Лі­дія ЛИХАЧ

В ДОСЯГНЕННІ МЕ­ТИ – ”ГРО­ШІ НА ДРУ­ГО­МУ МІ­СЦІ. НА ПЕР­ШО­МУ – ІДЕЯ”

Krayina - - ЩОДЕННИК - 55 ро­ків, ВИ­ДА­ВЕЦЬ

ЛЮ­БЛЮ ОДЯГ, в яко­му я струн­ка й мо­лод­ша. ГРО­ШІ В ДОСЯГНЕННІ МЕ­ТИ – на дру­го­му мі­сці. На пер­шо­му – ідея. НАЙ­БІЛЬ­ШЕ ДРА­ТУЄ ПО­РО­ЖНЕ­ЧА В ЛЮД­СЬКИХ ДУ­ШАХ. У БА­ТЬКІВ ЗАВ­ЖДИ БУ­ЛО БА­ГА­ТО РО­БО­ТИ. П’яте­ро ді­тей ро­сли віль­ні, як тра­ва. Ні­хто ні­ко­ли не пе­ре­ві­ряв уро­ки, не чи­тав мо­ра­лі. Ба­тько їздив на за­ро­бі­тки. Ка­зав: ”Я мо­жу зро­би­ти все, що ро­зу­міє го­ло­ва”. По­ши­ти ко­жух, паль­то, ва­лян­ки, від­ре­мон­ту­ва­ти за­мок.

ДО­СІ МАЮ РУБЕЦЬ НА ПРАВІЙ БРОВІ, бо не зло­ви­ла м’яча. Якщо жи­веш у сім’ї, де ли­ше бра­ти, то й за­ба­ви хло­пча­чі – ли­жі, бокс, фут­бол. АВ­ТО­РИ­ТЕ­ТОМ БУВ УЧИТЕЛЬ УКРА­ЇН­СЬКОЇ МО­ВИ Й ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РИ ВО­ЛО­ДИ­МИР ВАСИЛЬОВИЧ САМРУК. Мо­ло­дий, вро­дли­вий, ро­зум­ний, силь­ний, во­ло­дів гі­пно­зом. На шкіль­них ве­чо­рах де­мон­стру­вав це – по чер­зі всіх ви­кли­кав, вво­див у гі­пно­ти­чний стан. Ме­не гі­пноз не брав. Ма­буть, то­му, що ні­ко­ли не роз­сла­бля­ю­ся. Якось за­пи­тав: ”Лі­до, що ро­би­ти­меш пі­сля шко­ли? – Хо­чу бу­ти вчи­тель­кою. – Щоб я біль­ше цьо­го не чув. Мрій про ве­ли­ке”.

МА­ЛА ЄДИ­НУ ПО­ДРУ­ГУ – на рік стар­шу Ні­ну Пів­то­рак. Ра­зом хо­ди­ли до шко­ли за 4 кі­ло­ме­три. На цій до­ро­зі ми­ну­ло ди­тин­ство. Дру­жи­мо до­сі. Во­на пра­цює в бу­дин­ку куль­ту­ри в Ма­не­ви­чах.

ЛЮ­БЛЮ ТРУДОГОЛІКІВ. Ме­ні на та­ких ща­стить. От пи­сьмен­ни­ця Ві­ра Вовк: ви­їха­ла пі­сля вій­ни в Ріо-де-Жа­ней­ро і все жи­т­тя пе­ре­кла­да­ла там укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків – Сту­са, Со­сю­ру. Якщо зай­ти в будь-яку уні­вер­си­тет­ську бі­бліо­те­ку в Пів­ден­ній Аме­ри­ці, то чи не в ко­жній є книж­ки з її пе­ре­кла­да­ми. Вкла­да­ла в це і свої гро­ші, і дру­зів за­лу­ча­ла.

