До­звіл на про­жи­ва­н­ня оформ­ляв пів­то­ра ро­ку. Як­би дав ха­бар, отри­мав би за два мі­ся­ці

ОЛЕКСАНДЕР БІЛИК ПЕ­РЕ­ЇХАВ У УКРА­Ї­НУ ЗІ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

Krayina - - ДОСВ ІД -

УПЕР­ШЕ ПРИ­ЇХАВ В УКРА­Ї­НУ 20-РІ­ЧНИМ – щоб учи­ти укра­їн­ську мо­ву в лі­тній шко­лі Укра­їн­сько­го ка­то­ли­цько­го уні­вер­си­те­ту. У Льво­ві одра­зу від­чув, що вдо­ма. Ду­же спо­до­ба­ли­ся лю­ди. То­ва­ри­ські. Мо­жна за­ве­сти роз­мо­ву з не­зна­йом­ця­ми – у ма­га­зи­ні або на ву­ли­ці.

У ДИ­ТИН­СТВІ В СІМ’Ї СПІЛКУВАЛИСЯ УКРА­ЇН­СЬКОЮ. Ко­ли пі­шов до шко­ли, по­ча­ли вжи­ва­ти все біль­ше ан­глій­ських слів. Пі­длі­тком у пу­блі­чних мі­сцях про­сив ма­му не го­во­ри­ти зі мною укра­їн­ською. Хо­тів бу­ти, як усі. Зго­дом пов­ні­стю пе­ре­йшли на ан­глій­ську. Одна з причин – най­ближ­чі укра­їн­ці бу­ли в Чи­ка­го, за 3 го­ди­ни їзди. БА­ТЬКО ХО­ТІВ, щоб ми го­во­ри­ли укра­їн­ською і зна­ли істо­рію Укра­ї­ни. Ко­ли бу­ли ма­лі, що­ти­жня про­во­див урок із ко­жним окре­мо у сво­є­му ка­бі­не­ті: вчив ал­фа­ві­ту, гра­ма­ти­ки. Я най­мен­ше отри­мав та­ких уро­ків, бо був не­по­си­дю­чий і хо­тів сам ви­би­ра­ти, що чи­та­ти. Те­пер я – єди­ний із йо­го трьох ді­тей, хто спіл­ку­є­ться укра­їн­ською.

ДЛЯ МЕ­НЕ ДО­СІ ЧА­СОМ ДИВ­НО ЗВУ­ЧИТЬ СУ­ЧА­СНА УКРА­ЇН­СЬКА МО­ВА. Ко­ли хо­чу роз­сла­би­тись, бе­ру з полиці том Гру­шев­сько­го. По­до­ба­є­ться ста­ра мо­ва. Там мен­ше ско­пі­йо­ва­них іно­зем­них слів.

ПО­ЇХАВ ЗІ ШТАТІВ, бо ме­ні чу­жий ім­пе­рі­а­лі­сти­чний сві­то­гляд ча­сти­ни аме­ри­кан­ців. Не­на­висть до ім­пе­рії у ме­не – ге­не­ти­чно укра­їн­ська.

В АМЕРИЦІ, якщо хтось про­ки­да­є­ться о п’ятій ран­ку і тре­ну­є­ться, щоб ста­ти фут­бо­лі­стом, чи пра­цює у га­ра­жі, аби ство­ри­ти бі­знес-ім­пе­рію, це – при­коль­ний чу­вак. Але, якщо прокидаєшся на сві­тан­ку, щоб учи­ти латинську й чи­та­ти філософів, ін­ші ду­ма­ють: що не так із ці­єю лю­ди­ною? ПІВ­РО­КУ ЖИВ В АФІ­НАХ І ПІВ­РО­КУ – в Ри­мі. Ба­га­то по­до­ро­жу­вав. З’яви­ло­ся від­чу­т­тя, що ко­лись тут усе роз­ви­ва­ло­ся, лю­ди ма­ли ці­ка­ві ідеї. А за­раз по­чав­ся ні­би етап збе­ре­же­н­ня. Що там те­пер ро­би­ти молоді? Від­по­віді для се­бе не зна­йшов.

