2019 РІК БУ­ДЕ ВИЗНАЧАЛЬНИМ ДЛЯ УКРА­Ї­НИ

21 ЛЮ­ТО­ГО 2014 РОКУ ЗА­КІН­ЧИВ­СЯ ПЕР­ШИЙ ЕТАП РЕ­ВО­ЛЮ­ЦІЇ. ЗАРАЗ ТРИ­ВАЄ ДРУ­ГИЙ – ЕТАП ПО­МІР­НИХ РЕ­ФОРМ. ДА­ЛІ МАЄ БУ­ТИ ТВО­РЕ­Н­НЯ ПО­ЛІ­ТИ­ЧНИХ ІН­СТИ­ТУ­ЦІЙ, ЯКІ ВІД­ПО­ВІД­А­ТИ­МУТЬ ГО­РИ­ЗОН­ТАЛЬ­НІЙ ДІЙ­СНО­СТІ НА­ШОЇ КУЛЬ­ТУ­РИ,

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - – КАЖЕ СОЦІОЛОГ МИ­ХАЙ­ЛО ВИННИЦЬКИЙ

Укра­ї­на є кра­ї­ною ве­ли­ких мо­жли­во­стей?

– На 100 від­со­тків. Є два ти­пи лю­дей. Одні хо­чуть спо­кою, пе­ред­ба­чу­ва­но­сті, стру­кту­ро­ва­но­сті жи­т­тя й до­бро­бу­ту. Для та­ких Укра­ї­на – по­га­не мі­сце. Тут усе не­пе­ре­дба­чу­ва­но. Ін­шим – ам­бі­тним, на­ці­ле­ним на са­мо­ре­а­лі­за­цію – скла­дно про­я­ви­ти­ся там, де все стру­кту­ро­ва­не. Для та­ких у нас – без­ме­жні мо­жли­во­сті. Пла­та за це – жит­тє­ві ри­зи­ки. Адже за­ду­ма­не мо­же або вда­ти­ся, або ні. В Україні немає захисту від невдачі, на відміну від західних кра­їн. У бі­зне­сі є ку­па не­зайня­тих ніш. Остан­ні три ро­ки ба­чи­мо під­йом укра- їн­сько­го дрі­бно­го і се­ре­дньо­го ви­ро­бни­ка. Зро­стає про­ша­рок су­спіль­ства, який на­зи­ва­ють кре­а­тив­ний клас. Май­бу­тнє – не у ви­ро­бни­цтві то­ва­рів, а в про­ду­ку­ван­ні ідей, ди­зай­нів, по­слуг. В укра­їн­ців це виходить до­бре. Про­бле­ма – у вті­лен­ні. Вмі­є­мо го­ту­ва­ти, не вмі­є­мо по­да­ва­ти.

Які га­лу­зі роз­ви­ва­ю­ться?

