ІШІҐУРО ні з ким по­рів­ня­ти в українській лі­те­ра­ту­рі

НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕ­МІЮ 2017-ГО ВРУЧИЛИ АНГЛІЙСЬКОМУ ПИСЬМЕННИКУ ЯПОНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

Krayina - - Л ІТЕРАТУРА -

КА­ДЗУО ІШІҐУРО НАРОДИВСЯ В ЯПОНІЇ, КО­ЛИ ТА БУ­ЛА ОКУПОВАНА АМЕРИКАНЦЯМИ, ПРИНИЖЕНА ПО­РАЗ­КОЮ У ВІЙНІ, ЗІ ЗРУЙНОВАНОЮ ЕКОНОМІКОЮ. Сім’я пе­ре­їха­ла до Ан­глії. Ка­дзуо отри­мав там осві­ту, ви­кри­ста­лі­зу­вав­ся в бри­тан­сько­го лі­те­ра­то­ра із силь­ним япон­ським сен­ти­мен­том. Опо­від­ає від пер­шої осо­би, але ге­рой по­стій­но за­ну­рю­є­ться у спо­га­ди, роз­мір­ко­вує, ана­лі­зує ми­ну­ле. В книж­ці ”Там, де у дим­ці па­гор­би” го­лов­на ге­ро­ї­ня – япон­ка, яка емі­гру­ва­ла в Бри­та­нію. Зга­дує На­га­са­кі, ядер­не бом­бар­ду­ва­н­ня, по­во­єн­ну ба­тьків­щи­ну. На­сту­пний твір – теж ро­ман сен­ти­мен­ту. В ньо­му япон­ський художник зга­дує до­во­єн­ну кра­ї­ну. Да­лі в Ка­дзуо з’яв­ля­є­ться все біль­ше бри­тан­сько­го. У 35 ро­ків отри­мує Бу­ке­рів­ську пре­мію за ро­ман ”За­ли­шок дня”. Ге­рой – лі­тній дво­ре­цький. За­ми­слю­є­ться, чим виправдана йо­го вір­ність амо­раль­ним го­спо­да­рям. Роз­мір­ко­вує, чи ре­а­лі­зу­вав­ся у жит­ті. Кри­ти­ки на­зва­ли книж­ку одним із най­більш бри­тан­ських ро­ма­нів XX сто­лі­т­тя. Це дав­ня тен­ден­ція, ко­ли в лі­те­ра­ту­ру Ве­ли­кої Бри­та­нії най­біль­ший вклад вно­сять емі­гран­ти. Як по­ляк із Жи­то­мир­щи­ни Джо­зеф Кон­рад чи ін­ді­єць Сал­ман Ру­шді.

РІДКО З’ЯВЛЯЮТЬСЯ КНИЖ­КИ, З ЯКИ­МИ ХОЧЕТЬСЯ ПРО­ВЕ­СТИ КІЛЬ­КА ДНІВ

Лі­те­ра­ту­ро­знав­ці вті­ше­ні Но­бе­лів­ською пре­мі­єю Ка­дзуо Ішіґуро. Бо від­зна­чи­ли до­бре на­пи­са­ні, ро­зум­ні, ці­ка­ві, про­блем­ні текс­ти. Справ­ді ва­го­мо­го пи­сьмен­ни­ка востан­нє від­зна­ча­ли 2014-го. Але ка­над­ка Еліс Мон­ро пи­ше ко­ро­тку про­зу. Ро­ма­на­ми Ка­дзуо Ішіґуро мо­жна ла­су­ва­ти. Зараз рідко з’являються книж­ки, з яки­ми хочеться про­ве­сти кіль­ка днів, які спо­ну­ка­ють ду­ма­ти. Ро­сти­слав СЕМКІВ, 42 ро­ки, лі­те­ра­ту­ро­зна­вець ТІЛЬ­КИ ЗА ”ЗА­ЛИ­ШОК ДНЯ” ІШІҐУРО МАЄ ПРА­ВО УВІЙТИ В ПАНТЕОН СВІТОВОЇ ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РИ. Це – один із най­яскра­ві­ших ро­ма­нів дру­гої по­ло­ви­ни ХХ сто­лі­т­тя. Усі на­пи­са­ні Ка­дзуо ро­ма­ни – не схо­жі між со­бою. Остан­ній – ”По­хо­ва­ний ве­ле­тень” (на­при­кін­ці осе­ні ви­йде у ”Ви­дав­ни­цтві Ста­ро­го Ле­ва”, укра­їн­ською пе­ре­кла­ла Те­тя­на Сав­чин­ська. – Кра­ї­на). Він сти­лі­зо­ва­ний під ан­глій­ську се­ре­дньо­ві­чну ба­ла­ду. Вко­тре зди­ву­вав кри­ти­ків і чи­та­чів. Юрій ВОЛОДАРСЬКИЙ, 52 ро­ки, лі­те­ра­ту­ро­зна­вець ІШІҐУРО ДАВ­НО БУВ У ЧЕРЗІ НА НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕ­МІЮ. Ко­лись ви­да­ва­ла книж­ку Мал­коль­ма Бре­дбе­рі – вчи­те­ля Ка­дзуо. Він пи­сав про 10 учнів. Ві­сім із них отри­ма­ли Бу­ке­рів­ську пре­мію. Текс­ти Ішіґуро – ба­га­то­ша­ро­ві, без оче­ви­дно­го нер­ва. Щоб ро­зу­мі­ти їх, тре­ба мати до­бру під­го­тов­ку, до­свід чи­та­н­ня сер­йо­зних ро­ма­нів. Йо­го ні з ким по­рів­ня­ти в українській лі­те­ра­ту­рі. Анет­та АНТОНЕНКО, 55 ро­ків, ви­да­вець ЄДИНИЙ РО­МАН КА­ДЗУО ІШІҐУРО, ЯКИЙ ВИХОДИВ УКРА­ЇН­СЬКОЮ, – ”НЕ ВІД­ПУ­СКАЙ МЕ­НЕ”. Це – лю­дя­на ан­ти­у­то­пія. По­при те, що го­лов­ні ге­рої – кло­ни. Їх ви­ро­щу­ють за­ра­ди вну­трі­шніх ор­га­нів. Книж­ка про май­бу­тнє, що мо­же ско­ро на­ста­ти. Люд­ство го­то­ве до цього те­хно­ло­гі­чно, але не мо­раль­но.

