моя ма­ти на­ро­ди­ла­ся в Лу­ган­ську, як і я. З ди­тин­ства во­ди­ла ме­не по цер­квах. Сан свя­ще­ни­ка прийняв у лу­ган­сько­му хра­мі Свя­тих му­че­ни­ків Гу­рія, Са­мо­на, Аві­ва – нав­про­ти СБУ. Ра­ні­ше на цьо­му мі­сці було кла­до­ви­ще. Тут по­ко­ї­ться мій дід по ма­ми­ній лі­нії Ізот Фі­ло­нов, роз­стрі­ля­ний нім­ця­ми. Йо­го прі­зви­ще по­хо­дить від сло­ва ”фе­лонь” – верх­ній одяг цер­ков­но­слу­жи­те­лів. Значить, у на­шо­му ро­ду бу­ли свя­ще­ни­ки. У Свя­то-Ми­ко­ла­їв­ській цер­кві в Ста­ни­ці-Лу­ган­ській пер­спе­ктив для се­бе не ба­чив. У черв­ні 2014-го взяв сум­ку і вско­чив в остан­ній по­тяг до Ки­є­ва. То­ді чі­тко зро­зу­мів, що біль­ше сю­ди не по­вер­нусь. У Ки­є­ві у Ви­ду­би­цько­му мо­на­сти­рі по­зна­йо­мив­ся з вла­ди­кою Фе­до­ром (Ва­лен­тин Бу­бнюк, архієпископ Пол­тав­ський і Кре­мен­чу­цький, Ки­їв­ський па­трі­ар­хат. – Країна). Він на­пра­вив у Марківку. Це най­кра­ще, що сталося зі мною.

Яким було ва­ше жи­т­тя в Лу­ган­ську?

– Обме­же­ним. Хо­тів го­во­ри­ти укра­їн­ською, та не на­ва­жу­вав­ся. Про тих, хто со­бі це до­зво­лив, ка­за­ли – ви­пен­дрю­є­ться. Міг тіль­ки ті­ши­ти­ся мо­вою, коли слу­хав свою вчи­тель­ку укра­їн­ської із За­хі­дної Укра­ї­ни. Церковники ста­ви­ли лю­дям рам­ки. Якщо мо­ли­шся у хра­мі Ки­їв­сько­го патріархату, то Бог та­ку мо­ли­тву не прийме і бла­го­да­ті не від­чу­єш. Ві­ру­ю­чі від такого за­ле­жні, то­му ни­ми лег­ко ма­ні­пу­лю­ва­ти. Ді­йшло до то­го, що в мо­ли­твах го­во­ри­ли не Русь, а Ро­сія. У Ста­ни­ці-Лу­ган­ській на по­ча­тку 2014-го було май­же 60 чле­нів ор­га­ні­за­ції ”Ста­ни­чно-Лу­ган­ских ка­за­ков”. Во­ни ні­би­то від­сто­ю­ва­ли пра­во­слав’я, а на­справ­ді про­па­гу­ва­ли возз’єд­на­н­ня з Ро­сі­єю. Із них тіль­ки двоє хо­ди­ли на слу­жбу в цер­кву. Бу­ли й ті, які не вмі­ли хре­сти­ти­ся. Ча­сті­ше мо­жна по­ба­чи­ти ”ка­за­ков” бі­ля ген­де­ли­ків. Во­ни зав­жди за­ува­жу­ють, що не ма­ють сто­сун­ку до українських ко­за­ків. Важ­ко було любити Укра­ї­ну в Лу­ган­ську. А ще важче – це по­ка­зу­ва­ти. Вій­на ме­ні до­по­мо­гла. Ли­ша­ти­ся там і слу­жи­ти ста­ло не­прийня­тним. Церковники освячували блокпости сепаратистів. ДВІР ОТЦЯ ДМИ­ТРА ВСТЕЛЕНИЙ ЗЕЛЕНОЮ ТРАВОЮ, ПАСУТЬСЯ РЯБІ КУРИ. Лі­во­руч – ста­ра це­гля­на ха­та. Є кіль­ка го­спо­дар­ських при­мі­щень. На сон­ці грі­є­ться чор­но-бі­лий кіт, бі­ля ньо­го на прив’язі – ру­дий пес. По-су­сід­ству сто­їть за­ро­сла ча­гар­ни­ком по­ки­ну­та го­спо­да. Ча­сти­на де­рев ви­ру­ба­на, по­руч – скла­де­ні дро­ва. – Там ні­хто не жи­ве, а дров пов­но. То­му ро­блю дві хороші спра­ви – при­би­раю у су­сі­дів та опа­люю со­бі ха­ту, – свя­ще­ник ве­де вглиб дво­ру. Ме­трів за 100 по­чи­на­є­ться дам­ба. – Люблю тут від­по­чи­ти, ри­бу по­тя­га­ти. Го­род не са­ди­мо, бо кури все ви­грі­ба­ють. Узя­ли ді­лян­ку в лю­дей тро­хи да­лі по ву­ли­ці. Там по­мер­ла ха­зяй­ка. Пес ді­став­ся від неї у спа­док. – Ма­мо, ви­ми­кай те­ле­ві­зор, го­сті йдуть, – отець Дмитро за­хо­дить у ха­ту. У кім­на­ті в одно­му ку­тку – гру­ба, в про­ти­ле­жно­му – ди­ван. На сто­лі ле­жить но­ут­бук і цер­ков­ні кни­ги. – Тут квар­ти­ру­є­мо, – до­лу­ча­є­ться до роз­мо­ви Лю­дми­ла Оле­ксан­дрів­на. – Ка­стру­лі, ме­блі, одяг да­ли во­лон­те­ри. Май­же ні­чо­го із со­бою не забрали. Тіль­ки сапожки зимові додумалася прихопити. Отець по­ка­зує на екра­ні но­ут­бу­ка фо­то­гра­фії, документи, ви­різ­ки із га­зет, що сто­су­ю­ться Мар­ків­ки. Пі­сля пе­ре­їзду за­ці­ка­вив­ся істо­рі­єю се­ла. – До­слі­джую ар­хі­ви, по лю­дях хо­джу, істо­рії на­пи­тую. Маю ар­хі­ви на ба­га­тьох свя­ще­ни­ків, які пра­ви­ли в се­лі з кін­ця XVIII століття. Ска­за­ли люди, що був на по­ча­тку 1900-х свя­ще­ник Яков. У книж­ці Ко­стян­ти­на Бо­бри­ще­ва ”Отчий край” по­ба­чив йо­го зні­мок 1929 ро­ку. Фо­то для дру­ку на­дав йо­го внук Ми­ко­ла Шен­дрик. Він зля­кав­ся, коли ми з фо­то­гра­фом за­йшли у двір. По­ду­мав, при­не­сли по­га­ну звіс­тку про си­на, який слу­жить в АТО. У Ми­ко­ли Іва­но­ви­ча зняв ко­пію фо­то­гра­фії йо­го ді­да, за­ла­мі­ну­вав, вста­вив у рам­ку і по­да­ру­вав чо­ло­ві­ку. Перед