– Фан­та­сти­чно зро­ста­ють ІТ-по­слу­ги. Ма­є­мо два по­ту­жні цен­три – Львів і Ки­їв. За ни­ми – Дні­про й Хар­ків. У ІТ-ін­ду­стрії від­бу­ва­є­ться пе­ре­хід від надання ро­бо­чої си­ли і по­слуг ве­ли­ким ком­па­ні­ям до тво­ре­н­ня вла­сних ідей і про­ду­ктів. Із 2014-го з’яви­ла­ся ма­са укра­їн­ських брен­дів одя­гу. Є ку­па ін­ших про­ду­ктів. На­при­клад, скреч-кар­тки (кар­тка з кар­то­ну або пла­сти­ка під за­хи­сним не­про­зо­рим по­кри­т­тям, що сти­ра­є­ться. Якщо на по­верх­ні – ма­па сві­ту, мо­жна сти­ра­ти кра­ї­ни, які від­ві­дав, за­ли­ша­ю­чи ті, ку­ди зби­ра­є­шся по­їха­ти. Або кар­тка ”100 ве­ли­ких справ жи­т­тя”. Ви­ко­нав – за­тер. – Кра­ї­на). Зда­ва­ло­ся б, ні­чо­го осо­бли­во­го. А ні­хто ін­ший не до­ду­мав­ся. Про­гре­сує ту­ризм. Не­ймо­вір­ни­ми тем­па­ми збіль­шу­є­ться кількість лю­дей, які при­їжджа­ють в Україну. Ще п’ять ро­ків то­му в нас майже не було ку­ди по­да­ти­ся. Не­дав­но при­їзди­ли зна­йо­мі з Ка­на­ди. Ти­ждень хо­ди­ли по ре­сто­ра­нах. Ка­за­ли, та­кої атмо­сфе­ри і які­сної їжі ні­де не ба­чи­ли. А най­біль­ше го­во­ри­ли про пов’яза­ні з пе­ре­бу­ва­н­ням тут емо­ції. Ту­ризм – це не є при­їха­ти й де­ше­во по­їсти, по­ди­ви­ти­ся на бу­дин­ки чи цер­кви. Це – ком­плекс ін­те­ле­кту­аль­них, емо­цій­них, есте­ти­чних сти­му­лів. Ми не ці­ну­є­мо то­го, що нав­ко­ло. Ки­я­ни лю­блять на­рі­ка­ти: мі­сто – бру­дне, у цен­трі зве­ли за­над­то ви­со­кі бу­дів­лі. А туристи хо­дять із роз­зяв­ле­ни­ми ро­та­ми й кажуть: ”Фан­та­сти­чно гар­но”. Українці не­до­оці­ню­ють роль ді­а­спо­ри. Ду­ма­ють, що то – за­ро­бі­тча­ни. Ми від­свя­тку­ва­ли вже її сто­річ­чя. Ма­є­мо лю­дей у п’ято­му по­ко­лін­ні, які є жи­те­ля­ми Ка­на­ди, США, Ав­стра­лії і при­їжджа­ють шу­ка­ти ко­ре­ні. Во­ни ін­те­гро­ва­ні у свої су­спіль­ства. Але, ко­ли при­бу­ва­ють сю­ди, у них очі

В УКРАЇНІ НЕМАЄ ЗАХИСТУ ВІД НЕВДАЧІ – НА ВІДМІНУ ВІД ЗАХІДНИХ КРА­ЇН УКРАЇНЦІ КАЖУТЬ ПРО СЕ­БЕ, ЩО ВО­НИ – НЕПРИВІТНІ, ГАВКАЮТЬ ОДНЕ НА ОДНОГО. ТУРИСТИ ЦЬОГО НЕ БАЧАТЬ

на ло­ба ви­стри­бу­ють. Бо вдо­ма не ма­ють та­кої кра­си й атмо­сфе­ри. Українці кажуть про се­бе, що во­ни – непривітні, гавкають одне на одного. Туристи цього не бачать. За­хо­дять у будь-яку ха­ту, а там сто­ли ва­ля­ться від їжі. Про­ї­ду­ться з ки­мось у ку­пе – і ста­ють дру­зя­ми. Ман­дрів­ни­ки бачать при­ві­тність і від­кри­тість. А та­кож ін­фан­тиль­ний ком­плекс мен­шо­вар­то­сті: ”Чо­го ви при­їха­ли на ме­не ди­ви­ти­ся? Я не мо­жу вам ні­чо­го да­ти”. Ра­зом із тим від­кри­ва­є­ться ду­ша, як у ма­лої ди­ти­ни. Це при­ва­блює. Та­ко­го немає ні­де в сві­ті. У де­яких аспе­ктах ми пе­ре­плю­ну­ли всіх.

>

У чо­му кон­кре­тно?

