”При­ї­ду через мі­сяць. Го­туй документи на роз­лу­че­н­ня”

ПРО ЩО ГО­ВО­РЯТЬ У ЖІНОЧИХ КОНСУЛЬТАЦІЯХ

Krayina - - П ІДСЛУХАН І РОЗМОВИ - Текст: Яна РОМАНЮК ма­лю­нок: Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ

О 8:30 У ЖІНОЧІЙ КОНСУЛЬТАЦІЇ МІ­СТА ВИШНЕВЕ КИЇВСЬКОЇ ОБЛА­СТІ В ЧЕРЗІ СИ­ДЯТЬ 12 ЖІ­НОК. Чо­ло­вік у джин­со­вій со­ро­чці мо­сти­ться по­руч із ку­че­ря­вою блон­дин­кою, гла­дить їй пра­ву ру­ку. – Зран­ку силь­ний то­кси­коз був. Ду­ма­ла, до по­лі­клі­ні­ки не ді­йду, – жа­лі­є­ться та чо­ло­ві­ко­ві. – То сьо­го­дні при­хо­ди­ти чи мам­ка ще сер­ди­ться на ме­не? – Зря ти її у по­не­ді­лок по­слав. Бі­га­ла по квар­ти­рі і за серце ха­па­ла­ся. Ва­лі­до­лу не було, му­си­ли ”швид­ку” ви­кли­ка­ти. – А чо­го во­на на ме­не бо­чку ко­тить? Я не при­вик, що­би мною ко­ман­ду­ва­ли. – Ма­му мо­жна зро­зу­мі­ти. Ти ще із Со­фі­єю не роз­лу­чив­ся, а вже до ме­не но­чу­ва­ти хо­диш. Су­сі­ди все ба­чать. А те­пер ще ця ва­гі­тність. Ско­ро жи­во­та ста­не ви­дно. Мам­ка хо­че, щоб я до ба­тька жи­ти пе­ре­їха­ла. А ме­ні з Та­ра­сів­ки на ро­бо­ту доби­ра­ти­ся не­зру­чно. – Со­ня – то про­шле. Через ти­ждень нас офі­цій­но роз­лу­чать. Але зно­ву же­ни­ти­ся я не го­то­вий. Ди­ти­ну за­пи­шеш на ме­не. Бу­дем жи­ти в гра­ж­дан­сько­му шлю­бі. – Вов, так не пі­де. Або до по­ло­гів роз­пи­су­є­мо­ся, або я оформ­ля­ю­ся як ма­тьо­ді­но­чка. Ти ні­де не пра­цю­єш. Із те­бе на­віть алі­мен­тів не ві­зьмеш. На­що ме­ні твій гра­ж­дан­ській брак?

ЖІН­КА У ЖОВТІЙ ПАНАМІ ДІСТАЄ ІЗ СУМКИ БАНАН І ЙОГУРТ. – Со вче­ра­шне­го дня ни­че­го не ем. Весь ве­чер про­пла­ка­ла. У со­сед­ки с пя­то­го эта­жа ре­бе­нок из окна выле­тел. Маль­чи­ку 2 го­да. Опер­ся на мо­ски­тную се­тку и по­ле­тел вниз. – На смерть? – за­пи­тує дов­го­но­га бі­ляв­ка в ко­ро­тких джин­со­вих шор­тах. – Жи­вой. В ре­а­ни­ма­ции. Че­реп ло­пнул от ушка до ушка. До­кто­ра ни­ка­ких про­гно­зов не да­ют. Ре­бе­нок тем­пе­ра­ту­рит. Опе­ра­цию отло­жи­ли. Я бы те мо­ски­тные се­тки за­пре­ти­ла выпу­скать. Де­ся­тки та­ких слу­ча­ев за ле­то. Ма­ло кто выжи­ва­ет. – А вы где до де­кре­та ра­бо­та­ли? – В До­не­цке была ди­ре­кто­ром ма­га­зи­на. А сю­да при­е­ха­ла – да­же кас­сир­шей не хо­те­ли брать, по­то­му что при­пи­ска до­не­цкая. Устрои­лась в су­пер­мар­ке­те убор­щи­цей. По­сле это­го толь­ко там про­ду­кты по­ку­паю. При мне у де­ву­шек фар­ши­ро­ван­ная щу­ка упа­ла на пол, а они ее сра­зу в по­мой­ку. По­лы в за­ле мо­ют по че­тыре ра­за в день, а хо­ло­диль­ни­ки – два­жды. Там про­сро­чен­ных про­ду­ктов не най­де­шь. Осо­бен­но жал­ко, ко­гда кра­сную рыбу выбра­сыва­ют. До то­го как ка­ме­ры по­ве­си­ли, мы с кон­тей­не­ров для про­сро­чен­но­го то­ва­ра про­ду­кты до­мой та­ска­ли. Мои пол­го­да кра­сную рыбу ели. Бро­са­ли в уху, на бу­тер­бро­ды и пи­цу. И хоть бы что. Ни­кто не отра­вил­ся. –А я в су­пер­мар­ке­те на Окру­жной на кас­се си­де­ла. По­ка нас не­мец дер­жал, зар­пла­ты были нор­маль­ные и по­ря­док ве­зде. А ко­гда украи­нец выку­пил, со­кра­тил по­ло­ви­ну шта­та. Эко­но­мит на всем. Сна­ча­ла мыши на скла­де по­яви­лись, а по­том по за­лу на­ча­ли ша­стать. Ги­ги­е­ны ни­ка­кой. Вы с До­не­цка дав­но при­е­ха­ли? –Я с до­чкой в 2015 го­ду. А муж там остал­ся. У не­го зар­пла­та хо­ро­шая была. На го­су­дар­ствен­ной ша­хте ра­бо­тал за 12 тысяч гри­вен. По­том на ко­пан­ку по­зва­ли. 20 тысяч гри­вен пла­ти­ли. А в про­шлом го­ду на­ча­ли давать по 8 тысяч ру­блей. В грив­нях по­лу­ча­е­тся 3,5 тыся­чи. Здесь устроил­ся на строй­ку. Его зар­пла­ты как раз хва­та­ет, что­бы снять квар­ти­ру. Свою тре­хком­на­тную в До­не­цке сда­ем за 2 тыся­чи гри­вен.