ЗА­ХО­ТІВ УЧИТИСЯ У СХІ­ДНІЙ ЄВ­РО­ПІ. Зна­йшов якісну ан­гло­мов­ну про­гра­му в Єв­ро­пей­сько­му уні­вер­си­те­ті у Санкт-Пе­тер­бур­зі. Всту­пив 2013-го. Ба­тьки нор­маль­но це сприйня­ли, а ба­бу­ся й дід бу­ли не­за­до­во­ле­ні, що їду в Ро­сію.

ЩЕ ДО МАЙ­ДА­НУ В РО­СІЇ ПАНУВАЛО ШОВІНІСТИЧНЕ СТАВ­ЛЕ­Н­НЯ ДО УКРА­Ї­НИ. Якось під час на­вча­н­ня ска­зав, що ро­сі­я­ни ду­же не­спра­ве­дли­во по­во­ди­ли­ся з укра­їн­ським на­ро­дом. А про­фе­сор: ”Як мо­жна та­ке го­во­ри­ти? Ко­ха­нець Ка­те­ри­ни ІІ був укра­їн­цем, от­же во­ни мо­гли до са­мо­го вер­ху ді­ста­ти­ся”.

У ГРУ­ДНІ 2013-ГО ПРИЛЕТІВ В УКРА­Ї­НУ. При­йшли на ба­ри­ка­ди з дру­гом. Був стом­ле­ний пе­ре­льо­том. Ме­не від­мо­ви­лись про­пу­ска­ти. Друг ска­зав, що я – американець. Пі­сля кіль­кох слів ан­глій­ською да­ли до­ро­гу. Ко­ли спи­тав, у чо­му бу­ла про­бле­ма, друг по­я­снив: ”По­ду­ма­ли, що ти п’яний, бо по­га­но ви­гля­да­єш”.

ІЗ ПЕ­ТЕР­БУР­ГА ЧА­СТО ЇЗДИВ ДО КИ­Є­ВА. Ці­ло­до­бо­во на комп’юте­рі три­мав вклю­че­ни­ми веб-ка­ме­ри з Май­да­ну. За­си­нав під ці зву­ки.

ЯКОСЬ У РО­СІЇ ПІ­ШОВ НА ПРО­ТЕСТ – ко­ли Ду­ма прийня­ла за­кон, що до­зво­ляв Пу­ті­ну ле­галь­но вве­сти вій­ська на те­ри­то­рію Укра­ї­ни. Пі­кет був мов­ча­зний, без пла­ка­тів. Мав при­крі­пле­ну си­ньо-жов­ту стрі­чку з Май­да­ну. Лю­ди пи­та­ли, звід­ки взяв, бо хо­ті­ли і со­бі та­ку. Один із про­те­сту­валь­ни­ків ви­тя­гнув пла­кат із на­пи­сом ”Нет вой­не”. ФСБшни­ки схо­пи­ли йо­го за ру­ки-но­ги і за­тя­гли у свій ав­то­бус.

У РО­СІЇ СТА­ЛО ДУ­ЖЕ НЕКОМФОРТНО. Для них го­лов­ні во­ро­ги – аме­ри­кан­ці й укра­їн­ці. Не знав, що від­по­від­а­ти на за­пи­та­н­ня, звід­ки я. Ко­ли ка­зав, що американець, по­чи­на­ли кри­ти­ку­ва­ти Оба­му, укра­ї­нець – кри­ча­ли про укра­їн­ських фа­ши­стів.

ВИ­РІ­ШИВ ПЕ­РЕ­ЇХА­ТИ В УКРА­Ї­НУ. Щоб пра­цю­ва­ти тут, му­сив отри­ма­ти до­звіл на про­жи­ва­н­ня. Ви­тра­тив на ньо­го пів­то­ра ро­ку. У мі­гра­цій­ній слу­жбі зі мною гра­ли­ся: той до­ку­мент не­пра­виль­но оформ­ле­ний, то­го не ви­ста­чає. Як­би дав ха­бар, отри­мав би до­звіл за два мі­ся­ці. Прин­ци­по­во ви­рі­шив не пла­ти­ти, бо маю пра­во жи­ти тут: я – укра­ї­нець.

ЯКЩО ПРОКИДАЄШСЯ НА СВІ­ТАН­КУ, ЩОБ ВЧИТИ ЛАТИНСЬКУ Й ЧИ­ТА­ТИ ФІЛОСОФІВ, ІН­ШІ ДУ­МА­ЮТЬ: ЩО НЕ ТАК ІЗ ЦІ­ЄЮ ЛЮ­ДИ­НОЮ? >

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.