З Іл­лєн­ком про­жи­ли 15 ро­ків. Я ніколи не го­ту­ва­ла

АКТРИ­СА ЛАРИСА КАДОЧНИКОВА РОЗ­ПО­ВІД­АЄ ПРО ТРЬОХ ГОЛОВНИХ ЧО­ЛО­ВІ­КІВ У СВО­Є­МУ ЖИТТІ

Krayina - - СПОГАДИ - Текст: Сві­тла­на КОРЖЕНКО, фо­то: Сер­гій СТАРОСТЕНКО

”ЗБИРАЙСЯ ШВИДЕНЬКОЮ. ЇДЕМО НА ВИСТАВКУ ІЛЛІ ГЛАЗУНОВА”, – одного дня ска­за­ла ме­ні мама. Бі­ля ви­став­ко­во­го за­лу на на­бе­ре­жній тов­пи­ло­ся пов­но лю­дей. Пу­ска­ли тіль­ки за за­про­ше­н­ня­ми. У нас во­ни бу­ли. На­си­лу про­дер­ли­ся крізь на­товп. Кар­ти­ни вра­зи­ли – церкви, порт­ре­ти ге­ро­їв До­сто­єв­сько­го, жінки з ве­ли­ки­ми очи­ма. До нас пі­ді­йшла дру­жи­на Глазунова – Ніна Виноградова. За­про­по­ну­ва­ла по­зна­йо­ми­ти з чо­ло­ві­ком. Коли пред­став­ля­ла ме­не, ска­за­ла: ”Глянь, які у неї красиві очі. Обов’яз­ко­во ма­єш намалювати”. На­сту­пно­го дня Гла­зу­нов по­дзво­нив і по­про­сив ме­не при­їха­ти в май­стер­ню. На­по­ліг, щоб узя­ла таксі. По­обі­цяв опла­ти­ти. За пів­го­ди­ни зро­бив ма­лю­нок олів­цем. За кіль­ка днів зно­ву за­про­сив у май­стер­ню. Ма­лю­вав

2 години. Ви­кли­кав таксі, по­са­див у ма­ши­ну. Пі­дні­ма­ю­ся до сво­єї квар­ти­ри на тре­тьо­му поверсі, а бі­ля две­рей сто­їть Гла­зу­нов. Зро­зумі­ла, що за­ко­ха­ла­ся в ньо­го.

НІНА ВИНОГРАДОВА ЗНАЛА ПРО НАШ РОМАН. Істе­рик не вла­што­ву­ва­ла. Іл­ля був до­брий і ще­дрий. Ку­пу­вав су­кні та прикраси. Зу­стрі­ча­ли­ся з ним май­же що­дня три з по­ло­ви­ною ро­ки. По­стій­но ме­не ма­лю­вав. Усі по­мі­ти­ли, що на йо­го кар­ти­нах у жі­нок очі ста­ли ще біль­ши­ми. Ка­за­ли, це так Кадочникова впли­ває. У лю­то­му 1958-го Гла­зу­нов мав їхати на виставку

в Поль­щі. Йо­му ви­су­ну­ли уль­ти­ма­тум: хо­чеш ви­став­ля­ти­ся – ма­єш за­ли­ши­ти Ка­до­чни­ко­ву або роз­лу­чай­ся з дру­жи­ною. Коли зу­стрі­ли­ся, ска­зав: ”Люблю те­бе, але ми по­вин­ні ро­зійти­ся”. Ро­зрив пе­ре­жи­ва­ла важ­ко. Ба­га­то плакала, силь­но сху­дла. Ме­не вря­ту­вав те­атр.

ЧЕРЕЗ БА­ГА­ТО РО­КІВ ЯКИЙСЬ КА­НАЛ ХО­ТІВ ЗНЯ­ТИ СЮЖЕТ ПРО НАС ІЗ ГЛАЗУНОВИМ. До­мо­ви­ли­ся про зйом­ки в йо­го кар­тин­ній га­ле­реї в Москві. Іл­ля в остан­ній мо­мент пе­ре­ду­мав, ска­зав, що не­до­бре по­чу­ва­є­ться. Ніна Виноградова перед чер­го­вою ви­став­кою чо­ло­ві­ка 1986 ро­ку викинулася з ві­кна йо­го май­стер­ні. На го­ло­ву одягла шапку. Хо­ті­ла і пі­сля смер­ті ли­ши­ти­ся кра­си­вою. ПІ­СЛЯ РОЗРИВУ З ГЛАЗУНОВИМ ДО МЕ­НЕ ПІДІЙШОВ ЮРІЙ ІЛЛЄНКО – він вчив­ся у ВДІКу на опе­ра­тор­сько­му фа­куль­те­ті. Спи­тав, чи мо­жна про­ве­сти до­до­му. По­го­ди­ла­ся. На­сту­пно­го дня по­про­сив до­зво­лу по­дзво­ни­ти. А через день – чи мо­жна при­йти в го­сті. Пі­сля тре­тьо­го по­ба­че­н­ня Юра зро­бив про­по­зи­цію. Ска­за­ла, що спи­таю у ма­ми. Во­на бу­ла ”за”: ”Ось цей хло­пець по-справ­жньо­му те­бе ко­хає”.

