ОДНА ЧА­СТИ­НА МО­ЛО­ДІ ПРОЛИВАЄ КРОВ НА ДОНБАСІ. ДРУГА – ТІКАЄ З КРА­Ї­НИ

1991 РО­КУ УКРА­Ї­НА БУ­ЛА ГОТОВА ДО НЕ­ЗА­ЛЕ­ЖНО­СТІ НА ЧВЕРТЬ

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Іван ДРАЧ, по­ет

– ДА­ВАЙ­ТЕ О 10:00. Бо о дев’ятій ран­ку ви ще бу­де­те спа­ти, – по­ет Іван Драч при­зна­чає по те­ле­фо­ну час зу­стрі­чі у сто­ли­чно­му пар­ку Та­ра­са Шев­чен­ка. На­сту­пно­го дня че­кає на одній із ла­вок. Че­рез пле­че пе­ре­ки­нув на­пов­не­ну книж­ка­ми сум­ку. – Маю зу­стріч зі сту­ден­та­ми в уні­вер­си­те­ті. Взяв їм книжки, – по­яснює Іван Фе­до­ро­вич. – А по­тім по­їду до се­бе на да­чу в Кон­чу-Озер­ну. Там че­кає друг, яко­му два з по­ло­ви­ною мі­ся­ці – пе­сик Бру­но. Ба­га­то в ме­не бу­ло собак, усі – ні­ме­цькі вів­чар­ки. А це нам по­да­ру­ва­ли не­по­ро­ди­сто­го. Він – кра­сун­чик. За­хо­ди­мо в ре­сто­ран по­ряд. Сі­да­є­мо за даль­ній сто­лик на те­ра­сі і за­мов­ля­є­мо зе­ле­ний чай. Іван Фе­до­ро­вич да­рує свою сві­жу збір­ку вір­шів ”Стра­та де­рев у Ки­є­ві”. – Ко­лись ду­мав, що екологія об’єднає укра­їн­ців. Рі­чки ви­си­ха­ють, лі­си ви­ру­бу­ю­ться. А лю­дей най­біль­ше об’єднує до­лар. Усі по­ду­рі­ли, на­ма­га­ю­ться зба­га­ти­ти­ся – хто пра­ве­дним спосо­бом, хто не­пра­ве­дним. У нас дер­жа­ва зве­ться – Укра­їн­ський олі­гар­хат. Із де­ся­ток мі­льяр­де­рів на­го­рі, на чо­лі з на­шим пре­зи­ден­том. Уни­зу – зли­дні. І ду­же ма­ло се­ре­дньо­го кла­су. Наш ге­не­ра­лі­си­мус тіль­ки ди­ви­ться, як він ви­гля­дає на па­ра­ді. Ду­же гар­но. Хоч одне щось хо­ро­ше в на­шій дер­жа­ві є.

Хі­ба ар­мію не ство­рив?

– Ар­мія ство­ре­на пе­ре­ва­жно з до­бро­воль­ців. Одна ча­сти­на мо­ло­ді проливає кров на Донбасі. Друга ча­сти­на – тікає з кра­ї­ни. У Поль­щі – со­тні ти­сяч на­ших за­ро­бі­тчан. На­дії, що вер­ну­ться, ма­ло. Учо­ра при­їхав зі Льво­ва, з Фо­ру­му ви­дав­ців. Куль­тур­на сто­ли­ця Укра­ї­ни ста­ла сміт­тє­зва­ли­щем. А осно­ва основ на­шо­го ге­ро­ї­чно­го ду­ху, Во­линь, де Буль­ба-Бо­ро­вець ро­бив Укра­їн­ську пов­стан­ську ар­мію, ста­ла цен­тром бур­шти­но­вої ма­фії. Це вже за­ле­жить не тіль­ки від По­ро­шен­ка і Са­до­во­го, а від са­мих львів’ян і во­ли­нян.

Як ви по­тра­пи­ли до Ком­пар­тії?