– В емо­ці­ях, щи­ро­сті, від­кри­то­сті, справ­жно­сті. Ми не­до­оці­ню­є­мо свою лю­дя­ність, яку бачать при­їжджі з-за кор­до­ну. По­ка­жіть ін­шу кра­ї­ну, де взим­ку де­ся­тки ти­сяч лю­дей сто­я­ти­муть на Май­да­ні. На вулиці Грушевського йдуть бої, а на Хрещатику – жодного розбитого ві­кна. По­ди­ві­ться на про­те­сти в Ка­та­ло­нії й ін­ших успі­шних кра­ї­нах. За­хі­дний ін­ди­ві­ду­а­лізм не до­зво­ляє лю­дям ді­я­ти ко­ле­ктив­но. Во­ни че­ка­ють лі­де­ра. А в Україні ди­ва ро­бля­ться без лі­де­ра. Ми не лю­би­мо іє­рар­хії. Як тіль­ки при­хо­дить хтось звер­ху і каже: ”Я вас по­ве­ду”, йо­му від­по­від­а­ють: ”Зараз ми те­бе по­ве­де­мо”. Уні­каль­на річ укра­їн­сько­го ме­не­джмен­ту – це ко­ле­ктив­на ідея, спіль­на твор­чість. Кре­а­тив­на еко­но­мі­ка ви­ма­гає са­ме та­ких ком­па­ній. Їх ма­ло на За­хо­ді, а для нас во­ни аб­со­лю­тно при­ро­дні. Бо ми ор­га­ні­зо­ву­є­мо­ся в го­ри­зон­таль­ні ме­ре­жі.

Українці змі­ни­ли­ся після Ре­во­лю­ції гі­дно­сті?

– 21 лю­то­го 2014 року за­кін­чив­ся пер­ший етап ре­во­лю­ції. Зараз три­ває дру­гий – етап по­мір­них ре­форм. Після жов­тне­во­го пе­ре­во­ро­ту в Пе­тро­гра­ді 1917 року був НЕП (но­ва еко­но­мі­чна по­лі­ти­ка, що до­зво­ли­ла швид­ко від­но­ви­ти го­спо­дар­ство, зруй­но­ва­не Пер­шою сві­то­вою і гро­ма­дян­ською вій­на­ми. Три­ва­ла з 1921-го до кін­ця 1920-х. – Кра­ї­на). Ми зараз в ана­ло­гу цього пе­рі­о­ду. 1929-го по­чи­на­є­ться чер­во­ний те­рор. У Фран­цузь­кій ре­во­лю­ції че­рез де­який час після пе­ре­во­ро­ту з’явилися Ма­кси­мі­лі­ан Ро­бесп’єр і гіль­йо­ти­на (зо­се­ре­див у сво­їх ру­ках не­о­бме­же­ну вла­ду і роз­гор­нув ма­со­вий те­рор. Спри­яв рі­шен­ню про стра­ту ко­ро­ля Лю­до­ви­ка XVI і йо­го дру­жи­ни Ма­рії Ан­ту­а­нет­ти. – Кра­ї­на). А після цього були На­по­ле­он у Фран­ції і Ста­лін – у Со­ю­зі. Це по­га­ний сце­на­рій, який ма­є­мо оми­ну­ти. Ко­ли пи­та­ють, чи ба­чу на го­ри­зон­ті на­шо­го Ста­лі­на, від­по­від­аю: ”Так, це по­лі­ти­ки-по­пу­лі­сти”. Ти­мо­шен­ко, Ля­шко – ті, хто мо­же ска­за­ти: ”По­мір­ні ре­фор­ми не спра­цю­ва­ли. Да­вай­те всіх на ви­ла, да­вай­те мсти­ти­ся за Не­бе­сну со­тню, за Мін­ські уго­ди. Всіх – у тюр­му”. По­ро­шен­ко на цю роль не під­хо­дить. Він – по­мір­ний ре­фор­ма­тор.

Яким мо­же бу­ти наш шлях?

