Подружжя ро­зу­мі­ють: кож

Krayina - - КУЛЬТУРА - текст: Іван СТОЛЯРЧУК, фо­то на­да­не Вла­дою БЄЛОЗОРЕНКО

НАПРИКІНЦІ ВИСТАВИ РОЗУМІЄМО: ДВІ ПАРИ НЕ ЗДАТНІ ПОРОЗУМІТИСЯ НЕ ТІЛЬ­КИ МІЖ СОБОЮ. Всі че­тве­ро – не­ща­сли­ві, бо не вмі­ють спіл­ку­ва­ти­ся в сім’ї.

П’ЄСА ПОБУТОВА. Ме­ні хо­ті­ло­ся уні­фі­ку­ва­ти зов­ні­шність ге­ро­їв, які на­ле­жать до рі­зних со­ці­аль­них про­шар­ків. Ве­ро­нік – пи­сьмен­ни­ця, її чо­ло­вік тор­гує уні­та­за­ми. Ален – юрист фар­ма­цев­ти­чної фір­ми, че­рез лі­ки якої ба­га­то людей ста­ли ін­ва­лі­да­ми. Анет – ра­дни­ця з оці­ню­ва­н­ня май­на. Ро­ди­на об­тя­жує ко­жно­го. Однак подружжя про­дов­жу­ють при­кри­ва­ти­ся фа­са­дом успі­шно­сті.

>

ЩЕ 10 РО­КІВ ТО­МУ Я ДРУКУВАЛА КНИЖКИ НА ПРИНТЕРІ. Те­пер мо­жу все зна­йти в те­ле­фо­ні, на­віть не в комп’юте­рі. Жи­ве­мо, на­че у пря­мо­му ефі­рі. Це си­ту­а­ція не­ймо­вір­ної до­ві­ри одне до одного, за якою май­бу­тнє. Во­на дає ве­ли­кі по­тен­цій­ні пе­ре­ва­ги. Але

У ЖИТ­ТІ НАЙГОЛОВНІШЕ – СЛУХАТИ І ЧУ­ТИ, ДИВИТИСЬ І БАЧИТИ У П’ЄСІ НІ­ЧО­ГО НЕ ВІД­БУ­ВА­Є­ТЬСЯ. ЧО­ТИ­РИ ГОДИНИ ДІАЛОГІВ

лю­ди, нав­па­ки, все біль­ше ли­це­мі­рять, не вча­ться спіл­ку­ва­ти­ся з близь­ки­ми. А без цьо­го фа­сад, який бу­ду­є­мо для чу­жо­го ока, стає клі­ткою, а не шир­мою. Ста­ні­слав­ський ка­зав, що в жит­ті найголовніше – слухати і чу­ти, дивитись і бачити.

ЯК­БИ ЗНАЛА ВІДПОВІДЬ НА ПИТАННЯ – ЯК УНИКАТИ ТАКИХ СТОСУНКІВ, НАПЕВНО, НЕ СТАВИЛА Б СПЕКТАКЛЬ. У ме­не є те­атр-сту­дія, ку­ди при­хо­дять до­ро­слі. Вчо­ра їха­ли пі­сля ре­пе­ти­ції й одна слу­ха­чка ка­же: – Ко­ли ти за­пи­та­ла, хто мо­же пе­ре­кла­сти п’єсу ан­глій­ською, я не під­ня­ла ру­ки, хо­ча ви­кла­дач мо­ви. Не ро­зу­мію, чо­му я цьо­го не зро­би­ла. – Ти сум­ні­ва­є­шся чи ніколи не під­ні­ма­єш? – за­пи­тую. – Ніколи, – від­по­від­ає. По­ча­ли з ці­єю жін­кою зга­ду­ва­ти всі тре­нін­ги, де хтось ви­яв­ляє іні­ці­а­ти­ву. А во­на – що дов­ше в ко­ле­кти­ві, то біль­ше уса­мі­тню­є­ться. Але са­ма про це за­го­во­ри­ла. І на­ва­жи­ла­ся хо­ди­ти в те­а­траль­ну сту­дію, щоб на­вчи­ти­ся ко­му­ні­ку­ва­ти.

