”Від­ко­пав цин­ко­ву тру­ну. Від­кри­ває, а там – боє­при­па­си ча­сів Дру­гої сві­то­вої”

ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ В АЕРОПОРТУ ”КИ­ЇВ”

Krayina - - ПІДСЛУХАНІ РОЗМОВИ - текст і фото: Яна РОМАНЮК

О 8:00 НА ВХОДІ ДО АЕРОПОРТУ ”КИ­ЇВ” ВИСОКИЙ БЛОНДИН ДІСТАЄ З РЮКЗАКА ПЛЯШКУ СOCA-COLA. – Бу­деш? – від­кор­ко­вує і про­по­нує по­го­ле­но­му на­ли­со то­ва­ри­шу з дво­ма шкі­ря­ни­ми бра­сле­та­ми на ру­ках. – Сам звар­га­нив. Ка­ва з ко­лою три­має кра­ще за будь-який енер­ге­тик. На со­бі про­те­сто­ва­но. – Серце по­са­диш, – від­по­від­ає той. Від на­пою від- мов­ля­є­ться. – То ви з Ма­ксом по­да­ва­ли­ся на кон­курс ко­ро­тко­ме­тра­жок? – Да. Дов­го ду­ма­ли, що зня­ти. Ма­ксу ні­які сценарії не по­до­ба­ли­ся. То­ді я при­ду­мав по­ві­си­ти

Дядь­ко з п’ято­го по­вер­ху, ко­ли їде на ро­бо­ту, пе­ред дзер­ка­лом йор­зає у ро­ті зу­бною ни­ткою

ка­ме­ру в лі­фті. І ву­а­ля – кі­но зня­ло­ся са­ме по со­бі. – У яко­му лі­фті? – Де Макс зні­має квартиру на Обо­ло­ні (жи­тло­вий ма­сив у сто­ли­ці. – Кра­ї­на). За дві до­би зня­ли 48 го­дин. На­віть викидати щось шко­да бу­ло. Ти уяви­ти не мо­жеш, чим лю­ди за­йма­ю­ться в лі­фті. Дядь­ко з п’ято­го по­вер­ху, ко­ли їде на ро­бо­ту, пе­ред дзер­ка­лом йор­зає у ро­ті зу­бною ни­ткою, тьол­ка з сьо­мо­го з гру­дьми че­твер­то­го роз­мі­ру – під­тя­гує бю­ст­галь­тер і по­прав­ляє де­коль­те. А па­ро­чка з во­сьмо­го по­вер­ху під­ні­ма­є­ться на дев’ятий, за­ти­ску­ють кно­пку ”стоп” – і дві хви­ли­ни за­йма­ю­ться сексом. Ста­ють у чер­гу до стій­ки ре­є­стра­ції №8 на Афі­ни. – Не бо­ї­шся, що за та­ке ві­део по­са­дять? Сте­жи­ти і зні­ма­ти лю­дей без їхньої зго­ди не­за­кон­но. – Я те­бя умо­ляю. Два ро­ки хтось що­дня сцить у лі­фті. Ми з Ма­ксом ду­ма­ли, то ал­каш Сє­ва з 34-ї квар­ти­ри. А то дог тьо­ті Та­ма­ри, яка бух­гал­те­ром у на­ше ОСББ вла­шту­ва­ла­ся. І біль­ше за всіх кри­ча­ла, що в нас бар­дак у під’їзді. Із Гре­ції по­вер­ну­ся – по­ка­жу їй ві­део.