ДРУ­ЖИ­НА ГЛАЗУНОВА СКА­ЗА­ЛА: ”ГЛЯНЬ, ЯКІ У НЕЇ КРАСИВІ ОЧІ. ОБОВ’ЯЗ­КО­ВО МА­ЄШ НАМАЛЮВАТИ” НІНА ВИНОГРАДОВА ВИКИНУЛАСЯ З ВІ­КНА. НА ГО­ЛО­ВУ ОДЯГЛА ШАПКУ

”Я ОБОВ’ЯЗ­КО­ВО СТАНУ РЕ­ЖИ­СЕ­РОМ І ТИ ГРАТИМЕШ У МЕ­НЕ ВСІ ГОЛОВНІ РО­ЛІ”, – ка­зав Іллєнко пі­сля одру­же­н­ня. Про­жи­ли з ним 15 ро­ків. Ніколи не го­ту­ва­ла. Ча­сто ку­хо­ва­рив Юра. Ва­рив сма­чний борщ, пре­кра­сно за­пі­кав м’ясо. Го­во­рив: ”Отри­мую за­до­во­ле­н­ня, коли щось для те­бе ро­блю”. Також хо­ди­ли в ка­фе і ре­сто­ра­ни.

ПІ­СЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВДІКУ НАПРАВИЛИ НА РО­БО­ТУ В КІНОСТУДІЮ ІМЕ­НІ ГОРЬКОГО. Одно­кур­сник, з яким ра­зом по­ка­зу­ва­ли ури­вок на ви­пу­скно­му ек­за­ме­ні, мрі­яв пра­цю­ва­ти в ”Сов­ре­мен­ни­ку”. Умо­вив по­їха­ти з ним на про­би, щоб по­ка­за­ти ви­пу­скну сцен­ку. Пі­сля пе­ре­гля­ду го­лов­ний ре­жи­сер театру Га­ли­на Вол­чек ска­за­ла: ”Бе­ру Ка­до­чни­ко­ву”. Від ща­стя хо­ті­ло­ся стри­ба­ти. Мій пар­тнер про­би про­ва­лив, але не за­сму­тив­ся. Ка­зав: ”Як­би не я, ти не ста­ла б актри­сою цьо­го театру”.

ЗАПРИЯТЕЛЮВАЛА З НІНОЮ ДОРОШИНОЮ. У ви­ста­ві ”Го­лий король” во­на гра­ла прин­це­су. Якось ска­за­ла їй: ”Ні­но­чко, ме­ні так твоя роль по­до­ба­є­ться!” А во­на: ”Вчи текст. Я ска­жу про це Оле­гу Єфре­мо­ву (те­а­траль­ний ре­жи­сер, був ху­до­жнім ке­рів­ни­ком театру ”Сов­ре­мен­ник”. – Країна)”. Ін­шим ра­зом по­хва­ли­ла її роль ма­рок­кан­ки у ”П’ятій ко­ло­ні” за Ер­не­стом Ге­мі­нґве­єм. Ніна: ”Я ска­жу про це Оле­гу”. За кіль­ка днів роль бу­ла мо­єю. За­раз та­ке скла­дно уяви­ти.

