Ма­ти ща­стя

Krayina - - КОЛОНКА -

При­мір­те, будь ла­ска, оце й оце У не­бі над Нью-Йор­ком за­ймав­ся сві­та­нок но­во­го дня. Дня 11 ве­ре­сня 2001 ро­ку Сьо­го­дні по­са­ду пре­зи­ден­та США чу­дер­на­цька по­місь обіймає Лу­ка­шен­ка з Яну­ко­ви­чем

ОДИН УСЕ ЩЕ ВІДНОСНО МО­ЛО­ДИЙ, АЛЕ ВЖЕ ЗНАНИЙ НЕ ЛИ­ШЕ В УКРА­Ї­НІ ЛІТЕРАТОР НА­РЕ­ШТІ ОЖЕНИВСЯ. І, як за­ве­де­но в та­ких ща­сли­вих ви­пад­ках, ви­ру­шив у за­па­мо­ро­чли­ву шлю­бну по­до­рож. Ви­ру­шив, що­прав­да, сам, але все одно в за­па­мо­ро­чли­ву: Спо­лу­че­ни­ми Шта­та­ми Аме­ри­ки й Ка­на­дою. Тіль­ки по­за­здри­ти. Хоч я осо­би­сто та­кий, що не за­здрю. Бо сво­го ча­су теж мав по­ді­бне ща­стя, при­чо­му – дві­чі. Не в сен­сі одру­же­н­ня, а в сен­сі Штатів і Ка­на­ди. Ро­ки ми­ну­ли, а во­но й ни­ні все пе­ред очи­ма. Лю­блю со­бі іно­ді по­зга­ду­ва­ти вго­лос, дра­ту­ю­чи за­стіль­них слу­ха­чів. На­при- клад, То­рон­то. За­хо­джу в якийсь тор­го­вий центр, у від­діл жі­но­чо­го одя­гу. При­ве­зу, ду­маю, жін­ці й до­чці щось ка­над­ське, щось та­ке з ві­зе­рун­ка­ми, на зи­му. Стою, роз­гля­даю, обма­цую: ви­бір, ясна річ, ши­ро­кий. Від­так усві­дом­люю, що я ж ні­чо­го не ро­зу­мію в роз­мі­рах. І по­чи­наю рі­дною мо­вою тяж­ко на­рі­ка­ти на лег­ку про­ми­сло­вість за­га­лом і све­три з ко­фта­ми зокре­ма. Аж ра­птом мої на­рі­ка­н­ня не­смі­ло пе­ре­би­ває ні­жний го­ло­сок: – Мо­жу я вам чи­мось до­по­мог­ти? – са­ме так, не ”кен ай хелп ю?”, а ”мо­жу я вам чи­мось до­по­мог­ти?” Див­лю­ся: сто­їть дів­ча, уздовж і вшир до­сить по­ді­бне до мо­єї до­чки. – Мо­же­те, – ка­жу. – При­мір­те, будь ла­ска, оце й оце. Пі­сля чо­го дів­ча ще по­кли­ка­ло свою ко­ле­жан­ку з тро­хи со­лі­дні­шою фа­кту­рою, щоб ме­ні лег­ше бу­ло обри­си дру­жи­ни уяви­ти. Уя­вив і не по­ми­лив­ся – сам до­те­пер ди­ву­юсь. Або зга­да­ти Чи­ка­го, де ці­лий ра­йон так і на­зи­ва­є­ться: Укра­їн- ське Се­ло. Хочеш – іди на слу­жбу Бо­жу до ко­тро­їсь із укра­їн­ських цер­ков, хочеш – до укра­їн­сько­го ре­сто­ра­ну на ва­ре­ни­ки з бор­щем. Ось там – укра­їн­ський му­зей, а он там – укра­їн­ський га­стро­ном. І лю­дей на ве­чо­ри укра­їн­ських ав­то­рів при­хо­дить не мен­ше, ніж у нас, і кни­жок во­ни роз­ку­по­ву­ють біль­ше. А вже про кіль­кість там­те­шніх