– Є при­клад Аме­ри­кан­ської ре­во­лю­ції, яка при­зве­ла до не­за­ле­жно­сті США, фор­му­ва­н­ня но­вих ін­сти­ту­тів і не ді­йшла до те­ро­ру. Аме­ри­кан­ці не вда­ли­ся до по­пу­лі­зму. Але за­ли­ши­ли­ся в іде­а­лі­сти­чно­му ди­скур­сі – що­до фор­му­ва­н­ня но­вих ін­сти­ту­цій, нового су­спіль­ства. Я ві­рю, що ми прой­де­мо та­ким шля­хом. Для цього на­шим спіль­ним зав­да­н­ням має бу­ти тво­ре­н­ня по­лі­ти­чних ін­сти­ту­цій, що від­по­від­а­ти­муть го­ри­зон­таль­ній дій­сно­сті на­шої куль­ту­ри. Пе­ре­лом­ним бу­де 2019 рік. Якщо на ви­бо­рах пе­ре­мо­жуть по­пу­лі­сти, тут бу­де стра­шно. Але все – в на­ших ру­ках. Лі­на Ко­стен­ко пи­са­ла: ”Рі­зні є лю­ди у си­вих ві­ках. До­ля твоя у тво­їх ру­ках”. Є не­без­пе­ка, бо в Україні біль­ше по­ло­ви­ни лю­дей ні­ку­ди не їздять і ма­ють обме­же­ний сві­то­гляд. Існує ве­ли­кий роз­рив між ци­ми гро­ма­дя­на­ми, які пе­ре­ва­жно жи­вуть у ма­лих мі­стах і се­лах, та кре­а­тив­ним кла­сом ве­ли­ких міст. 2019-й по­ка­же, хто пе­ре­мо­же – по­стмо­дер­не кре­а­тив­не су­спіль­ство чи сов­ко­ве. По­ро­шен­ко – перехідний президент, який має бу­ти одну каденцію. Роз­тя­гне­н­ня пе­рі­о­ду по­мір­них ре­форм су­спіль­ство мо­же не ви­три­ма­ти й вла­шту­ва­ти бунт, що при­зве­де до те­ро­ру. То­ді світ мо­же ви­зна­ти Україну дер­жа­вою, яка не зда­тна за­без­пе­чи­ти вну­трі­шньо­го по­ряд­ку. Пе­ре­ста­не­мо бу­ти суб’єктом, пе­ре­тво­ри­мо­ся на те­ри­то­рі­єю бо­роть­би ін­ших дер­жав.

Зараз Укра­ї­на є суб’єктом?

– Дня­ми го­во­рив зі зна­йо­мим, який пра­цює у Мі­ні­стер­стві за­кор­дон­них справ. Він че­кає на при­зна­че­н­ня в одну з ди­пло­ма­ти­чних мі­сій Укра­ї­ни. Каже: ”Ду­же хо­чу до Мо­скви”. Я зди­ву­вав­ся. Він по­яснив: ”Їдеш в ін­шу кра­ї­ну – й ви­сту­па­єш про­ха­чем, яко­му тре­ба до­мов­ля­ти­ся. А в Москві ти – пан над па­на­ми. За­хі­дні ди­пло­ма­ти вва­жа­ють те­бе кру­тим, бо при­їхав у ло­но во­ро­га. А мо­ска­лі те­бе бо­я­ться. Одні бо­я­ться, ін­ші – по­ва­жа­ють”. У ба­га­тьох рі­ше­н­нях за­ле­жи­мо від За­хо­ду. Але це пи­та­н­ня то­го, який ма­є­мо вну­трі­шній стри­жень. Ко­ли під­пи­су­ва­ли пер­ші і дру­гі Мін­ські до­мов­ле­но­сті, Укра­ї­на бу­ла в скру­тно­му ста­но­ви­щі. Сьо­го­дні три­ма­ти­ся за них не тре­ба. Те, що не шу­ка­є­мо їм аль­тер­на­ти­ви, – вну­трі­шнє рі­ше­н­ня ке­рів­ни­цтва дер­жа­ви. Си­гна­ли із За­хо­ду про го­тов­ність до по­шу­ку аль­тер­на­тив були.

Який президент по­трі­бен на ета­пі після по­мір­них ре­форм?