НА РОЛЬ НАТАШІ РОСТОВОЇ У ФІЛЬ­МІ СЕР­ГІЯ БОНДАРЧУКА ”ВІЙ­НА І МИР” ПРОБУВАЛАСЯ РІК. Гра­ти го­лов­ну ге­ро­ї­ню хо­ті­ли со­тні актрис з усього Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Бон­дар­чук обрав ме­не. Олег Єфре­мов по­го­див­ся від­пу­сти­ти з театру на зйом­ки. Вже по­ча­ла вчи­ти текст і ви­пад­ко­во по­ба­чи­ла в мі­сті афі­шу стрі­чки. За­мість ме­не в образі Наташі Ростової – актри­са Лю­дми­ла Са­ве­льє­ва. Це був удар. Зго­дом ді­зна­ла­ся, що я не спо­до­ба­ла­ся аси­стен­тці ре­жи­се­ра. Во­на по­їха­ла в Пе­тер­бург і за­про­по­ну­ва­ла Са­ве­льє­вій по­про­бу­ва­ти­ся на роль Ростової. Бон­дар­чук за­твер­див її. Ме­не на­віть не по­пе­ре­див. СЦЕНАРІЙ ФІЛЬ­МУ ”ТІ­НІ ЗА­БУ­ТИХ ПРЕД­КІВ” СЕР­ГІЙ ПАРАДЖАНОВ ПРИ­ЇХАВ ЗАТВЕРДЖУВАТИ У МОСКВУ РА­ЗОМ З ЮРІЄМ ІЛ­ЛЄН­КОМ. Щоб нас по­зна­йо­ми­ти, Юра при­зна­чив зу­стріч на Твер­ській. При­хо­джу, а на чор­но­му че­мо­да­ні си­дить чо­ло­вік – схо­жий на Чар­лі Ча­плі­на, у чор­но­му ко­стю­мі й чор­но­му ка­пе­лю­сі. То був Параджанов. Ска­зав: ”О, так це ж Ма­рі­чка!” По­їха­ла на про­би – і ме­не за­твер­ди­ли.

ЗНІ­МА­ЛИ ”ТІ­НІ” У СЕ­ЛІ КРИВОРІВНЯ ВЕРХОВИНСЬКОГО РА­ЙО­НУ НА ІВАНО-ФРАНКІВЩИНІ. Ту­ди тре­ба було їхати на рік. Єфре­мов обу­рив­ся: ”Як ти мо­жеш ки­ну­ти те­атр і по­їха­ти на ці­лий рік? Бу­де в те­бе ще ку­па зйо­мок. Мо­сфільм по­ряд”. По­ча­ла просити. Він узяв за­яву і підписав. Так і не про­ба­чив ме­ні цьо­го. Коли зу­стрі­ча­ли­ся, не ві­тав­ся.

НА ПЕРЕГЛЯД ПЕР­ШО­ГО ВІДЗНЯТОГО МАТЕРІАЛУ ”ТІ­НЕЙ” СЕР­ГІЙ ПАРАДЖАНОВ ВСІХ ЗА­ПРО­СИВ У СІЛЬСЬКИЙ КЛУБ. Жо­ден кадр не спо­до­бав­ся. Зви­кли до кі­но, яке по­ка­зує ре­а­лізм жи­т­тя. А тут – по­е­ти­чне, про яке пі­сля Дов­жен­ка за­бу­ли. Ска­за­ла Па­ра­джа­но­ву: ”Зні­ма­ти­ся в та­ко­му ба­ра­хлі не буду. По­вер­та­ю­ся в ”Сов­ре­мен­ник”. Він оте­те­рів: ”Не ви­га­дуй. Це бу­де ге­ні­аль­ний фільм”. Юра теж не схо­тів да­лі зні­ма­ти. Зна­йшли ін­шо­го опе­ра­то­ра, на роль Ма­рі­чки за­про­си­ли ін­шу актри­су. За день до то­го як ми з Юрою ма­ли їхати, при­йшов но­вий відзня­тий ма­те­рі­ал. Пі­сля пе­ре­гля­ду ска­за­ла: ”Це так кра­си­во. За­ли­ша­ю­ся”.

>

РІК, КОЛИ ТРИВАЛИ ЗЙОМ­КИ, ЖИ­ЛИ У СІЛЬСЬКИХ ХАТАХ. Люди зда­ва­ли їх акто­рам, а са­мі пе­ре­би­ра­ли­ся до ба­тьків чи ді­тей. Взим­ку віль­ний час про­во­ди­ли в ха­ті, бо було ду­же хо­ло­дно. Вранці не вилазила з ліж­ка, до­ки не прийде го­спо­дар і не розтопить у печі.

ВРАНЦІ НЕ ВИЛАЗИЛА З ЛІЖ­КА, НЕ ПРИЙДЕ ДО­КИ ГО­СПО­ДАР І НЕ РОЗТОПИТЬ У ПЕЧІ ЗАВ­ЖДИ БУЛО ВИ­НО. ПАРАДЖАНОВ ЛЮБИВ ГО­ВО­РИ­ТИ ТОСТИ