но­сі­їв укра­їн­ської мо­ви я – на тлі на­ших лі­в­обе­ре­жних ме­га­по­лі­сів – на­віть не за­їка­ти­мусь, бо ще ко­гось не­на­ро­ком за­ін­шую до пов­но­го зне­ці­не­н­ня. Як ви­па­де, до ре­чі, на­го­да, тре­ба бу­де їх – То­рон­то й Чи­ка­го – при­єд­на­ти до Укра­ї­ни. Зго­ди­ли­ся б нам та­кі мі­ста, щоб злег­ка ней­тра­лі­зу­ва­ти не­чу­ва­не куль­тур­не роз­ма­ї­т­тя тих ре­гіо­нів, які ми з дня на день зби­ра­є­мо­ся де­о­ку­пу­ва­ти й ре­ін­те­гру­ва­ти. Але то та­ке, лі­пше я вам про свою баб­цю роз­по­вім. Яка теж в Аме­ри­ці по­бу­ва­ла. – Ме­та по­їзд­ки? – за­пи­тав для по­ряд­ку кон­сул, по­пе­ре­дньо пе­ре­чи­тав­ши за­про­ше­н­ня. – До ону­ки на ве­сі­л­ля їду, в Нью-Йорк, – спо­кій­но від­по­ві­ла баб­ця. – Тоб­то ві­зи на пів­ро­ку вам ціл­ком ви­ста­чить? – усмі­хнув­ся кон­сул. – Чи ж ви зду­рі­ли? – роз­нер­ву­ва­лась баб­ця, ви­рі­шив­ши, що пів­рі­чна ві­за озна­чає обов’яз­ко­ве пів­рі­чне пе­ре­бу­ва­н­ня в США без пра­ва по­вер­ну­ти­ся до­до­му ра­ні­ше. – А ко­ро­ва? А сви­ні? А ку­ри? А ві­чно хво­рий дід? Хто їх бу­де пів­ро­ку об­хо­ди­ти? Ви? Ду­же во­на то­ді роз­ве­се­ли­ла то­го кон­су­ла. Але не ду­же на­дов­го. Ко­ли баб­ця ви­йшла з бу­дів­лі аме­ри­кан­сько­го по­соль­ства, ки­їв­ські го­дин­ни­ки пе­ре­ва­ли­ли за по­лу­день. У не­бі над Нью-Йор­ком за­ймав­ся сві­та­нок но­во­го дня. Дня 11 ве­ре­сня 2001 ро­ку. І ще два сло­ва про ща­стя. Зга­да­ний мо­ло­дий літератор має та­ку осо­бли­вість, що вміє опи­ня­ти­ся в по­трі­бно­му мі­сці в по­трі­бний мо­мент. Себ­то там, де якраз по­чи­на­ю­ться ма­со­ві за­во­ру­ше­н­ня. То­му, крім обох ан­ти­я­ну ко­ви­чів­ських Май­да­нів, він по­бу­вав, при­мі­ром, і на а н ти­лу каш ен­ків­ській” джин­со­вій ре­во­лю­ції” в Мін­ську. Сьо­го­дні по­са­ду пре­зи­ден­та США обіймає чу­дер­на­цька по­місь Лу­ка­шен­ка з Яну­ко­ви­чем. І сьо­го­дні ж, по­ки я пи­шу ці ряд­ки, наш бу­ре­ві­сник ти­ня­є­ться десь в око­ли­цях без­ме­жно­го ва­шинг­тон­сько­го На­ціо­наль­но­го Мол­лу. Тож на мі­сці аме­ри­кан­ців я б ча­су не га­яв. Хто­зна, ко­ли на бе­ре­гах По­то­ма­ка зно­ву скла­де­ться аж на­стіль­ки спри­я­тли­ва по­лі­ти­чна кон’юн­кту­ра

пу­блі­цист

Оле­ксандр БОЙ­ЧЕН­КО,

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.