– Укра­їн­ський Ма­крон. Зараз зав­да­н­ня ми­сля­чих лю­дей – ду­ма­ти, хто б міг ним бу­ти? На­при­клад, пред­став­ник кре­а­тив­но­го кла­су. Но­ва лю­ди­на, про яку бу­дуть спо­ча­тку всі ка­за­ти: ”Та хто він такий?” А у Фран­ції са­ме та­ка лю­ди­на, при­йшов­ши ні­би ні­звід­ки зараз впро­ва­джує ці­ка­ві ре­фор­ми, по­вер­тає сво­їй кра­ї­ні лі­дер­ство на між­на­ро­дній аре­ні. Ін­шою кан­ди­да­ту­рою мо­же бу­ти лю­ди­на, яка ви­три­ма­ла жорс­тку кри­ти­ку. Це зро­бив мер Льво­ва Ан­дрій Са­до­вий. Скіль­ки ки­ян 10 ро­ків то­му ре­гу­ляр­но їзди­ли в це мі­сто? Сьо­го­дні ма­є­мо чо­ти­ри ден­ні львів­ські по­їзди що­дня, а ще ку­пу ні­чних. І спро­буй­те на ве­чір п’ятни­ці ку­пи­ти кви­тки до Льво­ва менш, ніж за два ти­жні на­пе­ред.

НА ВУЛИЦІ ГРУШЕВСЬКОГО ЙДУТЬ БОЇ, А НА ХРЕЩАТИКУ – ЖОДНОГО РОЗБИТОГО ВІ­КНА

ПО­РО­ШЕН­КО – ПЕРЕХІДНИЙ ПРЕЗИДЕНТ, ЯКИЙ МАЄ БУ­ТИ ОДНУ КАДЕНЦІЮ

ВИМАГАТИ ВІД 17-ЛІТНЬОЇ ДИ­ТИ­НИ ВИБИРАТИ СПЕЦІАЛЬНІСТЬ І ФАХ – ЦЕ СОВКОВИЙ ПІДХІД

Україні по­трі­бні но­ві елі­ти?

– Ко­жні пар­ла­мент­ські ви­бо­ри, по­чи­на­ю­чи з 2007 року, при­во­ди­ли зна­чну кількість но­вих де­пу­та­тів. Не знаю ін­шої кра­ї­ни, де бу­ла б та­ка ін­тен­сив­на цир­ку­ля­ція еліт. Але ча­сом но­ві зне­ві­ря­ю­ться. Крім то­го, у Вер­хов­ній Ра­ді є 10 від­со­тків тих, які не онов­лю­ю­ться. Це – про­бле­ма. Їх По­ро­шен­ко за­лу­чив до сво­го ко­ла. За це йо­го слід кри­ти­ку­ва­ти. Ма­є­мо кількох силь­них мі­ні­стрів, не­до­оці­ню­є­мо уряд і осо­би­сто прем’єра Грой­сма­на. Зараз бу­ду­ють до­ро­ги. І не як по­па­ло, а які­сно. Це бачать во­дії. На­ре­шті зво­ди­ться ін­фра­стру­кту­ра. На­ші лю­ди на­рі­ка­ють, що те­пер кра­дуть біль­ше, ніж за Яну­ко­ви­ча. А на­справ­ді – на­ба­га­то мен­ше. Упер­ше за 25 ро­ків хтось звер­нув ува­гу на шко­лу. Про­пха­ли за­кон ”Про осві­ту”. До то­го був за­кон ”Про ви­щу осві­ту”, до на­пи­са­н­ня яко­го я мав пев­ний сто­су­нок.

Ко­ли ці за­ко­ни да­дуть пра­кти­чні ре­зуль­та­ти?

У си­сте­мі ви­щої осві­ти пев­ні змі­ни вже від­бу­ли­ся. Ма­є­мо біль­шу ав­то­но­мію уні­вер­си­те­тів, від­по­від­ність між укра­їн­ською си­сте­мою і єв­ро­пей­ською си­сте­мою ба­ка­лав­ра, ма­гі­стра, до­кто­ра фі­ло­со­фії. По­сту­по­во змен­шу­є­ться кількість фей­ко­вих уні­вер­си-