– Я був за­тя­тим піо­не­ром, ком­со­моль­цем, ле­нін­цем, який бо­ров­ся про­ти ста­лі­ні­стів з усі­єї си­ли. Однак, ко­ли за­кін­чу­вав шко­лу, ме­ні не да­ли ме­да­лі. Хоч учив­ся до­бре, був се­кре­та­рем ком­со­моль­ської ор­га­ні­за­ції, пи­сав вір­ші. Але ви­бір сто­яв між донь­кою пер­шо­го се­кре­та­ря рай­ко­му пар­тії і мною. Ко­му да­ли ме­даль, зро­зумі­ло. Я прин­ци­по­во не взяв ате­стат. Зго­дом ме­ні йо­го пе­ре­да­ли. Пі­шов в ар­мію. І там очо­лю­вав ком­со­моль­ську ор­га­ні­за­цію. Во­дно­час пи­сав вір­ші. Ча­сом – го­стрі. На­при­клад: ”Ку­ди йде­мо? Яка нас ві­ра ки­да на кам’яні ві­три? Яко­го ді­жде­мо­ся зві­ра, щоб з ним ско­на­ти до по­ри? Атом­ні цвя­хи, му­дрі бля­хи і фі­ло­соф­ські ма­нів­ці, і си­та мор­да ко­сто­ма­хи з кри­ва­вим пра­по­ром в ру­ці”. Та­кі вір­ші хо­ди­ли ано­нім­ни­ми се­ред сам­ви­да­ву ра­зом із по­е­зі­я­ми Василя Сту­са, Лі­ни Ко­стен­ко. Якось із мо­їм вір­шем до ме­не під­сі­дає ка­де­біст: ”Іва­не Фе­до­ро­ви­чу, ка­жуть, це ви таке на­пи­са­ли”. Я по­ди­вив­ся: ”Та я на­віть усіх слів тут не знаю”. До­ка­за­ти у них не бу­ло як. Але за мною ста­ли пиль­но хо­ди­ти.

Ви­кли­ка­ли на до­пи­ти?

– Як за­сту­пник се­кре­та­ря ком­со­моль­ської ор­га­ні­за­ції я вів іде­о­ло­гі­чне на­вча­н­ня в уні­вер­си­те­ті. Щоп’ятни­ці на по­лі­т­ін­фор­ма­ції роз­по­від­ав, що від­бу­ва­є­ться у сві­ті. Раз ска­зав: ”Ста­лі­ні­сти ду­ши­ли тан­ка­ми на­ших лю­дей у Ка­ра­ган­ді”. На дру­гий день ви­хо­джу з бі­бліо­те­ки уні­вер­си­те­ту. Не встиг зо­гля­ді­ти­ся – двоє по­під ру­ки по­са­ди­ли в ма­ши­ну і по­ве­зли в КДБ. Там бу­ло двоє слід­чих. Пер­ший по­чи­нає ла­ска­во: ”Іва­не Фе­до­ро­ви­чу, на­ві­що ви таке ка­же­те? Звід­ки ді­зна­ли­ся?” Від­по­від­аю: ”Та всі го­во­рять”. Пер­ший слід­чий ви­хо­дить. За­хо­дить дру­гий: ”Ах ты ж сво­ло­чь! Что ты, бл… дь, ду­ма­е­шь, мы бу­дем тер­петь это все? Бол­та­е­шь – за­гре­ми­шь!” Зро­зу­мів, це та­ка си­сте­ма до­пи­ту: пу­ска­ють по чер­зі до­бро­го і ли­хо­го. Див­ля­ться, на що біль­ше ре­а­гу­єш. За той ви­ступ про ста­лі­ні­стів ме­не ви­гна­ли з уні­вер­си­те­ту.

ДУ­МАВ, ЩО ЕКОЛОГІЯ ОБ’ЄДНАЄ УКРА­ЇН­ЦІВ. А ЛЮ­ДЕЙ НАЙ­БІЛЬ­ШЕ ОБ’ЄДНУЄ ДО­ЛАР

Що вря­ту­ва­ло від пе­ре­слі­ду­вань?

– Якраз по­зна­йо­мив­ся з Ми­ко­лою Він­гра­нов­ським і Сер­гі­єм Па­ра­джа­но­вим. Во­ни ска­за­ли: ”Іва­не, на­хрін то­бі ця фі­ло­ло­гія? Йди в кі­но. Це і фі­ло­ло­гія, і музика, і ма­ляр­ство, і фі­ло­со­фія. За­раз є на­бір на кур­си кі­но­сце­на­ри­стів у Мо­скві”. По­їхав ту­ди. Там уже чу­ли про ме­не. По­про­си­ли про­чи­та­ти па­ру вір­шів і за­ра­ху­ва­ли без іспи­тів. У Мо­скві на­вчав­ся два ро­ки.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.