ПРА­БАБ­ЦЯ ПРИЙМАЛА ЯК ГО­РЕ, КОЛИ ХТОСЬ ВЖИ­ВАВ РО­СІЙ­СЬКУ ЦЕРКОВНИКИ ОСВЯЧУВАЛИ БЛОКПОСТИ СЕПАРАТИСТІВ МАЙ­ЖЕ НІ­ЧО­ГО З СО­БОЮ НЕ ЗАБРАЛИ. ТІЛЬ­КИ САПОЖКИ ЗИМОВІ ДОДУМАЛАСЯ ПРИХОПИТИ

цим ви­яснив, що Яків Оле­ксі­йо­вич Ти­хо­нен­ко був ре­пре­со­ва­ний біль­шо­ви­ка­ми 1936-го і ви­ве­зе­ний на Урал.

ЗБИ­РА­Є­ТЬСЯ НА ДОЩ. Свя­ще­ник вдя­гає по­верх ря­си ви­тер­ту шкі­рян­ку. За­ки­дає за пле­чі рюк­зак із книж­ка­ми. Має від­вез­ти їх у цер­кву в су­сі­дньо­му се­лі Бу­тен­ки, якою теж опі­ку­є­ться. Йде­мо до церкви. На її по­двір’ї – кіль­ка де­ся­тків мо­гил. Тут по­хо­ва­ні свя­ще­ни­ки, їхні дру­жи­ни та па­ра­фі­я­ни, які ба­га­то зро­би­ли для хра­му. На­при­кін­ці дво­ру – бу­ди­нок із бі­лої це­гли. У ньо­му ра­ні­ше жи­ли свя­ще­ни­ки. За­раз це го­спо­дар­че при­мі­ще­н­ня. – 1929 ро­ку ком­со­мол по­чав бо­роть­бу з релігією в се­лі, – роз­по­від­ає Дмитро Луценко. – То­ді на­сто­я­те­лем хра­му був Ми­тро­фан Срібний, обда­ро­ва­ний му­зи­чно, грав на ба­га­тьох ін­стру­мен­тах. Со­вє­ти зви­ну­ва­ти­ли йо­го в ан­ти­ко­му­ні­сти­чній ді­яль­но­сті і ви­сла­ли на Урал. Через дев’ять ро­ків він по­вер­нув­ся. Цер­кву вже за­кри­ли. Ми­тро­фан пі­шов пра­цю­ва­ти у сад­ки за шма­ток хлі­ба. А 1942-го цер­ква зно­ву від­кри­ла­ся. Тут він і по­мер.