”ЛЕ­ЧУ В АРГЕНТИНУ! МЕ­НІ КВИ­ТОК ЛИ­ШЕ В ОДИН БІК! ПОВЕРТАТИСЯ НЕ БУДУ!” – кри­чав Сер­гій Параджанов ве­сною 1965 ро­ку, коли ”Ті­ні за­бу­тих пред­ків” ма­ли вез­ти на Ар­ген­тин­ський кі­но­фе­сти­валь. Через це йо­го не ви­пу­сти­ли з кра­ї­ни. Бо­я­ли­ся, що справ­ді не по­вер­не­ться. Юрію Іл­лєн­ку теж їхати не до­зво­ли­ли. Мов­ляв, ра­зом із дру­жи­ною мо­жуть за кор­до­ном ли­ши­ти­ся. По­ле­ті­ла з Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком. Він узяв на­про­кат чор­ний фрак, у дру­зів по­зи­чив два све­три. Я ма­ла одну су­кню, ви­ши­ван­ку, спі­дни­цю й те­плу ко­фту. Перед рей­сом ме­ні зро­би­ли за­чі­ску ”ба­бет­ту”. Ти­ждень спа­ла си­дя­чи, щоб не зі­псу­ва­ти її.

ДО КІН­ЦЯ ФІЛЬ­МУ НЕ РОЗУМІЛА, ЯК ЛЮДИ РЕАГУЮТЬ НА ”ТІ­НІ ЗА­БУ­ТИХ ПРЕД­КІВ”. Все ста­ло ясно у фі­на­лі. Гля­да­чі під­ня­ли­ся й по­ча­ли апло­ду­ва­ти. На їхніх очах бу­ли сльо­зи.

НАС СУПРОВОДЖУВАВ ПРАЦІВНИК КДБ. СЛІДКУВАВ ЗА НА­ШИМ ПЕРЕСУВАННЯМ, ПОЯСНЮВАВ, ЯК ПОВОДИТИСЬ, ЩО ГО­ВО­РИ­ТИ. За­бо­ро­няв при­йма­ти по­да­рун­ки від емі­гран­тів. Одна жін­ка пі­ді­йшла і про­стя­гну­ла ме­ні пле­те­ні га­чком пов’яз­ку на го­ло­ву і бра­слет на ру­ку. Ві­дмо­ви­ла­ся брати. По­я­сни­ла – за­бо­ро­ня­ють. Во­на роз­пла­ка­лась.

ЧЕРЕЗ РІЗКУ ЗМІ­НУ КЛІМАТУ ПО­ЧА­ЛИ­СЯ ПРОБЛЕМИ ІЗ СЕРЦЕМ. ПО­МЕР ЗА 10 ХВИЛИН

З АРГЕНТИНИ ПРИВЕЗЛИ ПА­РА­ДЖА­НО­ВУ ПОДАРУНОК – КОКОСОВИЙ ГО­РІХ. Ні­чо­го ін­шо­го ку­пи­ти не мо­гли, бо на ти­ждень отри­ма­ли всьо­го 5 до­ла­рів.

У ДВОКІМНАТНІЙ КВАР­ТИ­РІ ПА­РА­ДЖА­НО­ВА ЗАВ­ЖДИ БУ­ЛИ ГО­СТІ. До ньо­го міг зай­ти двір­ник, ака­де­мік, сце­на­рист з Іта­лії. Си­ді­ли у ві­таль­ні. По­се­ре­ди­ні сто­яв ве­ли­кий де­рев’яний стіл і дві ла­ви. На стіл кла­ли те, що при­но­си­ли го­сті. Зав­жди було ви­но. Параджанов любив го­во­ри­ти тости. У них зав­жди було сло­во ”ге­ній”: за ге­ні­їв, за ге­ні­аль­ний фільм, за ге­ні­аль­них акто­рів.

ЗА ЗЙОМ­КИ У ФІЛЬ­МІ ”ВЕ­ЧІР НА ІВА­НА КУПАЛА” ЗАПЛАТИЛИ ДЕСЬ 2 ТИ­СЯ­ЧІ РУ­БЛІВ. Ку­пи­ла за ці гро­ші шу­бу з на­ту­раль­но­го ху­тра. По­да­ру­ва­ла її све­кру­сі – ма­мі Іл­лєн­ка. Во­на та­ких ре­чей у гар­де­ро­бі ніколи не ма­ла. Перед усі­ма го­стя­ми вдя­га­ла і хва­ли­ла­ся. Зго­дом зна­йо­мі пе­ре­по­від­а­ли, що Ма­рія Та­ра­сів­на в тій шу­бі так жодного ра­зу ні­ку­ди й не ви­хо­ди­ла.

