У ”ге­не­ра­ла” був об­шир­ний ін­фаркт: по­пав під об­стріл і на­клав у шта­ни

ОЛЕ­КСАНДР КОВАЛЬЧУК ТРИ ДНІ ЛІКУВАВ РО­СІЙ­СЬКИХ НАЙМАНЦІВ

Krayina - - ДОСВ ІД - Текст: Лі­лія ШПОТЕНКО, фо­то: Ана­то­лій ГАЄВСЬКИЙ

2014 РО­КУ ВЕСЬ МЕДИЧНИЙ ПЕР­СО­НАЛ ПОПАСНЯНСЬКОЇ ЦЕН­ТРАЛЬ­НОЇ РАЙОННОЇ ЛІ­КАР­НІ РОЗБІГСЯ. За­ли­ши­ли­ся тіль­ки я, ане­сте­зі­о­лог, опе­ра­цій­на се­стра і ще один хі­рург – на під­хва­ті. Па­ці­єн­тів бу­ло пов­но. Опе­ру­ва­ли вдень і вно­чі. До­став­ля­ли до нас усіх: і ци­віль­них, і вій­сько­вих.

НАЙСКЛАДНІШЕ БУ­ЛО З ЛИ­ПНЯ 2014-ГО ПО ЛЮТИЙ 2015-ГО. Одра­зу при­во­зи­ли по се­ме­ро лю­дей. Тре­ба бу­ло ви­зна­чи­ти – за ко­го в пер­шу чер­гу бра­ти­ся, а хто мо­же за­че­ка­ти. Не бу­ло та­ко­го, щоб роз­гу­бив­ся. Працюю май­же 40 ро­ків, зля­ка­ти ме­не складно.

СТА­ЛО ЛЕГ­ШЕ, КО­ЛИ ПО­ЧА­ЛИ ПРИЇЖДЖАТИ ЛІ­КА­РІ-ДОБРОВОЛЬЦІ. По­тім з’явив­ся про­ект Хот­та­би­ча (екс­тре­на ме­ди­чна слу­жба в АТО. – Кра­ї­на). Ми в лі­кар­ні на­да­ва­ли пер­шу до­по­мо­гу й об­сте­жу­ва­ли па­ці­єн­тів. А во­ни на ре­а­ні­мо­бі­лі від­во­зи­ли по­ра­не­них у тил. ХІ­РУРГ ЗА ШТАТОМ У НАС ОДИН – Я. Сла­ва Бо­гу, при­їжджа­ють добровольці. За­раз тут ба­зу­є­ться Хар­ків­ський вій­сько­вий го­спі­таль. Лі­кар­ня те­пер бій­ця­ми не за­йма­є­ться.

ІЗ ЦИВІЛЬНИМ НАСЕЛЕННЯМ ДО­ПО­МА­ГАЄ ПЕР­ШИЙ ДОБРОВОЛЬЧИЙ МЕДИЧНИЙ ШПИТАЛЬ. Ми да­є­мо за­мов­ле­н­ня на лі­ка­рів, яких не ви­ста­чає, і во­ни при­во­зять спе­ці­а­лі­стів на мі­сяць. При­їжджа­ють з усі­єї Укра­ї­ни – із За­кар­па­т­тя, Львів­щи­ни, Він­нич­чи­ни, Хер­сон­щи­ни, Оде­щи­ни. За­раз до­по­ма­га­ють ане­сте­зі­о­лог із Чер­нів­ців і хі­рург з Ужго­ро­да.

ЛІ­КА­РІ-ДОБРОВОЛЬЦІ ПРА­ЦЮ­ЮТЬ БЕЗ­КО­ШТОВ­НО. То­му сто­сун­ки між ни­ми й населенням скла­да­ю­ться най­кра­щі. Гі­н­еко­лог із Ко­ло­миї Ро­сти­слав Пе­тру­няк зро­бив кіль­ка де­ся­тків скла­дних опе­ра­цій. Я під­ко­лю­вав на­ших жі­нок: ”Ну, дів­ча­та, як ставитеся до то­го, що вас бандерівець оперує?” Смі­я­ли­ся. ДВІ­ЧІ ДОБРОВОЛЬЧИЙ МЕДШПИТАЛЬ ОРГАНІЗОВУВАВ ДИТЯЧИЙ ДЕСАНТ. Огля­да­ли ма­ле­чу в шко­лах і ди­тсад­ках. Ви­яви­ли ку­пу за­хво­рю­вань. Ко­му бу­ло по­трі­бно, від­ве­зли в Охмат­дит.

