”Ні­ко­му не ці­ка­во, як ти жив. Усім ін­те­ре­сно, як по­мреш”

ПРО ЩО ГО­ВО­РЯТЬ УКРАЇНЦІ ПІД ЧАС ЗАКУПІВ У ПОЛЬ­ЩІ

Krayina - - ПІДСЛУХАНІ РОЗМОВИ - текст: Яна РОМАНЮК, ма­лю­нок: Дми­тро СКАЖЕНИК

У СУПЕРМАРКЕТІ BIEDRONKA В ПОЛЬСЬКОМУ МІ­СТІ ГРУБЕШІВ ЗА 5 КІЛОМЕТРІВ ВІД КОР­ДО­НУ УКРАЇНЦІ КУПУЮТЬ ЗДЕ­БІЛЬ­ШО­ГО ПРОДУКТИ Й ПОБУТОВУ ХІ­МІЮ. МАГАЗИН ПОПУЛЯРНИЙ, БО ТОВАРИ У ПІВ­ТО­РА-ДВА РАЗИ ДЕШЕВШІ, НІЖ В УКРАЇНІ. НА СТОЯНКУ ПОКУПКИ ВИВОЗЯТЬ КІЛЬКОМА ВІЗКАМИ

ХУДОРЛЯВА ЖІН­КА ВИСТАВЛЯЄ В ХОЛОДИЛЬНИК У КІН­ЦІ ТОРГОВОГО ЗА­ЛУ МОЛОКО Й СМЕТАНУ. Її за фар­тух сми­кає огря­дна ку­че­ря­ва блон­дин­ка в шкі­ря­ній кур­тці: – А де Лє­на? Ви ж зав­жди па­ра­ми їзди­ли?

Све­кру­ха по­мер­ла, донь­ка – в Ки­є­ві. Ва­ня ли­шив­ся сам

– Гри­ба­ми отру­ї­лась. Лежить у львів­ській ін­фе­кцій­ній. У неї і так пе­чін­ка після ге­па­ти­ту ні­ку­ди­шня. Тре­ба було тих кра­сно­го­лов­ців на­їсти­ся? Ледь від­ка­ча­ли. Лі­кар ска­зав, що ще пів­го­ди­ни – і мо­гли б ви­кли­ка­ти свя­ще­ни­ка. – Во­на жи­ву­ча. До 100 ро­ків бу­де в Поль­щу їзди­ти, до­ки всіх ону­ків і прав­ну­ків в уні­вер­си­те­тах не ви­вчить, – обоє ре­го­чуть. – На яко­го па­на зараз ро­биш? – Обри­ваю ви­но­град і лі­щи­ну. Пла­тить 10 зло­тих (73 грн. – Кра­ї­на) у го­ди­ну. Кли­ка­ли лі­пить pierogi (поль­ські ва­ре­ни­ки. – Кра­ї­на) під Вар­ша­вою. Але я не при­ви­кла мати ді­ло з ті­стом. Удо­ма тіль­ки борщ го­тую. До блон­дин­ки під­хо­дить чо­ло­вік у ко­ри­чне­во­му паль­то. Кла­де до та­ці упа­ков­ку мі­дій і пля­шку ви­на. – То твій Вой­цех? – мор­гає худорлява. – Ні, то Ма­рек. Із Вой­це­хом усе в ми­ну­ло­му. Йо­го діти ме­не ма­ло не з’їли. Бо­я­ли­ся, що ба­тька на со­бі одру­жу. Ко­му він тре­ба з ді­а­бе­том? З ним важ­че, ніж з ма­лою ди­ти­ною. А ти за сво­го Іва­на три­ма­є­шся? – Све­кру­ха по­мер­ла, донь­ка – в Ки­є­ві. Ва­ня ли­шив­ся сам. Ко­ро­ву й ко­зи про­дав, бо важко. Тіль­ки кро­лів три­має. До Рі­здва по­пра­цюю і на зи­му по­вер­ну­ся. Він без ме­не і в ха­ті не роз­то­пить. Хо­тів їха­ти сю­ди свар­щи­ком, але в 56 ро­ків на ро­бо­ту бра­ти не хо­чуть. – Ва­ша ха­та ско­ро за­ва­ли­ться. Ду­ма­ла, дав­но в но­ву пе­ре­бра­ли­ся. – Я йо­му то­рік гро­ші ви­сла­ла, щоб до­бу­ду­вав. А він у бі­знес пу­стив. Два ге­кта­ра ма­ли­ною за­са­див. Те­пер зби­ра­ти ні­ко­му.

