Му­си­ла взя­ти кредит. Те­пер вка­лую, щоб по­вер­ну­ти

КОЛИ ОЛЕКСАНДРА ФІЛАТОВА ВО­СТАН­НЄ

Krayina - - КОЛЕКЦ ІЯ - Текст: Сві­тла­на КОРЖЕНКО, фо­то: Та­рас ПОДОЛЯН

ТАНЦЮВАЛА

3 кві­тня, коли стар­ша донь­ка Ве­ро­ні­ка на­ро­ди­ла си­на. Спи­та­ла ме­не: ”Ма­мо, як ти нас всіх на­ро­ди­ла?” Від­по­ві­ла, що вже не пам’ятаю. Во­на від­ка­за­ла: ”А я цьо­го ніколи не за­бу­ду”. По­ці­лу­ва­ла Ве­ро­ні­ку. Коли гля­ну­ла на ма­ло­го, від ра­до­сті за­тан­цю­ва­ла. За ону­ком не ску­чаю, бо ба­чу йо­го що­дня. Донь­ка з чо­ло­ві­ком і си­ном жи­вуть зі мною. Друзі ка­жуть: ”Не йдуть, бо їм з то­бою до­бре”. А я вва­жаю, що про­сто по­га­но їх ви­хо­ва­ла.

ВИ­МА­ГА­ЛИ ХАБАР

Три ро­ки то­му. Як ба­га­то­ді­тна ро­ди­на, ма­є­мо пра­во на роз­ши­ре­н­ня жи­тло­вої пло­щі. На облі­ку стою 18 ро­ків. 2014-го ма­ла за­не­сти якісь документи. Один зі спеціалістів ви­ко­нав­чо­го ко­мі­те­ту ска­зав: ”Ви не зна­є­те, як це ро­би­ться? Шту­ка ба­ксів – і на­сту­пно­го дня ор­дер бу­де у вас”. По­смі­хну­ла­ся і біль­ше ту­ди не при­хо­ди­ла. За­раз ра­зом із п’ятьма ді­тьми, зя­тем та ону­ком ме­шка­є­мо у три­кім­на­тній квар­ти­рі. Її ви­ді­лив мі­ський ма­нев­ре­ний фонд.

ПЛАКАЛА

Кіль­ка днів то­му – від уто­ми. 14 го­дин їзди­ла на ви­кли­ки. Перед по­вер­не­н­ням до­до­му за­їха­ла в ма­га­зин за про­ду­кта­ми. На ку­хні ста­ла го­ту­ва­ти ді­тям сні­да­нок і роз­пла­ка­ла­ся, бо сил не ли­ши­ло­ся. Стар­ша донь­ка про­ки­ну­ла­ся пер­ша. З пів­го­ди­ни ме­не за­спо­ко­ю­ва­ла. Пра­цюю ба­га­то, бо маю бор­ги. Ма­ксим і Ма­ша за­йма­ю­ться в акро­ба­ти­чній сту­дії. Їхня гру­па їде в Бол­га­рію – ви­сту­па­ти­ме там. Пу­тів­ка на 10 днів на одну ди­ти­ну ко­штує 237 єв­ро. Ма­ла за­пла­ти­ти за трьох: се­ре­дня донь­ка Вла­ди­сла­ва теж по­їде, щоб за ни­ми на­гля­да­ти. Та­кої су­ми в ме­не не було. Му­си­ла взя­ти кредит. Те­пер вка­лую, щоб по­вер­ну­ти.

ОБМАНЮВАЛИ

Ро­ків 10 то­му. Один чо­ло­вік зу­пи­нив на до­ро­зі: ”Дру­жи­на по­ла­ма­ла но­гу. Тре­ба за­бра­ти її з лі­кар­ні і від­вез­ти на Мін­ський ма­сив”. Ви­са­ди­ла йо­го бі­ля лі­кар­ні. За кіль­ка хвилин по­вер­нув­ся сам: ”Не ви­ста­чає 160 гри­вень. Ви не мо­гли б по­зи­чи­ти? Як до­ве­зе­те нас до­до­му, по­вер­ну”. Я по­ві­ри­ла і да­ла йо­му гро­ші. Про­сто­я­ла бі­ля лі­кар­ні май­же дві години – він так і не по­ка­зав­ся.