О 8:50 ХУДОРЛЯВИЙ ЧО­ЛО­ВІК У ДЖИНСОВИХ ШОР­ТАХ ОПЛА­ЧУЄ ПАРКОВКУ ЧЕ­РЕЗ ТЕРМІНАЛ. На паль­цях лі­вої ру­ки ви­та­ту­ю­ва­не ім’я Іри­на. – Же­на или до­чь? – ці­ка­ви­ться жін­ка, що стає за ним у чер­зі. – Же­на. Но я в ра­зво­де. – По­мо­же­те за­пла­тить? Я в этих бан­ко­ма­тах не ра­зби­ра­юсь. – Про­сти­те, де­ву­шка. Ме­ня ма­ма ждет. Я на ра­бо­ту опа­здываю, – чо­ло­вік у ру­ках за­ти­скує клю­чі від Toyota і бі­жить на парковку. До жін­ки під­хо­дить мо­лод­ша по­дру­га в ко­ро­тко­му джин­со­во­му са­ра­фа­ні з ви­ши­тою паль­мою на спи­ні. – Ві­дмо­вив? – Ма­мин си­нок. – Я то­бі ка­за­ла, що не тре­ба йо­го чі­па­ти. Му­жи­ки у за­ву­же­них джин­сах дуже стрьом­ні. Пі­шли. Наш лі­так че­рез го­ди­ну. А я ще хо­чу в Duty free за­ско­чи­ти. – Ой Ма­шка. Від­чу­ваю, на Крі­ті нам з то­бою буде мало мі­сця. Пі­сля то­го як На­зар по­ки­нув, на всіх хло­пців див­лю­ся го­ло­дни­ми очи­ма. – Ти ма­ши­ну за­кри­ла? – За­кри­ла. Вве­че­рі при­їде На­та­шка і за­бе­ре.

13:25. ЧЕР­ГУ НА РЕЄСТРАЦІЮ ДО ДУБАЯ ЗАЙМАЮТЬ ДВІ ЖІН­КИ У ДЖИНСОВИХ СПІ­ДНИ­ЦЯХ. – Ви ж вро­ді в Іспа­нію ле­ті­ти пла­ну­ва­ли? Я Са­шку зу­стрі­ла у па­спорт­но­му сто­лі, ко­ли со­бі біо­ме­три­чний ви­го­тов­ляв, – ка­же та, що у в’єтнам­ках. – Та яка Іспа­нія? – по­зі­хає взу­та у бо­со­ніж­ки на ви­со­кій пла­тфор­мі. – Ще на тра­вень мо­жна бу­ло ку­пи­ти тур за 10 ти­сяч, а те­пер – від 15 за одно­го. От то­бі і без­віз. У Ду­бай ле­ті­ти ви­рі­ши­ли, бо за ма­ло­го там пла­ти­ти не тре­ба. Да­ли 14 ти­сяч за трьох. Але 500 до­ла­рів взя­ли на їжу, бо з хар­чу­ва­н­ня – одні сні­дан­ки. Са­ня їха­ти не хо­че, бо там не мо­жна бу­ха­ти. – А мій брат пу­тьов­ку на лі­то ку­пляє у лю­то­му в кре­дит. За пів­ро­ку ви­пла­чує. А в сер­пні з сім’єю ле­тить у Лі­са­бон чи в Ай-На­пу. – А де ж він гро­ші бе­ре? Вро­ді дру­гий рік, як без­ро­бі­тний. – Ти Вань­ку не зна­єш? Він без гро­шей не за­ли­ши­ться. Ко­ли йо­го ско­ро­ти­ли, ку­пив

Про­сти­те, де­ву­шка. Ме­ня ма­ма ждет. Я на ра­бо­ту опа­здываю Ти Вань­ку не зна­єш? Він без гро­шей не за­ли­ши­ться >

со­бі ме­та­ло­шу­кач із гли­би­ною по­шу­ку до 2 ме­трів. Про­йшов­ся по се­лу. Де ко­лись ба­зар був, зна­йшов кіль­ка ста­ро­вин­них мо­нет. По­тім по­чав цін­ні ме­та­ли із зем­лі ви­ко­пу­ва­ти. А ближ­че до лі­су на гли­би­ні 1,5 ме­тра зна­йшов цин­ко­ву тру­ну. Роз­ко­пав, а там – боє­при­па­си ча­сів Дру­гої сві­то­вої. Ви­зи­ва­ли са­пе­рів.