ЖІН­КА В СОНЦЕЗАХИСНИХ ОКУЛЯРАХ РОЗСТІБАЄ КУР­ТКУ COLUMBIA БІ­ЛЯ МОЛОЧНОГО ВІДДІЛУ. Кла­де у ко­шик 400-гра­мо­ву па­чку си­ру Gaudа. За акці­єю ко­штує 5 зло­тих – 36 грн. Бе­ре п’ять упа­ко­вок йо­гур­ту FruVita по 1,5 зло­то­го кожна. – Не бе­ри, то на­справ­ді мар­га­рин, а не ма­сло, – її на­здо­га­няє на го­ло­ву ниж­ча жін­ка в жи­ле­тці з кро­ли­ка і шкі­ря­них бо­тфор­тах. Під­ки­дає до ко­ши­ка упа­ков­ку ми­слив­ських со­си­сок і літр яблу­чно­го со­ку. – Ти чо­го сум­на? Гро­ші не за­пла­ти­ли? – Да­ли по­ло­ви­ну. У п’ятни­цю – ре­шту. А я до ви­хі­дних че­ка­ти не мо­жу. Обі­ця­ла ма­лій, що на день на­ро­дже­н­ня при­їду. – У нас вчо­ра одна дів­чи­на ма­ло не по­ві­си­ла­ся в сад­ку. До­бре, що по­друж­ки всю­ди її шу­ка­ли. Бу­ла за­ру­че­на. А хло­пець її ки­нув. Узяв со­бі ба­га­ту – донь­ку вла­сни­ка сіль­ма­гу. На 10 ро­ків стар­ша, на 50 кі­ло­гра­мів важ­ча. А бі­ля вас чо­го ми­ну­ло­го ти­жня ”швид­ка” сто­я­ла? – У Хри­сті сер­це схо­пи­ло, ко­ли взна­ла, що в Ка­ли­нів­ці скла­ди почали зри­ва­ти­ся. Во­на за­ли­ши­ла вдо­ма ле­жа­чу ма­тір. Су­сід­ці гро­ші пла­ти­ла, щоб її го­ду­ва­ла й обми­ва­ла. А ко­ли зем­ля дри­жа­ти по­ча­ла, всі роз­бі­гли­ся і про ба­бу за­бу­ли. Ли­ши­ла­ся са­ма. Ні ра­діо, ні те­ле­ві­зор не пра­цює, мо­біл­ка роз­ря­ди­ла­ся. Хри­стя

Ти чо­го сум­на? Гро­ші не за­пла­ти­ли?

дзво­нить, а зв’яз­ку не­ма. Тіль­ки в обід на­сту­пно­го дня ба­бу зна­йшли. Пла­ка­ла, бо ду­ма­ла, що по­ча­ла­ся вій­на.

– 16 ГО­ДИН НА КОРДОНІ? МИ ЗА ТРИ ЧА­СА ПРОСКОЧИЛИ. Ти в якій черзі сто­яв? – ко­ро­тко стри­же­ний хло­пець кла­де у ві­зок дві пля­шки Zubrowka. Ві­зок йо­го зна­йо­мо­го до­го­ри за­кла- де­ний ков­ба­сою, си­ром, олив­ка­ми й ма­йо­не­зом. – Я спо­ча­тку рво­нув на Угри­нів (пункт про­пу­ску у Львів­ській обл. – Кра­ї­на), – роз­по­від­ає. – Там за­вер­ну­ли, бо ко­ле­са ли­сі. По­їхав на Яго­дин (пункт про­пу­ску у Во­лин­ській обл. – Кра­ї­на). А там ма­шин – мо­ре. Всі на поль­ських чи ли­тов­ських. У ме­не час піджи­має. Якщо до пів­но­чі не пе­ре­же­ну, ви­пи­шуть штраф. Про­бу­вав до­мов­ля­ти­ся, але в черзі всі глу­хо­ні­мі. Про­не­сло. За 5 хвилин до 12 в’їха­ли. – Ми б прор­ва­ли­ся швидше. Але пе­ред на­ми вкли­ни­ла­ся ма­ма­ша з 4-рі­чною ди­ти­ною. На донь­ку – ні па­спор­та, ні до­зво­лу від ба­тька на ви­ве­зе­н­ня. При­кор­дон­ник вер­тає, а ма­ма­ша кри­чить: ”Чим ми гір­ші за Са­а­ка­шві­лі?” Сі­га­рє­тчи­ки ва­лять без чер­ги. Ме­не це во­зму­ти­ло. По­тім на дві го­ди­ни ста­ли. Ру­ху не­ма. Ви­йшов по­пи­та­ти, а там із со­ба­ка­ми бі­га­ють. Кажуть, ко­гось ха­па­ну­ли з бур­шти­ном. На Угри­но­ві та­ко­го бар­да­ка не­ма. Це твого Opel учо­ра на СТО ба­чив? – Да. Хо­тів аку­му­ля­то­ра за­мі­ни­ти. – Я то­бі ка­зав, як ми із Со­фі­єю на СТО у вересні з’їзди­ли? Вер­ну­ли­ся з мо­ря на ма­ши­ні