НА ЛАВЦІ БІ­ЛЯ ЖІНОЧОЇ КОНСУЛЬТАЦІЇ МЕДИЧНОГО ЦЕНТРУ №2 У ДАРНИЦЬКОМУ РА­ЙО­НІ КИ­Є­ВА СИ­ДИТЬ ВАГІТНА З ФІОЛЕТОВОЮ ПАРАСОЛЕЮ У РУ­КАХ. В аво­сьці – м’яч і два апель­си­ни. Нав­ко­ло неї на са­мо­ка­ті їздить дів­чин­ка, на ви­гляд ро­ків 5. – З кре­ди­том у ”Ми­хай­лів­сько­му” ро­зі­бра­ли­ся? Мама ка­за­ла, що ви пе­ре­пла­ти­ли, та ще й не тим, ко­му тре­ба, – за­пи­тує в мо­лод­шої, що пла­сти­ко­вою лож­кою ви­зби­рує пін­ку з ка­пу­чи­но. – Банк на­крив­ся. Ду­ма-

Су­сі­ди все ба­чать. А те­пер ще ця ва­гі­тність

ли, кредит ви­пла­чу­ва­ти не при­йде­ться. Але перед лі­кві­да­ці­єю во­ни про­да­ли свій кре­ди­тний порт­фель ко­ле­ктор­ській фір­мі. Ті по­ча­ли дзво­ни­ти се­ред но­чі, по­гро­жу­ва­ли, що ма­ши­ну за­бе­руть. У нас ли­ша­ло­ся ви­пла­ти­ти 20 ти­сяч. Чо­ло­вік гро­ші по­зи­чив і по­ніс. Ду­ма­ли, з дол­га­ми роз­щи­та­ли­ся. А через мі­сяць дзво­нять із фон­ду га­ран­ту­ва­н­ня вкла­дів і пи­та­ють, коли бу­де­мо борг по­вер­та­ти. Ка­жуть, нас обду­ри­ли. – І що, бу­де­те пла­тить? – Не дам ні ко­пій­ки. По­да­ли на них до су­ду. Не хо­чу біль­ше з кре­ди­та­ми ма­ти ді­ла. Уга­ра­зди­ло ме­не то­ді Lanos ку­пи­ти. – Скіль­ки на ро­ди від­кла­ли? – Та ще ні­чо­го не від­кла­да­ли. Чо­ло­вік ка­же, по­їде­мо на ”швид­кій”. Коли впер­ше ро­ди­ла, до­мо­ви­ли­ся з лі­кар­кою. Схва­тки по­ча­ли­ся не в її змі­ну. Я до неї зво­ню, а во­на труб­ку не бе­ре. Ти ду­ма­єш, во­ни за­раз хабарі брати не бо­я­ться? – Бе­руть ще біль­ше, ніж ра­ні­ше. Я б на тво­є­му мі­сці мен­ше ніж на 500 до­ла­рів не роз­ра­хо­ву­ва­ла. По мо­їх ана­лі­зах тіль­ки ке­са­ре­ве сві­тить. А в Ки­є­ві менш ніж за 10 ти­сяч ні­хто бра­ти­ся не хо­че. Ку­ма ро­жа­ла в п’ято­му род­до­мі. За роз­тин і віп-па­ла­ту да­ла 15 ти­сяч гри­вень, бо не ма­ла київської при­пи­ски. ПРИЙОМ ПО­ЧА­ЛИ ПІВ­ГО­ДИ­НИ ТО­МУ. ЧЕРГА ПРОСУВАЄТЬСЯ ПОВІЛЬНО. Вагітна жін­ка з на­ро­ще­ни­ми ві­я­ми кру­тить у ру­ках обмін­ну кар­тку. Нав­про­ти неї сто­їть ви­со­ка по­дру­га з се­реж­кою у но­сі. – Пам’ята­єш Ін­ку, яка в ме­не на ве­сіл­лі друж­кою бу­ла? Та­ка ху­да, ри­жа. – Ота, що зі Ста­сі­ком під їдаль­нею за­жи­ма­ла­ся? – Да. Во­на через пів­ро­ку пі­сля ме­не за­між ви­йшла. Чо­ло­вік – вій­сько­вий. З АТО не ви­ла­зить. Вже два хло­пці на­ро­ди­ла, а фі­гур­ка, як у мо­де­лі. Хо­ті­ла чо­ло­ві­ку сюр­приз зро­би­ти. Зня­ла­ся в еро­ти­чній фо­то­се­сії і ви­сла­ла знім­ки йо­му в кон­вер­ті. Фо­то­граф за зйом­ку взяв 2 ти­ся­чі гри­вень, а її фо­тки без до­зво­лу ви­ста­вив у Facebook. Чо­ло­вік вже то­го ве­чо­ра по­ба­чив, як йо­го го­лу дру­жи­ну пе­ре­по­щує весь Facebook. Труб­ку брати пе­ре­став. Во­на і по­я­сни­ти ні­чо­го не всти­гла. На­пи­сав: ”При­ї­ду через мі­сяць. Го­туй документи на роз­лу­че­н­ня”.