те­тів. Зру­ше­н­ня є, але ро­бо­ти ще ба­га­то. Прийня­ли за­кон ”Про осві­ту”. Ма­є­мо близь­ко п’яти міль­йо­нів учнів, 400 ти­сяч учи­те­лів. Це – ве­ли­че­зна ма­ши­на. За остан­ній рік змі­нив­ся підхід до мо­лод­ших кла­сів. Ви­смі­ю­ва­ли те, що у вчи­те­лів не бу­де чер­во­них ру­чок, що до­зво­ля­є­мо пи­са­ти олів­ця­ми. Але те­пер діти мен­ше пе­ре­жи­ва­ють стре­су. Моя мо­лод­ша донь­ка – у тре­тьо­му кла­сі. Пла­че, якщо не отри­ма­ла ”де­ся­тки”. Оці­ню­ва­н­ня в мо­лод­шій шко­лі – це за­ра­но. Ми ти­сне­мо на ді­тей, по­збав­ля­є­мо їх пра­ва ро­би­ти по­мил­ки. А в жит­ті немає пра­виль­них від­по­від­ей на все. Тре­ба вчи­ти кри­ти­чно­го ми­сле­н­ня. Фа­хів­ці з ін­ших кра­їн, де ро­би­ли дов­го­стро­ко­ві до­слі­дже­н­ня, кажуть: ефект бу­де че­рез 10–15 ро­ків. За­кон ”Про осві­ту” дає три ре­чі. Пе­ре­хо­ди­мо від па­ра­ди­гми зна­н­ня до па­ра­ди­гми ком­пе­тен­тно­сті. Ре­зуль­та­том ра­дян­ської осві­ти був учень, який ба­га­то знає. Я ви­ріс на За­хо­ді й ви­кла­даю тут. Укра­їн­ські сту­ден­ти на го­ло­ву ви­щі за тих, ко­го на­вчав у Кем­бри­джі (бри­тан­ський уні­вер­си­тет, один із най­ста­рі­ших та най­ві­до­мі­ших у сві­ті. – Кра­ї­на). Сту­дент Мо­ги­лян­ки знає ду­же ба­га­то. Пи­та­н­ня в то­му, що він уміє. До­ктор Google знає все. Смар­тфон зна­ти­ме зав­жди біль­ше, ніж я. Але біль­шість не вмі­ють зро­би­ти пра­виль­ний за­пит. Дру­ге – де­цен­тра­лі­за­ція шкіл. За якість осві­ти від­по­від­а­ти­муть ди­ре­ктор і ба­тьки, а не мі­ні­стер­ство. Ком­пе­тен­тно­сті мо­жна на­вчи­ти рі­зни­ми спосо­ба­ми. Дер­жа­ва ви­ма­гає, щоб ди­ти­на на пев­но­му ета­пі вмі­ла те, що ви­пи­са­но в стан­дар­ті. А як до­хо­ди­ти до цього вмі­н­ня – це вже ва­ше пи­та­н­ня. На­да­ли ве­ли­ку сво­бо­ду ди­ре­кто­рам. До­брі шко­ли ста­ва­ти­муть ще кра­щи­ми, бо хо­ро­ші ба­тьки від­да­ва­ти­муть ту­ди сво­їх ді­тей. А в гір­ших за­ли­ша­ти­му­ться діти, за яких не дба­ють. Роз­ша­ру­ва­н­ня не уни­кну­ти. Ви­рі­шу­ва­ти це пи­та­н­ня бу­де­мо че­рез п’ять-шість ро­ків. Тут ве­ли­ка не­без­пе­ка, і про це вар­то по­ча­ти го­во­ри­ти і ду­ма­ти вже зараз. Тре­тє – 12-рі­чна шко­ла. Не роз­тя­гу­є­мо 10 ро­ків на 12, а змі­ню­є­мо су­тність про­гра­ми. Зараз в уні­вер­си­те­тах вча­ться не­пов­но­лі­тні. Але ви­ща осві­та – для до­ро­слих лю­дей. В Ізра­ї­лі ба­ка­лав­рат по­чи­на­є­ться з 21 року. Бо всі йдуть у ар­мію після шко­ли. Вимагати від 17-літньої ди­ти­ни вибирати спеціальність і май­бу­тній фах – це совковий підхід.

Якою ба­чи­те Україну в май­бу­тньо­му?