КО­ЛИ ПО­ЧА­ЛА­СЯ ВІЙ­НА, я був го­лов­лі­ка­рем у Пер­во­май­ській лі­кар­ні на Лу­ган­щи­ні. 2014-го три дні лікував ”ка­за­ків”. Жив то­ді в По­па­сній, на ро­бо­ту їздив ма­ши­ною. Дру­жи­на по­дзво­ни­ла: ”Ми в під­ва­лі си­ди­мо, по нас стрі­ля­ють. По­ки що не вер­тай­ся сю­ди” (19–21 ли­пня 2014 ро­ку Зброй­ні си­ли й Нац­гвар­дія про­во­ди­ли опе­ра­цію зі звіль­не­н­ня По­па­сної. – Кра­ї­на). За­ли­шив­ся в Пер­во­май­ську. ”Ка­за­ки” во­зи­ли сво­їх із блок­по­ста в на­шу лі­кар­ню. Пра­цю­ва­ли то­ді ці­ло­до­бо­во. По ку­сках їх зби­ра­ли. Ді­ва­ти­ся бу­ло ні­ку­ди. Як­би від­мо­ви­ли­ся – всіх пе­ре­стрі­ля­ли б.

НУ, ДІВ­ЧА­ТА, ЯК СТАВИТЕСЯ ДО ТО­ГО, ЩО ВАС БАНДЕРІВЕЦЬ ОПЕРУЄ? ПРАЦЮЮ В ТО­МУ Ж РЕЖИМІ, ЩО Й ДО ВІЙ­НИ. ТІЛЬ­КИ НЕ­НА­ВИСТЬ З’ЯВИ­ЛА­СЯ ДО ”БРАТЬЄВ”

ЯКОСЬ ЗА­ХО­ДЯТЬ З АВТОМАТАМИ, за­во­зять по­тер­пі­ло­го: ”Якщо ”ге­не­рал” по­мре, ми вас тут усіх по­рі­ша­є­мо”. При­хо­джу в ре­а­ні­ма­цію й пи­таю: ”Що тут за ”ге­не­рал”? Яке по­ра­не­н­ня?” А там – об­шир­ний ін­фаркт: по­пав під об­стріл і на­клав у шта­ни. Чо­ло­вік по­мер. ”Ка­за­ки” про сво­го ”ге­не­ра­ла” за­бу­ли.

ТО­ДІ В МІ­СТІ БУ­ЛО МІСИВО. На­ші лу­пи­ли силь­но. На ду­ші ста­ло якось лег­ко, що на­ре­шті ці всі ”бра­тья” пі­дуть.

ПО­РА­НЕ­НИХ ”КА­ЗА­КИ” ВО­ЗИ­ЛИ ДО НАС ТРИ ДНІ. Ко­ли від­чу­ли, що їм кі­нець, шви­день­ко по­за­би­ра­ли сво­їх із ре­а­ні­ма­ції, трав­ма­то­ло­гії. Пе­ре­пра­ви­ли у Пе­ре­вальськ. У них там ба­за бу­ла.

НА ТРЕ­ТІЙ ДЕНЬ ПО­ВЕР­НУВ­СЯ В ПОПАСНУ. Хло­пці ка­жуть: ”Па­не до­кто­ре, ро­біть-ро­біть. За­раз бу­дуть усі ме­ди­ка­мен­ти”. Від­чув, що при­йшли свої.

ПРАЦЮЮ В ТО­МУ Ж РЕЖИМІ, що й до вій­ни. Тіль­ки не­на­висть з’яви­ла­ся до ”братьєв”.

ХІРУРГІЯ – це тяж­ка фі­зи­чна й емо­цій­на пра­ця. Ба­га­то одно­кур­сни­ків дав­но в зем­лі ле­жать. То­ва­риш по ін­тер­на­ту­рі по­їхав пра­цю­ва­ти в Ста­ни­цю Лу­ган­ську. Під час опе­ра­ції ін­фаркт схо­пив – по­мер.

>

МИ ЧЕРСТВІЄМО, ста­є­мо ци­ні­ка­ми. Але люд­ських рис не втра­ча­є­мо. Все пе­ре­жи­ваю, по­тім но­ча­ми не сплю. Тіль­ки по­чую мі­ський дзві­нок, ро­зу­мію – з лі­кар­ні. Сер­це одра­зу силь­ні­ше сту­кає. В го­ло­ві кру­тиш: що там ста­ло­ся?