– НУ ЩО ТАМ? ВСЕ ДО­БРЕ? – ЗА­ПИ­ТУЄ ЖІН­КА З ПОФАРБОВАНИМ У БАКЛАЖАНОВИЙ КО­ЛІР ВОЛОССЯМ У ЗНАЙОМОЇ. Та ви­хо­дить із ка­бі­не­ту УЗД у сто­ли­чно­му по­ло­го­во­му бу­дин­ку №5. – Одно­кла­сни­ки до ЗНО го­ту­ю­ться, а в нас ро­ди на но­сі, – ки­ває на донь­ку, яка сто­їть у джин­со­во­му са­ра­фа­ні. – І як­би хоч одне. Двій­ня бу­де. – А та­то де? –А в та­та се­сія. Перший курс за­кін­чує. Дів­чи­на су­ту­ли­ться. При­ту­ля­є­ться до сті­ни, обі­ймає ру­ка­ми жи­віт – Ва­лю, а що да­лі? Їй же уні­вер­си­тет якось тре­ба за­кін­чи­ти. – На­віть не пла­ну­є­мо цей рік по­сту­па­ти. У ли­пні ро­жа­ти. А хто з ве­ре­сня з ді­тьми си­ді­ти­ме? Я не мо­жу. У ме­не ро­бо­та. Я трьох ви­кор­ми­ла. Ві­сім ро­ків із де­кре­тів не ви­хо­ди­ла. Хто на­гу­ляв, хай той і нянь­чить. На­віть на ви­пу­скний не хо­ди­ла, бо у жо­дне пла­т­тя не вла­зить. – У нас цьо­го ро­ку ви­пу­скно­го не було. У дів­чи­ни з Ві­ті­но­го кла­су ба­тько за­ги­нув в АТО. Гро­ші, які зби­ра­ли на ре­сто­ран, ви­рі­ши­ли пе­ре­да­ти їй. – А як твій брат? – У кві­тні було два ро­ки, як із тюр­ми вийшов. Ро­бо­ту нор­маль­ну зна­йти не мо­же. Сам ви­нен. Взя­ли на СТО. Нор­маль­ні баб­ки пла­ти­ли. А йо­му щось у го­ло­ву сту­кну­ло: аку­му­ля­то­ра вкрав. Пі­шов на ав­то­мий­ку. По­пра­цю­вав два мі­ся­ці. По­зи­чив у вла­сни­ка 3 ти­ся­чі до зар­пла­ти і по­віз свою дів­ку на мо­ре. Ні від­пус­тки, ні від­гу­ла не взяв. Той на ньо­го за­яву в по­лі­цію на­ка­тав. А перед трав­не­ви­ми дів­чи­на ки­ну­ла. То він за­пив. Ка­же, на сво­бо­ді ску­чно. На зо­ну зно­ву хо­че. – ПАСПОРТ, ЯКИЙ ОБІЦЯЛИ ЗРО­БИ­ТИ ЗА СІМ ДНІВ, ТРЕ­ТІЙ ТИ­ЖДЕНЬ НЕ ВІДДАЮТЬ. А я вже кви­тки в Іта­лію на 26 червня ку­пи­ла. Хо­чу по­про­бу­ва­ти бе­звіз на со­бі, – ди­ви­ться в екран смар­тфо­на і го­во­рить по Viber вагітна, якій, на ви­гляд, за 40. Во­лос­ся за­пле­те­не в ко­су. На джин­со­во­му рюк­за­ку при­ко­ло­та кві­тка