ІВАН МИКОЛАЙЧУК РОЗ­ПО­ВІВ ПРО СВОЮ РО­ДИ­НУ. ІЛЛЄНКО СКА­ЗАВ: ”ЦЕ МО­ЖЕ БУТИ ФІЛЬМ КРАЩИЙ ЗА ”ТІ­НІ”. Ра­зом по­ча­ли пи­са­ти сценарій ”Бі­ло­го пта­ха з чор­ною озна­кою”. Си­ді­ли над ним ці­ли­ми дня­ми. Коли Миколайчук при­хо­див, я за­ли­ша­ла їх удвох. Во­ни за­чи­ня­ли­ся в кім­на­ті. Ви­хо­ди­ли ли­ше пе­ре­ку­си­ти.

БОГДАН СТУПКА МА­ЛО НЕ ЗА­ГИ­НУВ НА ЗЙОМКАХ ”БІ­ЛО­ГО ПТА­ХА”. Сплав на пло­тах зні­ма­ли без ка­ска­де­рів. Богдан мав тя­гну­ти зброю з пло­ту і швид­ко ви­ско­чи­ти на бе­рег. Але за­че­пив­ся і впав – а зза­ду мчить на­сту­пний пліт. Ле­две встиг під­ня­ти­ся і сту­пи­ти на бе­рег. Ка­зав: ”У кра­що­му ра­зі, по­ла­мав би ру­ки й но­ги, а в гір­шо­му – за­ги­нув”. Ін­шим ра­зом під­во­дний камінь за­че­пив ве­сло і Ступка ви­пад­ко­во вда­рив ним Ми­ко­лай­чу­ка. Іван смі­яв­ся: ”Де те­бе так би­ти­ся на­вчи­ли? В те­а­траль­ній сту­дії?”

1964 РО­КУ В ГОСТЯХ У ПА­РА­ДЖА­НО­ВА ПОЗНАЙОМИЛАСЯ З МИ­ХАЙ­ЛОМ РЕЗНІКОВИЧЕМ, РЕ­ЖИ­СЕ­РОМ ТЕАТРУ РО­СІЙ­СЬКОЇ ДРА­МИ. За­про­по­ну­вав ме­ні ро­бо­ту. За кіль­ка днів офор­ми­ла документи. Зі­гра­ла сим­во­лі­чну для се­бе роль – без­при­дан­ни­ці в одно­ймен­ній ви­ста­ві за п’єсою Олександра Остров­сько­го. 1924 ро­ку її у філь­мі Яко­ва Про­та­за­но­ва ви­ко­на­ла моя мама Ніна Алі­со­ва. Во­на бу­ла на прем’єрі ви­ста­ви з мо­єю уча­стю. Плакала у за­лі.

ПІ­СЛЯ ТО­ГО ЯК ТРУПІ ТЕАТРУ РО­СІЙ­СЬКОЇ ДРА­МИ ПРЕДСТАВИЛИ НО­ВО­ГО ДИРЕКТОРА МИ­ХАЙ­ЛА САРАНЧУКА, МЕ­НІ ПРИСНИЛОСЯ, НАЧЕБТО БІЖУ БЕРЕГОМ МОРЯ. По­ряд – якийсь чо­ло­вік три­має ме­не за ру­ку. Не ба­чи­ла йо­го облич­чя, але від­чу­ва­ла, що то – Са­ран­чук. За кіль­ка днів у нас по­чав­ся роман. Ми­хай­ло був одру­же­ний. На ньо­го по­стій­но пи­са­ли ано­нім­ки. Якось ви­кли­ка­ли в ЦК: ”Ви за­йма­є­те ви­со­кі по­са­ди. Щоб їх не по­збу­ти­ся, ма­є­те за­ли­ши­ти Ка­до­чни­ко­ву”. Він від­по­вів: ”Я Ка­до­чни­ко­ву на крі­сло директора не мі­няю”. Роз­лу­чив­ся і за­про­по­ну­вав ме­ні ви­йти за­між. Про­жи­ли з ним біль­ше 20 ро­ків. Мі­ші не ста­ло 18 сі­чня 2014-го. Но­вий рік свя­тку­ва­ли в Єги­пті. Через різку змі­ну клімату у ньо­го по­ча­ли­ся проблеми з серцем. По­мер за 10 хвилин.

ЯКОСЬ ЇХАЛА У ТРОЛЕЙБУСІ. ЖІН­КА, ЩО СИ­ДІ­ЛА ПОПЕРЕДУ, ОЗИРНУЛАСЯ Й КІЛЬ­КА СЕ­КУНД НА МЕ­НЕ ДИВИЛАСЯ. По­тім спи­та­ла: ”Ма­рі­чка?” Я кив­ну­ла у від­по­відь. Жін­ка за­пла­ка­ла. Це був най­кра­щий ком­плі­мент.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.