ВЗІРЦЕМ ДЛЯ МЕ­НЕ ДОВГИЙ ЧАС БУ­ЛА ТЕ­ТЯ­НА СИ­МИ­РЕН­КО (Те­тя­на Си­ми­рен­ко-Торп – із ро­ду за­снов­ни­ків про­ми­сло­во­го цукро­ва­рі­н­ня, жи­ла в емі­гра­ції в Ка­на­ді. – Кра­ї­на). Пі­сля пер­шої роз- мо­ви з нею в ме­не стра­шен­но бо­лі­ла спи­на. Я си­ді­ла скра­є­чку на стіль­ці на­пру­же­на, як стру­на, фі­зи­чно від­чу­ва­ла ве­лич ці­єї силь­ної ду­хом лю­ди­ни. Ко­ли зу­стрі­ли­ся, їй бу­ло під 70, а зда­ва­ло­ся, що мо­же ке­ру­ва­ти ар­мі­я­ми. Ка­за­ла: ”Ко­ли я при­їжджаю в Ки­їв, у ме­ні пра­цю­ють шість мо­то­рів. В От­та­ві ви­ста­чає двох”. Пе­ре­кла­да­ла, ор­га­ні­зо­ву­ва­ла зу­стрі­чі, бу­ла во­лон­те­ром Укра­ї­ни в Ка­на­ді.

МА­МА ВСЕ ЖУРИЛАСЯ: ”Все в донь­ки є, а ща­стя не­має”. З ЧО­ЛО­ВІ­КОМ УПЕР­ШЕ ЗУ­СТРІ­ЛИ­СЯ 1989 Р ОКУВ ІНСТИТУТІ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, фоль­кло­ри­сти ки­та етно­ло­гії іме­ні Ма­кси­ма Риль­сько­го. Я всту­па­ла там в аспі­ран­ту­ру, пра­цю­ва­ла в Чер­ка­сах, а він при­їхав в Укра­ї­ну до­слі­джу­ва­ти ет н о му­зик о ло­гі­чну тра­ди­цію. Я бу­ла за­хо­пле­на ви­вче­н­ням етно­ге­не­зу укра­їн­ців, і за­кор­ті­ло спи­та­ти в ньо­го, які в аме­ри­кан­ців є дже­ре­ла на цю те­му. Ві­льям ні­чо­го про це не знав, на­то­мість по­про­сив по­ка­за­ти магазин ”ну­ти” – но­ти. ВІ­ЛЬЯМ ПРИ­ЇЖДЖАВ ДО ЧЕР­КАС, І МИ РА­ЗОМ МАНДРУВАЛИ СЕЛАМИ. Ку­пу­ва­ли в лю­дей ру­шни­ки, ви­ши­ван­ки. Зго­дом я по­ча­ла за­пи­су­ва­ти пі­сні, роз­по­віді. Бі­га­єш за ба­ба­ми, умов­ля­єш, щоб по­си­ді­ли з то­бою, бо ж у всіх ро­бо­та. І тут при­їжджає аме­ри­ка­нець – із фо­то­апа­ра­том, ма­гні­то­фо­ном. Лю­ди са­мі за ним бі­га­ють. Їм ці­ка­во по­чу­ти свої го­ло­си на за­пи­сі. Му­зи­кан­ти вмить зби­ра­ю­ться і гра­ють. Ві­льям ство­рив пре­кра­сний ар­хів укра­їн­ської ін­стру­мен­таль­ної му­зи­ки – тро­їстих му­зик, ве­сіль­них ком­по­зи­цій, ко­бза­рів, лір­ни­ків. ПЕР­ШИЙ МІЙ ПОЦІЛУНОК – ІЗ ЗАПАХОМ САМОГОНКИ. По­ї­ха­ли з Ві­лья­мом в се­ло Ду­бі­їв­ку до мо­єї по­дру­ги на ве­сі­л­ля. ”Сва­дьба” май­же про­па­ла, бо всі хо­ті­ли ви­пи­ти з аме­ри­кан­цем. Пі­сля всьо­го по­вер­та­є­мо­ся з Ві­лья­мом ”па­зи­ком” до Чер­кас, від ньо­го бу­ра­чан­кою смер­дить. А я то­ді на­віть пи­ва не пи­ла. Він ме­не пи­тає: ”Лі­до, мо­жна я вас бу­ду на­зи­ва­ти на ”ти”? – Зви­чай­но”. А в на­сту­пну хви­ли­ну він ме­не ці­лує. Пер­ша дум­ка – ну й смер­дю­ча ця бу­ра­чан­ка. Як­би це був укра­їн­ський хло­пець, врі­за­ла б. А по­тім ду­маю: мо­же, в них так за­ве­де­но – як до­зво­ли­ла на­зи­ва­ти на ”ти”, то мо­жна й ці­лу­ва­ти­ся.

Най­біль­ше дра­тує по­ро­жне­ча в люд­ських ду­шах

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.