Під вів­та­рем – вхід у під­вал. Спу­ска­є­мо­ся. Все­ре­ди­ні по­ро­жньо, під­ло­га – зем­ля­на. – Тут Ми­тро­фан Срібний хо­вав радянських сол­да­тів від нім­ців. А я хо­чу обла­шту­ва­ти йо­го під зи­мо­вий храм. Бо цер­ква не опа­лю­є­ться. Лю­дям до­во­ди­ться по кіль­ка го­дин сто­я­ти на хо­ло­ді. У бу­дів­лі 23 ві­кна, всі про­гни­ли. Щоб за­мі­ни­ти, маю зна­йти по­над 150 ти­сяч гри­вень. Тре­ба де­рев’яні, бо пла­сти­ко­ві при­зве­дуть до по­яви гриб­ка на сті­нах. На­го­рі у хра­мі на всіх іко­нах – ру­шни­ки. – Люблю тут по­су­му­ва­ти, – сі­дає на ла­ву отець Дмитро.

Від чо­го бу­ває най­важ­че?

– Най­біль­ший сум – за донь­кою і дру­жи­ною, що ли­ши­ли­ся в Ста­ни­ці-Лу­ган­ській. Де­я­кий час во­ни бу­ли тут зі мною. Але дру­жи­на так і не вли­ла­ся в но­ве жи­т­тя. Во­на до 25 ро­ків жи­ла з ба­тька­ми, їй важ­ко ві­ді­рва­ти­ся від свого гні­зда. А ще впли­ває про­ро­сій­ська про­па­ган­да. Бо­ю­ся, що одного дня по­їдуть із ди­ти­ною в Ро­сію. То­ді не зна­йду її слі­дів. То­му не даю дозвіл на ви­їзд донь­ки за кор­дон. По­вер­ну­ти­ся на Лу­ган­щи­ну не змо­жу. Тут по­чу­ва­ю­ся віль­ним, це дає ра­дість і ро­зу­мі­н­ня се­бе.

Во­ля дає і спо­ку­си?

– Якщо за­хо­че­ться ви­пи­ти пи­ва, як йо­го купувати в під­ря­сни­ку? По­стій­но се­бе від­мов­ляю. З п’яно­го мі­лі­ціо­не­ра під пар­ка­ном смі­ю­ться, що то­ді про свя­ще­ни­ка ду­ма­ти­муть? Маю грі­шок – осуд. Не­дав­но ме­не під­во­зи­ли люди. Ро­зго­во­ри­ли­ся про цер­кву в су­сі­дньо­му се­лі. На мою дум­ку, там зро­би­ли до­бу­до­ву, яка не в’яже­ться з ви­гля­дом ста­рої церкви. Ви­я­ви­ло­ся, що во­дій – ор­га­ні­за­тор бу­дів­ни­цтва. Отак не­на­ро­ком обра­зив людину.

Що від­чу­ва­є­те, коли вам спо­від­а­ю­ться?

– Ма­ні­яки ще не при­хо­ди­ли. І до­бре. Бо в по­лі­цію не маю пра­ва за­яв­ля­ти. Якось при­йшов чо­ло­вік, яко­го зра­ди­ла дру­жи­на. Ска­зав, хо­че пі­ти на са­мо­губ­ство. Я від­на­див.

НА­ДВО­РІ БІ­ЛЯ ЦЕРКВИ ОТЕЦЬ ДМИТРО ТЕЛЕФОНУЄ ДО СУСІДА. під­віз ме­не до Дрижиної Греблі. – Ан­дрю­ха – мій то­ва­риш. Йо­му за 40. Лю­би­мо по­фі­ло­соф­ству­ва­ти, – ка­же. – Ча­сто ди­ви­мо­ся філь­ми. Один з остан­ніх – про шту­чні спосо­би за­плі­дне­н­ня. Я не про­ти, якщо для за­ча­т­тя ви­ко­ри­сто­ву­ють біо­ма­те­рі­а­ли по­дру­жньої па­ри. Бог, ду­маю, теж. Ан­дрій під’їжджає сві­тлою ”ві­сім­кою”. Свя­ще­ник сі­дає бі­ля во­дія. По­мі­чаю у йо­го ву­сі дір­ку від се­реж­ки. – Про­бив, коли було 16 ро­ків, – смі­є­ться. – То­ді слу­хав рок. Коли пі­шов у цер­кву, до­ве­ло­ся зня­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.