ДВОЄ ЮНАКІВ У ОДНАКОВИХ ФУТБОЛКАХ ADIDAS ЧЕКАЮТЬ НА ПОЧАТОК РЕ­Є­СТРА­ЦІЇ РЕЙСУ ДО ШАРМ-ЕШШЕЙХА. Один зби­ває кіль­ка

дзвін­ків на смар­тфо­ні. – Ан­жел­ка на­я­рює? Ти їй ска­зав, що ле­тиш у Єги­пет? – Ні­чо­го не ка­зав. Думав, за ти­ждень ме­не за­бу­де. – Во­на ж то­бі ні­би по­до­ба­ла­ся? – До­ки не знав, хто її па­па. Він у міліції 15 год працює. По-мо­є­му, нам да­лі не по до­ро­зі. – Ну по­ду­ма­єш, си­дів ти два ро­ки по ма­ло­лє­тці. Ошиб­ка мо­ло­до­сті, з ким не бу­ває. За­те у те­бе свій ши­но­мон­таж. У Єги­пет ле­тиш, ко­ли хо­чеш. – Її мам­ка вже ці­ка­ви­ла­ся, чи я з бла­го­по­лу­чної сім’ї. Я Ан­же­лі на­тру­сив, що в ме­не ба­тьки – бі­зне­сме­ни. А що бу­ло роз­ка­зу­ва­ти? Що па­пка во­сьмий рік си­дить, а мам­ка шість ро­ків як на тому сві­ті, бо він її ту­бер­ку­льо­зом за­ра­зив? – Не по­ні­маю, як так мо­жна? – кри­чить у те­ле­фон ку­че­ря­ва жін­ка з бре­ке­та­ми на зу­бах. Бі­ля неї на ла­ві сидять двоє хло­пчи­ків до 5 ро­ків. – Ба­чу чо­ло­ві­ка

> Па­пка во­сьмий рік си­дить, а мам­ка шість ро­ків як на тому сві­ті Яка во­на ма­тьо­ді­но­чка? У неї ко­жен рік но­вий му­жик

чо­ти­ри ра­зи на рік. При­їжджає до­до­му на два тижні і зно­ву їде на за­ро­бі­тки. А су­сід­ка жи­ве з му­жи­ком, уже дру­гу ди­ти­ну ро­ди­ла. Як ма­ти-оди­но­чка по­лу­чає на ко­жну по 2,5 ти­ся­чі. А я на мен­шо­го отри­мую всьо­го 800. Ме­ні на пам­пер­си не ви­ста­чає, а во­на но­ву ша­фу-ку­пе за­мо­ви­ла. При­ту­ляє те­ле­фон до дру­го­го ву­ха, слу­хає спів­ро­змов­ни­ка, ки­ває. – Тьо­тя Юля, я все ро­зу­мію. Але як при­йдуть із соц­за­хи­сту і зно­ву бу­дуть про На­стю роз­пи­ту­ва­ти, я всю прав­ду роз­ка­жу. Яка во­на мать-оді­но­чка? У неї ко­жен рік но­вий му­жик. Дістає із сум­ки ді­тям по ба­на­ну. Стар­шо­го б’є по ру­ках, щоб не су­нув паль­ці до но­са. – Ма­ма з на­ми по­ле­ті­ти не мо­гла. Хтось му­сить за Стьо­пкою до­гля­да­ти. Йо­го дві­чі на рік у пси­хлі­кар­ню кла­дуть. Як про­ка­па­ють, стає спо­кій­ні­ший. Не­дав­но ку­пив 10 ру­ло­нів ту­а­ле­тно­го па­пе­ру. Пе­ре­мі­ряв, чи дій­сно у ко­жно­му по 65 ме­трів. Ма­ти ледь від­го­во­ри­ла йо­го з ви­ро­бни­ком су­ди­ти­ся, ко­ли один ви­явив­ся ко­ро­тший на пів­ме­тра. У кві­тні ви­грав суд із ма­ка­рон­ною фа­бри­кою. Во­ни у пів­кі­ло­гра­мо­вих упа­ков­ках про­да­ва­ли 400 гра­мів вер­мі­ше­лі. Сте­па­ну за пиль­ність по­да­ру­ва­ли рі­чний за­пас ма­ка­рон­них ви­ро­бів. Але він не­до­воль­ний. Че­кав гро­шо­вої ком­пен­са­ції. Та ви ж зна­є­те, що він нор­маль­ний був. Пі­сля ава­рії пе­ре­кли­ни­ло.

Па­са­жи­ри сто­ять у чер­зі до стій­ки ре­є­стра­ції на рейс до бі­ло­ру­сько­го Мін­ська у сто­ли­чно­му аеропорту “Ки­їв” у не­ді­лю 25 черв­ня

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.