ЩО ДОСКОНАЛІШЕ СУ­СПІЛЬ­СТВО З ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОГЛЯДУ, ТО БІЛЬ­ШЕ МАЄ МОРАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ

Кло­нів не вва­жа­ють людьми, хо­ча їх важко на­зва­ти іна­кше. Ма­ють увесь спектр пе­ре­жи­вань і по­чут­тів, при­та­ман­них ко­жно­му з нас. Ма­ють при­зна­че­н­ня, обме­же­ний тер­мін жи­т­тя. З існу­ва­н­ням ге­ро­їв ро­ма­ну мо­жна по­рів­ня­ти жи­т­тя су­ча­сних лю­дей. Во­ни не бачать сво­го май­бу­тньо­го, крім то­го, яке вже ви­зна­чи­ли. По­го­джу­ю­ться на цей сце­на­рій. І це зро­зумі­ло, бо, на­при­клад, бі­ло­ру­си під ре­жи­мом Лу­ка­шен­ка не хо­чуть на­віть роз­мір­ко­ву­ва­ти про мо­жли­ве ін­ше май­бу­тнє. В істо­рії ніколи не існу­ва­ло рів­но­сті між людьми. Зав­жди бу­ла дис­кри­мі­на­ція – кла­со­ва, на­ціо­наль­на, ра­со­ва. У ”Не від­пу­скай ме­не” Ішіґуро ста­вить пи­та­н­ня, ким є лю­ди­на. Це біо­ло­гі­чний вид чи щось біль­ше? Що є ла­кму­сом лю­дя­но­сті? Який рі­вень де­гра­да­ції ні­ве­лює це по­ня­т­тя? Що досконаліше су­спіль­ство з технологічного погляду, то біль­ше має моральних викликів. Мар’яна САВКА, 44 ро­ки, по­е­те­са, го­лов­ний ре­да­ктор ”Ви­дав­ни­цтва Ста­ро­го Ле­ва” КА­ДЗУО ІШІҐУРО ВЕСЬ ЧАС ЗВЕРТАЄТЬСЯ ДО ТЕМИ КОЛЕКТИВНОЇ ПАМ’ЯТІ ТА ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ТРАВМИ. Во­на си­дить у лю­ди­ні, що пе­ре­їха­ла з одного куль­тур­но­го про­сто­ру в ін­ший. Має про­бле­ми з при­сто­су­ва­н­ням до нового. В йо­го твор­чо­сті ви­ра­зно по­ка­за­на про­бле­ма зі­ткне­н­ня лю­ди­ни зі схо­ду з єв­ро­пей­ським ме­га­по­лі­сом. У текс­тах Ішіґуро йде­ться про гі­бри­ди­за­цію куль­ту­ри, а не про роз­чи­не­н­ня одні­єї в ін­шій. Гі­бри­ди­за­ція – це ство­ре­н­ня но­вої іден­ти­чно­сті. Лю­ди­на збе­рі­гає ри­си сво­го ма­лень­ко­го сві­ту й гар­мо­ній­но спів­і­снує з гло­баль­ним. Але щоб увійти в ньо­го, тре­ба по­збу­ти­ся сво­їх упе­ре­джень. Дми­тро ДРОЗДОВСЬКИЙ, 30 ро­ків, кри­тик, го­лов­ний ре­да­ктор жур­на­лу ”Все­світ”

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.