ВІДПОЧИВАЛА

Торік на Ки­їв­сько­му мо­рі за Лю­ті­жем. По­ста­ви­ли ма­ши­ну, по­ряд – на­мет. Із ді­тьми сма­жи­ли ша­шли­ки й ку­па­ли­ся. На бе­ре­зі – бі­лий пі­сок, во­до­йма те­пла й не­гли­бо­ка. Коли через ти­ждень зі­бра­ли­ся ви­їжджа­ти, ма­ши­на за­бу­ксу­ва­ла у пі­ску. Ти­сну­ла на газ, а ко­ле­са ще глиб­ше за­ри­ва­ли­ся. З де­ся­ток чо­ло­ві­ків під­ня­ли ав­тів­ку і пе­ре­не­сли на твер­ду по­верх­ню. Цьо­го ро­ку від­по­чи­ти там уже не ви­йде. Хтось із чи­нов­ни­ків у то­му мі­сці зби­ра­є­ться бу­ду­ва­ти­ся.

МИРИЛАСЯ

8 сі­чня зі сво­їм ку­мом Оле­ксан­дром. Не спіл­ку­ва­ла­ся п’ять ро­ків. 2012-го бу­ли на дні на­ро­дже­н­ня у дру­га. Са­ша хо­тів сі­сти за кермо не­тве­ре­зий. Я за­бра­ла у ньо­го клю­чі. Сі­ла в йо­го ма­ши­ну й по­їха­ла до­до­му. Кум ви­кли­кав по­лі­цію, ска­зав, що ви­кра­ла йо­го ав­тів­ку. Коли по­лі­цей­ські при­їха­ли, по­ка­за­ла їм до­ві­ре­ність. На­сту­пно­го дня від­да­ла ма­ши­ну Са­ші. Від­то­ді не роз­мов­ля­ли – обра­жа­ла­ся, що зви­ну­ва­тив ме­не у кра­діж­ці. Цьо­го­річ на Рі­здво по­дзво­ни­ла йо­му. При­ві­та­ла­ся. Са­ша ви­три­мав па­у­зу, а по­тім ска­зав: ”Ку­ма. При­їдь до ме­не в го­сті, будь ла­ска”. На­сту­пно­го дня бу­ла у ньо­го з на­пар­ни­ком. Пі­шла на ку­хню по та­ріл­ки, щоб ви­кла­сти при­ве­зе­ні сма­ко­ли­ки. По­вер­та­ю­ся, а він на ди­ва­ні не­при­том­ний ле­жить. Лі­ка­рі ді­а­гно­сту­ва­ли ін­сульт. За два дні по­мер у лі­кар­ні.

ВІДМОВЛЯЛАСЯ від замовлення

Кіль­ка ро­ків то­му. Ди­спе­тчер по­ві­до­ми­ла, що у Но­во­бі­ли­чі ви­кли­ка­ють таксі. Хви­ли­ну ду­ма­ла, чи їхати. Щось зу­пи­ни­ло. Під ра­нок по­дзво­ни­ла директор і роз­по­ві­ла, що на те замовлення поїхав ко­ле­га Оле­ксандр. Ма­ши­ну ви­кли­ка­ла дів­чи­на, а до ньо­го ви­йшли че­тве­ро чо­ло­ві­ків. По до­ро­зі 16 ра­зів уда­ри­ли йо­го но­жем і ви­ки­ну­ли з ма­ши­ни. Він ти­ждень ле­жав у ко­мі. Дру­жи­на ли­ши­ла­ся вдо­вою, донь­ка – си­ро­тою.

ЗАЛИЦЯЛИСЯ

Ти­ждень то­му під­во­зи­ла двох лі­тніх гру­зи­нів у ді­ло­вих ко­стю­мах. Той, що си­дів бі­ля ме­не, по­чав зна­йо­ми­ти­ся. Роз­пи­ту­вав, чи за­мі­жня, чи маю ді­тей. По­тім ска­зав: ”У ме­ня есть че­тыре лю­бов­ни­цы и две же­ны. Ты ста­не­шь тре­тьей”. Я за­пи­та­ла: ”Це ба­га­то. Як у вас зі здо­ров’ям?” Він: ”Ме­ня еще ни­кто так не оби­жал, как ты, жен­щи­на”. До кін­ця до­ро­ги не роз­мов­ляв. Зда­чу за­брав до ко­пій­ки. Чо­ло­ві­ки по­стій­но за­ли­ця­ю­ться, але ро­ма­нів не за­во­джу. Мої ді­ти, крім ме­не, ні­ко­му не по­трі­бні.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.