ма­ку і си­ньо­жов­та стрі­чка. – Ле­чу ло­у­ко­стом за 11 єв­ро ту­ди і за 16 – назад, – про­дов­жує. – Це мій єди­ний шанс по­ба­чи­ти Ве­не­цію перед ро­да­ми. За­раз як мі­ні­мум на рік тре­ба бу­де від­мо­ви­ти­ся від усього і при­свя­ти­ти се­бе ди­ти­ні. Ме­не ж ні­хто вдо­ма не ро­зу­міє. Стар­ші до­сі в шо­ці, що я їм бра­ти­ка на­ро­джу. Донь­ці в сер­пні 20 ви­пов­ни­ться, а син за­кін­чив дев’ятий клас. – Ба­тько­ві вже кра­ще? – за­пи­тує жі­но­чий го­лос у слу­хав­ці. – Коли ска­за­ли, що має рак шлун­ка, зов­сім здав­ся, ру­ки опу­стив. По­чав со­бі тру­ну під­би­ра­ти. Про лі­кар­ню і слу­ха­ти не хо­тів. А 4 червня йо­го Lexus на пе­ре­хо­ді за­че­пив. Ле­жав і кри­чав, щоб ви­кли­ка­ли ”ско­ру”, бо він жи­ти хо­че. Ру­ку зла­мав, має струс моз­ку. До­бре, хоч но­ги ці­лі. Через ти­ждень в Ін­сти­тут ра­ку пе­ре­ве­зуть. Дав дозвіл на опе­ра­цію. – Ба­чи­ла Сла­ві­ка по те­ле­ві­зо­ру. Хай би зав’язу­вав з ти­ми акці­я­ми, – чу­ти через ди­на­мік. – Тьо­тя Та­ня, та ви ж ба­чи­те, яка за­раз мо­ло­дьож. Це по­ко­лі­н­ня ні­чо­го не бо­ї­ться. Це ми з ва­ми пам’ята­є­мо, що та­ке 1990-ті, що та­ке ре­кет. Пам’ятаю, як їзди­ли по то­вар у Поль­щу. Ав­то­бус спи­ни­ли по­се­ред лі­су. В жін­ку, що си­ді­ла за во­ді­єм, окур­ки ту­ши­ли. А чо­ло­ві­ко­ві із су­сі­дньо­го ря­ду про­стре­ли­ли ко­лі­но. З ко­жно­го па­са­жи­ра зби­ли по 50 до­ла­рів. Хто не мав гро­шей, роз­ра­хо­ву­вав­ся то­ва­ром. Мій шва­гро від­дав ре­ке­ти­рам два ящи­ки кро­сі­вок, а йо­го су­сід­ка – упа­ков­ку пре­зе­рва­ти­вів і ко­роб­ку ка­сет.

Чо­ло­вік гро­ші по­зи­чив і по­ніс. Ду­ма­ли, з дол­га­ми роз­щи­та­ли­ся Чо­ло­вік – вій­сько­вий. З АТО не ви­ла­зить За­пив. Ка­же, на сво­бо­ді ску­чно. На зо­ну зно­ву хо­че Шва­гро від­дав ре­ке­ти­рам два ящи­ки кро­сі­вок, а йо­го су­сід­ка – упа­ков­ку пре­зе­рва­ти­вів

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.