ГЕРОЇ П’ЄСИ, НАПЕВНО, ВПЕРШЕ ЗРОЗУМІЛИ Й ЗІЗНАЛИСЯ СО­БІ, ЩО БАЙДУЖІ ДО БЛИЗЬКИХ. Ко­жен пе­ре­жив пев­ний ка­тар­сис (мо­раль­не очи­ще­н­ня в ре­зуль­та­ті ду­шев­но­го по­тря­сі­н­ня або пе­ре­не­се­но­го стра­ж­да­н­ня. – Кра­ї­на). П’ЄСА ”РІЗАНИНА” ЗАЦІКАВИЛА ТО­МУ, ЩО ЦЕ – ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА КОМЕДІЯ. В та­ко­му жан­рі ще не пра­цю­ва­ла. За­зви­чай ко­ме­дії по­ді­ля­ють на два під­ти­пи – по­ло­жень і ха­ра­кте­рів. Ре­жи­се­ри зна­ють, як та­кі вистави бу­ду­ва­ти, які фі­шки за­сто­су­ва­ти. Але в ”Рі­за­ни­ні” Ясмі­ни Рі­за ці клю­чи­ки не пра­цю­ють. Па­ра­лель­но зі смі­шним ав­тор ви­бу­до­вує фун­да­мент гли­бо­кої те­ми. За­га­няє пер­со­на­жів у си­ту­а­цію, ко­ли по­чи­на­ють про­яв­ля­ти­ся їхні ха­ра­кте­ри. У п’єсі ні­чо­го не від­бу­ва­є­ться. Чо­ти­ри години діалогів. По­ста­ви­ти її бу­ло про­фе­сій­ним ви­кли­ком. Хо­ті­ло­ся зна­йти то­чку, яка тор­кне по­справ­жньо­му. До­ки цьо­го не ста­не­ться, ви­ста­ва не ві­дбу­де­ться. Як бу­ду­ва­ти по­ста­нов­ку? Ма­єш ре­ме­сло, ро­зу­мі­єш те­хно­ло­гію, звик до п’єс, де є ком­по­зи­ція, зав’яз­ка, розв’яз­ка, куль­мі­на­ція, екс­по­зи­ція, ви­хі­дна по­дія. Це все і тут є, але під ін­шим со­усом.

ДОСТОЄВСЬКИЙ В ”ІДІОТІ” ГІПЕРТРОФОВАНО ПОДАЄ СВІТОГЛЯД ПЕР­СО­НА­ЖІВ. Бо таких людей не бу­ває. Це – кон­цен­трат, не­об­хі­дний для ро­ма­ну. ВАЖЛИВО, КО­ЛИ НА СЦЕНІ Є ТИПАЖІ, А НЕ КОНКРЕТНІ ОСОБИ. На­віть якщо це дуже при­ва­тна п’єса. На­віть якщо ма­те­рі­ал – ко­пир­са­н­ня в чу­жій ду­ші. То­ді у ви­ста­ві не го­во­риш про се­бе, а на­ма­га­є­шся ре­фле­ксу­ва­ти, ана­лі­зу­ва­ти діа­ло­ги зі сві­том. Та­кож бу­ло важливо пе­ре­ве­сти п’єсу з ре­йок су­спіль­но-со­ці­аль­ної про­бле­ма­ти­ки на лю­дя­ну. По сцені роз­ки­да­ні на­пов­не­ні по­ві­трям ве­ли­кі сміт­тє­ві мі­шки. Цим художник Володимир Ка­ра­шев­ський по­ка­зує, що пер­со­на­жі ба­га­то ба­зі­ка­ють, а го­лов­ні сло­ва ска­за­ти не­спро­мо­жні.

ПЕР­СО­НА­ЖІ БА­ГА­ТО БА­ЗІ­КА­ЮТЬ, А ГО­ЛОВ­НІ СЛО­ВА СКА­ЗА­ТИ НЕ­СПРО­МО­ЖНІ

В АВТОРА ФІНАЛ ВІДКРИТИЙ. Ми ж з акто­ра­ми го­во­ри­мо, що бу­де з пер­со­на­жа­ми да­лі. Во­ни про­дов­жу­ва­ти­муть жи­ти, як ра­ні­ше.

НАПРИКІНЦІ ГЕРОЇ ГО­ТО­ВІ ВБИТИ ОДНЕ ОДНОГО. І тут – дзві­нок. Ве­ро­нік те­ле­фо­нує донь­ка. – Так, ко­ти­ку, – бе­ре слу­хав­ку та. І мит­тє­во вми­ка­є­ться ли­це­мір­ство. Всі за­мов­ка­ють, хо­ча ще се­кун­ду то­му в кім­на­ті бу­ла вій­на сві­тів.

ДО­РО­СЛІ ТРИМАТИМУТЬСЯ ЗА СВОЇ СІМ’Ї, ОДНАК ЦЮ СВАРКУ НЕ ЗАБУДУТЬ. У пев­ний мо­мент мо­жуть спро­бу­ва­ти ви­рва­ти­ся з ко­ла вза­єм­них пре­тен­зій, але не змо­жуть. Бо ко­жен жи­ве не з ті­єю лю­ди­ною.

Акто­ри Мо­ло­до­го те­а­тру (на фо­то злі­ва на­пра­во) Ір­ма Ві­тов­ська, Олег Мо­ска­лен­ко, Рим­ма Зю­бі­на та Ана­то­лій Со­мик у ви­ста­ві ”Рі­зня” гра­ють два подружжя. Зу­стрі­ли­ся, аби ци­ві­лі­зо­ва­но за­ла­го­ди­ти кон­флікт сво­їх ді­тей. Ро­змо­ва пе­ре­ро­стає у кон­флікт між сім’ями і все­ре­ди­ні пар

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.