При­йшов до ме­не на квар­ти­ру. При­ста­вив пі­сто­лет і за­кри­чав: ”Не бу­деш моєю – не бу­деш ні­чи­єю!”

ГАННА ЛІНЬКО БУ­ЛА РОЗВІДНИЦЕЮ В УКРА­ЇН­СЬКІЙ ПОВСТАНСЬКІЙ АР­МІЇ

Krayina - - СПОГАДИ -

Я МАЛЕНЬКОЮ БУ­ЛА, КО­ЛИ ПО­ЧА­ЛА­СЯ ПАЦИФІКАЦІЯ (ка­раль­но-ре­пре­сив­на акція вла­ди Другої Ре­чі По­спо­ли­тої 1930 ро­ку про­ти ци­віль­но­го на­се­ле­н­ня Га­ли­чи­ни. – Кра­ї­на). То­ді зі­бра­ли всіх чо­ло­ві­ків. Ста­рих від­пра­ви­ли до­до­му, а мо­ло­дих, до 50 ро­ків, за­гна­ли у сто­до­ли. По­кла­ли їх на лав­ки, за­ста­ви­ли ски­ну­ти шта­ни й по­ча­ли би­ти. Ба­чи­ла, як ті бі­дні лю­ди млі­ли від бо­лю. Бі­га­ла до ха­ти, на­би­ра­ла в гор­ня­тко води і но­си­ла їм. По­ля­ки бу­ли су­во­рі, не лю­би­ли нас, обзи­ва­ли. То вже по­тім і на­ші їх ни­щи­ли. В мо­є­му се­лі під­піль­ни­ки вби­ли одну ро­ди­ну з п’ятьох осіб. КО­ЛИ ВЧИЛАСЯ В ТОРГОВЕЛЬНІЙ ШКО­ЛІ У ЗБАРАЖІ, ДВІ СТАР­ШІ ЖІНКИ АГІТУВАЛИ ЗА ОР­ГА­НІ­ЗА­ЦІЮ УКРА­ЇН­СЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ. Ма­лень­ки­ми гру­па­ми зби­ра­ли­ся по ха­тах ве­чо­ра­ми. Слу­ха­ли ле­кції з істо­рії Укра­ї­ни. По­тім ми, п’ятеро дівчат, уро­чи­сто чи­та­ли де­ка­лог ”Де­сять за­по­від­ей українського на­ціо­на­лі­ста”, три­ма­ю­чи ру­ку на Єван­ге­лії. При­ся­гу в нас при­йма­ла Сте­фа Да­ни­ле­вич.

ЄВ­РЕ­ЇВ ПІД ЧАС ВІЙ­НИ ЗНИЩУВАЛИ. У на­шо­му се­лі бу­ло кіль­ка єв­рей­ських сі­мей. Всіх уби­ли. Якось при­їха­ла до­до­му з на­вча­н­ня й уве­че­рі при­йшов хло­пець, який то­ва­ри­шу­вав із мо­їм бра­том. Був єв­ре­єм. Пе­ре­хо­ву­вав­ся. Ко­ли по­про­сив їсти, ма­ма да­ла те, що мали. До вій­ни їхня ро­ди­на ма­ла свій про­ду­кто­вий ма­га­зин. Лю­ди все по­роз­тя­гу­ва­ли. Дуже сти­дав­ся сво­єї бі­дно­ти. Йо­го та­ки зло­ви­ли. Роз­стрі­ля­ли і десь за­ко­па­ли.

СТАР­ШИЙ ЗА МЕ­НЕ НА 11 РО­КІВ ВОЛОДИМИР СИВИЙ ПРА­ЦЮ­ВАВ У АРБАЙТЗАМТІ (бір­жа праці у ге­не­рал-гу­бер­на­тор­стві за часів на­цист­ської оку­па­ції. – Кра­ї­на). На Рі­здво при­їхав до нас до­до­му і по­про­сив мо­єї ру­ки. Я ще ди­ти­ною бу­ла, сти­да­ла­ся з ним го­во­ри­ти. Ба­тьки да­ли зго­ду. За два дні зро­би­ли за­ру­чи­ни. За­ба­ва ве­ли­ка бу­ла – брат при­вів му­зи­кан­тів. До­мо­ви­ли­ся, що ве­сі­л­ля бу­де пі­сля Ве­ли­ко­дня. Пі­сля то­го Володимир ча­сто про­від­у­вав ме­не у Збаражі, де я жи­ла на квар­ти­рі. Ко­ли на­бли­жав­ся фронт, при­біг до ме­не вве­че­рі. ”Ті­кай­мо”, – ска­зав. А я йо­му: ”Та ми ще не одру­же­ні! А що ска­жуть ба­тьки, су­сі­ди?” Від­по­вів: ”Та я те­бе в одній со­ро­чці візьму! Маю все, що тре­ба для жи­т­тя”. Йо­му тре­ба бу­ло ті­ка­ти, бо пра­цю­вав в арбайтзамті, а ме­ні можна бу­ло ли­ша­ти­ся. Володимир пі­шов в УПА на Во­линь.

ЗА ДЕЯКИЙ ЧАС ВОЛОДИМИР ПО­ВЕР­НУВ­СЯ – ПЕ­РЕ­ХО­ВУ­ВАВ­СЯ З ІН­ШИМ ПОВСТАНЦЕМ У БУНКЕРІ ЗА 5 КІЛОМЕТРІВ ВІД НАШОГО СЕ­ЛА. Два ра­зи я ту­ди но­си­ла їсти. Там во­ни і за­ги­ну­ли. Три дні їхні ті­ла ле­жа­ли бі­ля сіль­ра­ди. Че­ка­ли, до­ки хтось із ро­ди­чів їх опі­знає. Щоб похо­ро­ни­ти хло­пців, ме­ні на­ка­за­ли при­не­сти ков­дри з до­му. За­ко­пу­ва­ли їх уно­чі. Ко­ли фронт пі­шов да­лі, пов­стан­ці ви­рі­ши­ли пе­ре­хо­ро­ни­ти їх на ста­ро­му цвин­та­рі в по­лі. При­йшли со­тня хло­пців. Бу­ла ія з дво­ю­рі­дною се­строю.

”ТА Я ТЕ­БЕ В ОДНІЙ СО­РО­ЧЦІ ВІЗЬМУ! МАЮ ВСЕ, ЩО ТРЕ­БА ДЛЯ ЖИ­Т­ТЯ”

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.