Там, де Пів­день

Krayina - - КОЛОНКА -

ВУ­ЛИ­ЦІ РОЗГОРТАЛИСЯ ДО ЦЕНТРУ, ВСЕ КРАСИВІЮЧИ. На­зви миг­ті­ли сма­чні від по­ча­тку: Ко­стан­ді, Ге­ну­езь­ка, ри­нок Ле­ві­та­на, Іта­лій­ський буль­вар – і ме­ні по­ду­ма­ло­ся, що зміг би тут жи­ти. При­найм­ні в на­сту­пно­му жит­ті. ”Із всєх вє­лі­кіх в мі­рє га­ра­дов,/ За са­мий лу­чший я дер­жу Адє­су…” – не знаю, так во­но чи ні, але ци­та­та з пі­сні за­пам’ята­ла­ся здав­на. Як і пер­ший при­їзд, ро­ків 10 тому, на верх­ній по­ли­ці за­галь­но­го ва­го­ну. З по­ли­цею то­ді по­ща­сти­ло, бо міг ви­тя­гну­ти ноги й на­віть тро­хи по­дрі­ма­ти, крізь сон улов­лю­ю­чи роз­мо­ви си­дя­чої пу­блі­ки. ”Пра­гу­ля­ца – узнать, па­чьом в Адє­сє ру­бі­ро­їд?” – на­скрізь бла­тний го­лос уплі­тав­ся в дів­ча­чі смі­шки. Дів­ча­та, пам’ята­є­ться, бу­ли з се­ла Ка­ву­ни. Пу­тьо­вий тип теж десь не­да­ле­ко від­біг звід­ти, хоч

ДІВ­ЧА­ТА БУ­ЛИ З СЕ­ЛА КА­ВУ­НИ. ПУ­ТЬО­ВИЙ ТИП ТЕЖ ДЕСЬ НЕ­ДА­ЛЕ­КО ВІД­БІГ ЗВІД­ТИ

зву­чав жи­ган­ськи і пів­но­чі си­пав псев­до­о­де­ськи­ми жар­та­ми. ”Для Крє­мєн­чу­га сай­дьот”, – як пи­сав Ба­бель. Але я за Оде­су. Я то­ді за­хме­лів від неї, від ам­пір­них ву­лиць, від сві­тло­ті­ней, під­си­ле­них пля­ми­сті­стю пла­та­нів, від… Та ба­га­то від чо­го. Про слав­но­зві­сний оде­ський ко­ло­рит про­мов­чу, бо йо­го не від­чу­ти, при­їхав­ши на день. Та й пі­зно я з цим спо­хо­пив­ся, ма­буть. Який уже там ко­ло­рит у стан­дар­ти­зо­ва­ні ча­си – та­ка ж усе­ре­дне­на одно­ма­ні­тність, як по­всю­ди, із зне­осо­бле­ни­ми ко­мір­ка­ми ЖЕКів, про­ку­ра­тур і мор­гів. І ме­ром, на­ро­дже­ним десь у Ма­га­да­ні. Чи Саха­лі­ні, що спра­ви не мі­няє. Хо­ча… ”Ви спи­тай­те в ме­не: шо ро­би­ться в Оде­сі, по чім ро­би­ться, за скі­ки? – по­смі­хав­ся про­від­ник,

СЛУХАЄШ НА­ШИХ ПОЛІТИКІВ, І ДУМАЄШ: ”МАМИНА ТИ РАДОСТЬ!..”