– По­над 20 від­со­тків на­се­ле­н­ня жи­вуть у се­лах. Це за­ба­га­то. По­ло­ви­на з них за 15 ро­ків або ви­мруть, або пе­ре­їдуть у мі­ста. Ур­ба­ні- за­ція про­дов­жу­ва­ти­ме­ться. Сіль­ське го­спо­дар­ство роз­ви­ва­ти­ме­ться, але зі зна­чно мен­шою кіль­кі­стю на­се­ле­н­ня. ІТ-га­лузь зро­ста­ти­ме. Чи­ма­ло про­е­ктів мо­жуть ви­стрі­ли­ти в авіа­цій­ній га­лу­зі – не в ”Ан­то­но­ва” чи на за­во­ді ”Мо­тор-Січ”, а швидше в ма­лій авіа­ції, те­хно­ло­гії без­пі­ло­тни­ків то­що. Ті­шить, що укра­їн­ська куль­ту­ра пе­ре­стає бу­ти сіль­ською. 10 ро­ків то­му майже всі мі­ста го­во­ри­ли ро­сій­ською. Це змі­ни­ло­ся. Ма­є­мо укра­їн­ську ур­ба­ні­сти­чну куль­ту­ру. Го­во­рю, зокре­ма, про пи­сьмен­ни­ків Ан­дру­хо­ви­ча, Жа­да­на, Вин­ни­чу­ка. Є ви­дав­ни­цтва. Ма­є­мо пе­ре­кла­ди укра­їн­ською – не ли­ше ака­де­мі­чної лі­те­ра­ту­ри, а й на­у­ко­во-по­пу­ляр­ної, бі­зне­со­вої. У се­лах за­йма­ти­му­ться еко­ту­ри­змом. Мі­ста ро­стуть, лю­ди хо­ті­ти­муть сві­жо­го по­ві­тря. Да­чі пе­ре­ста­нуть бу­ти мі­сця­ми, де ко­па­є­мо кар­то­плю. Ми там від­по­чи­ва­ти­ме­мо.

По­вер­не­мо Дон­бас і Крим?

– Не­о­дмін­но, але спо­ча­тку Пу­тін має по­мер­ти. Як­би бу­ла від­по­відь, якою Росія бу­де без Путіна, йо­го б уже не було. Є чи­ма­ло спец­служб, які мо­жуть це зро­би­ти. Але бо­я­ться роз­па­ду РФ. Уя­віть: ядер­на зброя по­тра­пить до пре­зи­ден­та Че­чні Рам­за­на Ка­ди­ро­ва, в Та­тар­стан, якась ча­сти­на – до ІДІЛу. А до­ки Пу­тін є, ядер­на зброя кон­тро­льо­ва­на. Аме­ри­кан­ці не зна­ють, що ро­би­ти з Ро­сі­єю без Во­ло­ди­ми­ра Во­ло­ди­ми­ро­ви­ча. Єв­ро­пей­ці – та­кож. В укра­їн­сько­му по­лі­ти­ку­мі й ін­те­ле­кту­аль­но­му се­ре­до­ви­щі це пи­та­н­ня теж не під­ні­ма­ють. Га­сло ”Пра­во­го се­кто­ра” про си­ньо-жов­тий пра­пор на па­ла­ю­чо­му Крем­лі – це гар­ний образ, але мо­ва йде про 140 міль­йо­нів лю­дей. Якщо там по­чне­ться ха­ос, во­ни по­су­нуть на на­ші кор­до­ни. Ми кров­но за­ці­кав­ле­ні в роз­роб­ці ро­сій­сько­го сце­на­рію. За Ура­лом усе зро­зумі­ло – ту­ди при­йде Ки­тай і на­ве­де по­ря­док. Що бу­де в єв­ро­пей­ській ча­сти­ні Ро­сії – пи­та­н­ня. По­вер­не­н­ня Дон­ба­су й Криму є від­но­сно ма­лим зав­да­н­ням, по­рів­ня­но з тим, як управ­ля­ти РФ після Путіна. Са­мі ро­сі­я­ни не справ­ля­ться.

ЯК­БИ БУ­ЛА ВІД­ПО­ВІДЬ, ЯКОЮ РОСІЯ БУ­ДЕ БЕЗ ПУТІНА, ЙО­ГО Б УЖЕ НЕ БУЛО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.