й при­ве­зли змію. Хто­зна, ко­ли во­на за­лі­зла. Впер­ше да­ла про се­бе зна­ти під Уман­ню. Ви­лі­зла на ка­пот. Со­ня різ­ко за­тор­мо­зи­ла – змія зле­ті­ла. Ми по­ду­ма­ли, що за­гу­би­ли її. На­сту­пно­го дня за­гнав ма­ши­ну на СТО. При­їхав за­би­ра­ти, а май­стри – в шо­ці: ”Чо­го не по­пе-

Чо­го не по­пе­ре­ди­ли, що під ка­по­том – гад?

ре­ди­ли, що під ка­по­том – гад?” Їхній ко­рєш за­гнав Mersedes на яму. По­чав сту­ка­ти, щось мі­ня­ти, ко­ли на го­ло­ву змія упа­ла. Він з пе­ре­ля­ку зне­при­том­нів. Кажуть, сер­де­чник. ”Швид­ку” ви­кли­ка­ли.

ЖІН­КА РО­КІВ 40 КЛА­ДЕ ДО ВІЗКА ЧО­ТИ­РИ ПА­ЧКИ СМЕТАНКОВОГО КАПУЧІНО. – То­ня ста­ла йо­му жін­ку під­би­ра­ти, як взна­ла, що має че­твер­ту ста­дію ра­ку, – каже до чо­ло­ві­ка із си­ви­ною на скро­нях. – Але ко­му тре­ба вді­вець із дво­ма ді­тьми? – Якщо в при­да­чу дво­по­вер­хо­ва ха­та і дві ма­ши­ни, то діти не за­ва­да, – усмі­ха­є­ться той. – Лі­ка­рі по­пе­ре­ди­ли То­ню, що до Нового року не до­жи­ве. Ме­та­ста­зи пі­шли по всіх ор­га­нах. На похо­рон із трьох сіл лю­дей на­йшло. А як гро­ші зби­ра­ли, то ні­хто две­рей не від­кри­вав. – Ні­ко­му не ці­ка­во, як ти жив. Усім ін­те­ре­сно, як по­мреш, – чо­ло­вік ви­ймає з ки­ше­ні па­чку ци­га­рок. Одну за­кла­дає за ву­хо. – Даш, я на ву­ли­цю. Ду­же ку­ри­ти хочеться. Ти го­ро­шок і ку­ку­ру­дзу ві­зьми. Зу­стрі­не­мо­ся бі­ля по­ро­шків.

НА СТОЯНЦІ БІ­ЛЯ СУПЕРМАРКЕТУ КУЧЕРЯВИЙ БЛОНДИН У ПОДРАНИХ НА КОЛІНАХ ДЖИНСАХ ОБІЙМАЄ БРЮНЕТКУ НА ВИСОКИХ ПІДБОРАХ. Та на­ма­га­є­ться ви­сли­зну­ти. – Ко­тя, я так біль­ше не мо­жу. Да­вай ска­же­мо йо­му прав­ду. Ти ж зна­єш – він тіль­ки обра­ду­є­ться, – хло­пець бе­ре з ка­по­та ав­тів­ки пля­шку енер­ге­ти­ка. – Влад, я не го­то­ва від ньо­го пі­ти, – брю­не­тка пе­ре­ми­на­є­ться з но­ги на но­гу. – А якщо він у ме­не Ва­лі­чку за­бе­ре? Під ним пів-Ко­ве­ля хо­дить. Має сво­їх лю­дей се­ред мєн­тів і суд­дів. Йо­му ди­ти­на до лам­по­чки, але зро­бить все мо­жли­ве, щоб ме­ні на­со­ли­ти. Ме­ні на ро­бо­ту по­ра. Да­вай вве­че­рі по­го­во­ри­мо. – Ав те­бе бу­де час? Ти зно­ву зі сво­їм Юри­ком по Skype тран­ді­ти­меш? – Я по­ки що йо­го дру­жи­на, – ма­хає зо­ло­тою обру­чкою і йде до ав­то­бу­са. – Я ще 10 ма­шин пе­ре­же­ну – і ку­пи­мо квар­ти­ру. Бу­де де жи­ти то­бі й Ва­лі­чці, – каже їй услід і сі­дає за кер­мо.