про­ща­ю­чись, і ме­ні зда­ло­ся, що ки­сень тут та­ки осо­бли­вий. – А то слухаєш на­ших політиків, і думаєш: ”Мамина ти радость!..” Цьо­го ра­зу я по­тра­пив в Оде­су тро­хи на­дов­ше. І тро­хи вглиб. ”Ба­чиш цей бал­кон­чик? – ки­вав при­я­тель-оде­сит у під­во­рі­т­тя дво­ри­ка на Ста­ро­пор­то­фран­ків­ській. – Йо­го не по­вин­но бути. Но – ”на­да!” Або оця при­бу­до­ва…”. У при­пі­дня­тих пле­чах і змов­ни­цьки про­стя­гну­тих до­ло­нях то­ва­ри­ша про­сту­пав ці­лий сим­вол. На­да!.. Не мо­жна, але… ”В Адєссє нє ваюют. В Адєссє дагаварююцца” – вто­ру­ва­ла вве­че­рі за сто­лом ін­ша зна­йо­ма. Во­на роз­по­від­а­ла про дво­рик на Мол­да­ван­ці, де ви­ро­сла, і про те, як ви­жи­ва­ла у 1990-ті. Не­про­сті ча­си, але гу­мор, іро­нія й не­по­збув­на оде­ська то­ле­ран­тність го­ру­ва­ли в роз­по­віді над усим. Це, пев­но, і є ту­те­шнім по­ві­трям і най­біль­шим ко­ло­ри­том. Під ці роз­мо­ви, ви­но і скум­бріЮ – на­го­лос на остан­ньо­му скла­ді, не сплу­тай­те – ме­ні зно­ву зга­дав­ся кла­сик і сен­тен­ція про те, що в цьо­му мі­сті ясно й лег­ко жи­ти. Я б то­чно зміг би. На­віть з ура­ху­ва­н­ням мов­но­го ре­жи­му. ”Мой ра­дной – адє­скій язик! – тру­си­ла куль­чи­ка­ми тем­пе­ра­мен­тна Ел­ла. – А ета – сав­сєм нє ру­скій!” На­пев­но, так і є. Зре­штою, звід­ки тут кон­до­вій по­скон­но­сті-іскон­но­сті бу­ло взя­ти­ся – глянь­те на кар­ту. Росія в Оде­сі – це го­ро­до­вий. Ча­вун­ність ім­пер­ської адмі­ні­стра­ції, та й по всьо­му. Ну, чел­ка­ші, зві­сно, су­ну­ли на пів­день у всі ча­си. Во­ни вза­га­лі су­нуть в усіх на­прям­ках, по­да­лі від низь­ких не­бес нє­чєр­но­зє­мій. Але на­шим дже­рям і чі­пкам зав­жди сю­ди бу­ло ближ­че. Це не ме­та­фо­ра, це – су­ха ци­фірь усіх пе­ре­пи­сів упро­довж двох сто­літь. З яких чі­тко ви­пли­ває ту­те­шня су­тність, то­то­жна ко­за­цьким хре­стам під Оде­сою, що ста­рі­ші за са­ме мі­сто. І від­да­ва­ти ко­мусь ці оми­ті мо­рем ді­а­ман­то­ві зем­лі, де ро­дять ви­но­град і по­мі­до­ри з два ку­ла­ки, мо­же хі­ба уява де­яких укра­їн­ських лі­те­ра­тів. Та й, Бо­гу дя­ку­ва­ти, йшло­ся про ін­ші те­ре­ни. А я та­ки за Оде­су. Крім спо­га­дів, по­пля­мо­ва­них сві­тло­ті­ня­ми, в ме­не звід­ти ще ли­ши­ло­ся ціл­ком ре­аль­не ви­но. Тож на­ли­ваю й мур­чу ву­ли­чну ме­ло­дію. Ви­но лег­ке, ра­ді­сне – та­ї­рів­ське су­хе чер­во­не, що бра­ли ми на Ма­лій Ар­на­ут­ській. Пря­мо як у пі­сні. Якщо це бу­ло на Ве­ли­кій і я щось підза­був, то все одно. Оде­са – во­на вся як пісня

В АДЄССЄ НЄ ВАЮЮТ. В АДЄССЄ ДАГАВАРЮЮЦЦА

пи­сьмен­ник

Пав­ло ВОЛЬВАЧ,

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.