А в цей час:

Krayina - - УКРА ЇНА - – ка­же 39-рі­чний Ар­тем

– ІДИ ГЕТЬ, БО ПОЛІЦІЮ ЗА­РАЗ ВИКЛИЧУ! СЯДЕШ НАДОВГО! – кри­чить че­рез две­рі вла­сної квар­ти­ри хар­ків’ян­ка Іри­на Во­ло­ши­на, 27 ро­ків. До неї сту­кає ко­ли­шній хло­пець 29-рі­чний Сер­гій. Ко­ли Іри­на від­мов­ля­є­ться впу­сти­ти, він по­чи­нає ви­би­ва­ти две­рі но­га­ми. Ма­тю­ка­є­ться. На кри­ки в під’їзд ви­хо­дять су­сі­ди. Сер­гій ті­кає. – Зу­стрі­ча­ли­ся чо­ти­ри ро­ки. З мі­сяць то­му я ви­рі­ши­ла ро­зійти­ся. Бо Сер­гій по­стій­ної ро­бо­ти не має, жи­ве з ма­тір’ю і ча­сто бе­ре у неї гро­ші. Змі­ню­ва­ти­ся не хо­че. Зро­зумі­ла: та­кий чо­ло­вік ме­ні не по­трі­бен, – роз­по­від­ає Іри­на. – Як по­чув про це, по­чав обра­жа­ти ме­не. При­хо­дить ледь не що­дня. Кри­чить і ви­ма­гає, аби йо­го впу­сти­ла. А ін­ко­ли пла­че й зі­зна­є­ться в ко­хан­ні. Ді­йшло до то­го, що в бу­дні за мною брат при­їжджає і ве­зе на ро­бо­ту. Вве­че­рі за­би­рає. А на ви­хі­дних весь час си­джу вдо­ма. Бо­ю­ся на ву­ли­цю ви­йти, бо Сер­гій мо­же по­би­ти. Як ще раз при­йде, ма­буть, за­яв­лю в поліцію.

ТАБЛЕТОК У ЖМЕНЮ НАБРАВ – І В РОТА. ДОБРЕ, ЩО ПО­БА­ЧИ­ЛА

ПОЛТАВКА 36-РІЧНА СВІТЛАНА ШАЙДЮК Б’Є ПО ОБЛИЧЧЮ СИНА ВІТАЛІЯ, 15 РО­КІВ. Зму­шує йо­го пи­ти з дво­лі­тро­вої бан­ки роз­чин мар­ган­ців­ки. Хло­пця ну­дить. За­кри­ва­є­ться у ван­ній кім­на­ті. – Зо­ло­та ди­ти­на бу­ла, а у 10-му кла­сі – як під­мі­ни­ли, – го­во­рить Світлана. – Біль­шість одно­кла­сни­ків по­да­ли­ся в те­хні­ку­ми й учи­ли­ща. Тих, хто ли­шив­ся, роз­ки­да­ли по ін­ших кла­сах. Ві­та­лій не мо­же зійти­ся з но­ви­ми одно­кла­сни­ка­ми. Вже кіль­ка ра­зів бив­ся з ни­ми. Ме­не ви­кли­ка­ли до ди­ре­кто­ра. А сьо­го­дні син за­явив, що в шко­лу в по­не­ді­лок не пі­де. Ка­жу, по­бі­жиш, ку­ди ді­не­шся. Він до апте­чки. Таблеток у жменю набрав –і в рота. Добре, що по­ба­чи­ла. Ча­сти­ну ледь не з гор­ла в ньо­го ді­ста­ла. Мар­ган­ців­ки на­ко­ло­ти­ла. Дай Бог, обі­йде­ться. Вже по­дзво­ни­ла стар­шій се­стрі й хре­ще­но­му сина. Хай при­їдуть і по­го­во­рять з ним. Пі­сля роз­мо­ви з ро­ди­ча­ми хло­пець про­сить у ма­те­рі ви­ба­че­н­ня. Зго­джу­є­ться пі­ти до шко­ли.

– ВЛАШТУЮ ЦЬОМУ ВИРОДКУ ТАКЕ, ЩО ТИСЯЧУ РА­ЗІВ ПОШКОДУЄ ЗА ЗРОБЛЕНЕ, Мар­чен­ко з Дні­пра. Їде Skoda Octavia в СТО. Две­рі ма­ши­ни йо­му по­шкря­ба­ли ви­кру­ткою, ко­ли ав­то сто­я­ло бі­ля під’їзду. – Це Іван зро­бив – су­сід із пер­шо­го по­вер­ху, – про­дов­жує Ар­тем. – Він ма­ши­ну на по­ча­тку лі­та ку­пив. З то­го ча­су і за­ве­ли­ся з ним. Чо­гось вва­жає, що бі­ля під’їзду ли­ше він ав­то мо­же ста­ви­ти. Кри­чить: ”Я на пер­шо­му по­вер­сі жи­ву, зна­чить, і ма­ши­ну ста­ви­ти­му тут. А в те­бе га­раж є”. Та яке йо­му ді­ло, що у ме­не є? То за­галь­на те­ри­то­рія бі­ля до­му, а не тіль­ки йо­го. Прав­да, да­лі сва­рок ді­ло не за­хо­ди­ло. А тут таке. Ко­зел. Уве­че­рі Ар­тем зу­стрі­чає Іва­на й ви­ма­гає опла­ти­ти фар­бу­ва­н­ня ав­то­мо­бі­ля. Той за­пев­няє, що не чі­пав ма­ши­ну.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.