НА КАСІ СПРАЦЬОВУЄ МЕТАЛОРАМКА. Охо­ро­нець про­сить ви­вер­ну­ти ки­ше­ні хло­пця у джин­со­вій кур­тці. Там – шо­ко­ла­дний ба­тон­чик, па­чка си­ру і LED-лам­по­чка. Лю­ди в черзі пе­ре­гля­да­ю­ться. Ка­сир ви­кли­кає адмі­ні­стра­то­ра. – На роз­лу­че­н­ня донь­ка за­про­си­ла го­стей біль­ше, ніж на ве­сі­л­ля. Свя­тку­ва­ли два дні, – жін­ка ро­ків 50 спи­ра­є­ться на ці­пок, тя­гне за со­бою ко­ши­ка на ко­лі­ща­тах.

На роз­лу­че­н­ня донь­ка за­про­си­ла го­стей біль­ше, ніж на ве­сі­л­ля

– Чо­го так швид­ко роз­бі­гли­ся? – ці­ка­ви­ться си­вий бо­ро­дань. – Во­на то­ді ва­гі­тна бу­ла. Від ко­го – не зна­ла. Све­кру­ха зро­би­ла тест ДНК. Ска­за­ла зя­тю, що ди­ти­на – не від ньо­го. – Ви ко­ли на гро­ма­дян­ство по­да­ва­ти­ся бу­де­те? – Ще пів­ро­ку. – У Дро­го­би­чі квар­ти­ру продали? – Донь­ка хо­че за неї 40 ти­сяч. Але в агент­стві кажуть, що та­ких цін вже не­ма. А ви тут на­дов­го? Чи після По­кро­ви до­до­му? – Я тут як удо­ма. Мій дід тут ро­див­ся, же­нив­ся і ді­тей на­ро­див. На Холм­щи­ні укра­їн­ських цвин­та­рів біль­ше, ніж поль­ських.

– А ГДЕ BMW, КОТОРЫЙ ПРИГНАЛИ ЗИМОЙ? – кучерявий бо­ро­дань ви­кла­дає на стрі­чку бі­ля ка­си­ра чо­ти­ри упа­ков­ки ка­као, п’ять са­ля­мі, сир, осе­ле­дець, ящик ма­йо­не­зу, кіль­ка ба­нок со­ку. За ним чо­ло­вік у ка­пю­шо­ні й окулярах-ха­ме­ле­о­нах під­ко­чує ві­зок із дво­ма па­ра­ми ди­тя­чо­го взу­т­тя.

Про­бо­вал до­го­ва­ри­ва­ться че­рез мен­тов. Хо­тят 800 дол­ла­ров

– По­сле ава­рии за­бра­ли на штра­фпло­щад­ку, – про­ти­рає оку­ля­ри. – Вла­дель­цем за­пи­са­ли по­ля­ка, который умер три ме­ся­ца назад. Толь­ко он име­ет пра­во за­брать ма­ши­ну. Про­бо­вал до­го­ва­ри­ва­ться че­рез мен­тов. Хо­тят 800 дол­ла­ров. Я за эти день­ги дру­гую ма­ши­ну при­го­ню. – Сей­час не при­го­ни­шь. Все, что выпу­сти­ли по­сле 2000-го, про­да­ют от 1,5 тыся­чи. Ста­рые за­во­зить не хо­тят. – Как от­до­хну­ли в Испа­нии? – Хо­ро­шо. Но не зна­ли, вер­нем­ся ли назад. Бо­я­лись, что пи­ло­ты за­ба­сту­ют. Ко­гда выле­те­ли из Бар­се­ло­ны, пол­са­ло­на вздо­хну­ло с облег­че­ни­ем. На ста­ди­он ”Бар­сы” (фут­боль­ный клуб ”Бар­се­ло­на”. – Кра­ї­на) не по­па­ли. Да­же су­ве­ни­ров не при­ве­зли. Испан­ский ха­мон купили в Вар­ша­ве. Бо­ро­дань не­се до ав­то два ве­ли­кі па­ке­ти. Один із них на стоянці рве­ться. Ро­зби­ва­є­ться бан­ка то­ма­тно­го со­ку. На асфаль­ті ли­ша­є­ться чер­во­на ка­лю­жа.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.