ОДИН ІЗ ПА­ЦІ­ЄН­ТІВ МАВ ШТУЧНИЙ КЛАПАН У СЕРЦІ. З ним при­їхав во­ю­ва­ти. Че­рез сер­це­ву не­до­ста­тність у ньо­го по­пу­хли но­ги. Ди­ву­вав­ся – як та­ку лю­ди­ну пропу­сти­ли? РА­НІ­ШЕ В ПО­ПА­СНІЙ БУ­ЛА ТІЛЬ­КИ ЛІ­КАР­НЯ ДЛЯ ЗАЛІЗНИЧНИКІВ. Ін­ші їха­ли в Пер­во­майськ. То­рік об’єд­на­ли дві лі­кар­ні, й на­ма­га­є­мо­ся сво­ї­ми си­ла­ми на­да­ва­ти всю ме­ди­чну до­по­мо­гу тут. Нам по­трі­бні спе­ці­а­лі­сти.

ЯКОСЬ ПРИЇЖДЖАВ ДЕ­ПУ­ТАТ НІ­МЕ­ЦЬКО­ГО БУНДЕСТАГУ. Пи­тає: ”А да­ле­ко оті?” ”800 ме­трів”, – від­по­від­аю. Він уто­чнив: ”800 кі­ло­ме­трів?” За 800 ме­трів зна­хо­ди­ться во­ро­жий блок­пост, за 4 кі­ло­ме­три – вже ”бра­тья”. Стрі­ля­ють пе­рі­о­ди­чно. Якось тут у дво­рі впа­ла мі­на. У по­лі­клі­ні­ці всі ві­кна по­ви­лі­та­ли. По­ста­ви­ли но­ві й дах по­мі­ня­ли. ПІД ЧАС ОБСТРІЛІВ Є ВІД­ЧУ­Т­ТЯ АДРЕНАЛІНУ. Стра­шно, якщо по­ка­лі­чить, ві­дір­ве но­гу чи ру­ку. Мит­тє­вої смер­ті не бо­ю­ся.

>

ПРИ­ХО­ДЯТЬ: ”Мій чо­ло­вік був під об­стрі­лом, те­пер усьо­го бо­ї­ться. Схуд, став не­аде­ква­тний”. Це – пост­стре­со­ва си­ту­а­ція – слаб­кість нер­во­вої си­сте­ми, зри­ви. Та­ким лю­дям по­трі­бна пси­хо­те­ра­пія.

У МІ­СТІ ПОБІЛЬШАЛО ПРОУКРАЇНСЬКИХ ЖИТЕЛІВ. Ма­ли мо­жли­вість по­рів­ня­ти, як жи­вуть там і тут. По­па­сна змі­ни­ла­ся і зов­ні, до­ро­ги ста­ли кра­щи­ми. Вла­што­ву­ва­ли День мі­ста, Свя­то бор­щу, кон­цер­ти.

ДОНЬ­КА ЗА­ПРО­ШУ­ВА­ЛА В АН­ГЛІЮ. ВІ­ДМО­ВИВ­СЯ. НЕ ЗНАЮ, ЩО ТАМ РО­БИ­ТИ

ДОНЬ­КА В ЛЮТОМУ ПО­ЗА­ТО­РІК ХО­ДИ­ЛА ДО ВОРОЖКИ. Та їй ска­за­ла: ”Пе­ре­дай ба­тьку, щоб ви­їхав на ти­ждень”. По­слу­хав. За­гру­зив у ма­ши­ну ре­чі й по­дав­ся до бра­та. Ко­ли до­їхав, по­дзво­ни­ли су­сі­ди: ”Ви тіль­ки від­бу­ли, тут як влу­пи­ло!” Сна­ряд ви­рвав шма­ток асфаль­ту по­ряд із мо­їм до­мом. У дво­рі впав оско­лок.

ДОНЬ­КА ЗА­ПРО­ШУ­ВА­ЛА В АН­ГЛІЮ: ”Їдь­те до нас. Жи­ти є де”. Ві­дмо­вив­ся. Не знаю, що там ро­би­ти. Ві­рю, що лю­ди­на при­го­ди­ться в то­му мі­сці, де на­ро­ди­ла­ся.

НА ПЕН­СІЇ ХО­ЧУ ПОЖИТИ У СВОЄ ЗАДОВОЛЕННЯ. По­се­лю­ся в Кар­па­тах – чи­сте по­ві­тря, во­да. Пі­ду, ко­ли в лі­кар­ні бу­дуть су­ча­сна апа­ра­ту­ра й під­го­тов­ле­ні ка­дри.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.