Зли­ден­ність уні­вер­си­те­тів

Krayina - - КОЛОНКА -

МЕТОДИСТ КАФЕДРИ У ПРОВІДНОМУ КИ­ЇВ­СЬКО­МУ УНІ­ВЕР­СИ­ТЕ­ТІ ОТРИ­МУЄ 3200 ГРИ­ВЕНЬ НА МІ­СЯЦЬ.

Стар­ший ви­кла­дач із за­хи­ще­ною ди­сер­та­ці­єю та книж­ка­ми отри­мує 5 ти­сяч гри­вень, про­фе­сор – 7 ти­сяч гри­вень. Якщо бу­дуть пре­мії чи на­дбав­ки, мо­жна до­тяг­ти до 10 ти­сяч. Ці­на орен­ди квар­ти­ри в Ки­є­ві, плюс ко­му­нал­ки, плюс кіль­ка по­хо­дів у су­пер­мар­кет. Ди­ре­ктор на­у­ко­во-до­слі­дно­го ін­сти­ту­ту На­ціо­наль­ної ака­де­мії на­ук отри­мує зар­пла­ту на рів­ні ме­не­дже­ра се­ре­дньої лан­ки гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції. Аспі­рант чи до­кто­рант – лю­ди, які ма­ють ру­ха­ти на­у­ку впе­ред, бо пи­шуть ди­сер­та­ції, – за­ро­бля­ють десь пів­то­ри ти­ся­чі гри­вень на мі­сяць.

В одно­му те­ле­ре­пор­та­жі я по­чув фра­зу, що ви­кла­да­чі в уні­вер­си­те­ті ма­ють в Укра­ї­ні зар­пла­ти на рів­ні офі­ці­ан­тів. Не­прав­да. Во­ни ма­ють зар­пла­ти ниж­чі, ніж в офі­ці­ан­тів.

Ви мо­же­те ска­за­ти, що са­мі вин­ні, мо­же­те не пра­цю­ва­ти на та­кі зар­пла­ти, мо­же­те йти в бі­знес, у пі­ар, по­лі­ти­ку, їха­ти за кор­дон, ле­ті­ти в ко­смос, про­да­ва­ти нир­ки, за­йма­ти­ся кон­тра­бан­дою, ста­ти екс­тра­сен­сом, сло­вом – кру­ті­ться. О’кей, ми кру­ти­мо­ся. Але пи­та­н­ня в то­му, чи бу­де кру­ти­ти­ся кра­ї­на, яка вва­жає, що зна­н­ня ні­чо­го не ко­шту­ють.

Ми кру­ти­мо­ся. Але чи бу­де кру­ти­ти­ся кра­ї­на, яка вва­жає, що зна­н­ня ні­чо­го не ко­шту­ють

БУ­ТИ ПРЕДСТАВНИКОМ ОСВІЧЕНОГО КЛАСУ В УКРА­Ї­НІ СЬО­ГО­ДНІ – це гір­ше, ніж бу­ти не­ква­лі­фі­ко­ва­ним ро­бі­тни­ком. Ко­ли ви­кла­дач уні­вер­си­те­ту отри­мує стіль­ки, як ван­та­жник, єди­не, що він мо­же, – це ван­та­жи­ти. Тоб­то гру­зи­ти. Твор­чість і про­ри­ви бу­дуть тут ви­ня­тком; про­фе­сіо­на­лізм тут бу­де пи­та­н­ням ”мо­раль­но-во­льо­вих яко­стей”.

Зві­сно, ро­бо­та ван­та­жни­ка важ­ка. Але ро­бо­та ви­кла­да­ча має одну осо­бли­вість: во­на по­тре­бує по­стій­но­го са­мо­ро­з­ви­тку. То­му ди­ле­ма ”ван­та­жник про­ти ви­кла­да­ча” є ди­ле­мою роз­ви­тку. Якщо в кра­ї­ні ці дві про­фе­сії ці­ну­ю­ться одна­ко­во, то роз­ви­ток тут не є прі­о­ри­те­том. І звід­си ре­зуль­тат: якщо весь світ бу­дує еко­но­мі­ку знань, ми бу­ду­є­мо еко­но­мі­ку не­ві­гла­ства. Якщо по­ня­т­тя зна­н­ня зні­ве­льо­ва­но (зокре­ма, че­рез ні­ве­лю­ва­н­ня уні­вер­си­те­ту), то­ді в кра­ї­ні зни­кає

Ди­ле­ма ”ван­та­жник про­ти ви­кла­да­ча” є ди­ле­мою роз­ви­тку

куль­ту­ра зна­н­ня і куль­ту­ра до­слі­дже­н­ня. А це має ефе­кти і для по­лі­ти­ки, і для со­ці­у­му: біль­шість то­го, що ми ро­би­мо, ми ро­би­мо на­о­сліп. Не ви­вчив­ши те­ри­то­рії.

Для чо­го по­трі­бні зна­н­ня? Щоб не жи­ти на­о­сліп. Те­о­рії су­спільств, які ви­ро­би­ло люд­ство, ді­ля­ться пе­ред­усім на дві ка­те­го­рії: су­спіль­ства слі­пців або су­спіль­ства зря­чих. Або ви бу­ду­є­те спіль­но­ту осві­че­них лю­дей, ко­жен з яких знає щось уні­каль­не і ру­хає свою ді­лян­ку впе­ред. Або ви бу­ду­є­те спіль­но­ту слі­пих ви­ко­нав­ців, які під­по­ряд­ко­ву­ю­ться одно­му ве­ли­ко­му во­жде­ві. Слі­пців лег­ше кон­тро­лю­ва­ти і ку­дись ве­сти, але зде­біль­шо­го їх ве­дуть у не­пра­виль­но­му на­прям­ку.

У ча­си Ро­сій­ської ім­пе­рії та в ча­си СРСР до­мі­ну­ва­ла мо­дель слі­пців. На­ві­що осві­че­ний клас, якщо прав­лять че­рез страх чи го­лод? На­ві­що не­за­ле­жні вче­ні з гі­дним рів­нем жи­т­тя – во­ни бу­дуть кри­ти­ку­ва­ти і сі­я­ти сум­нів. Кра­ще ма­ти зли­ден­них ви­кла­да­чів, які пра­цю­ють за ко­пій­ки і за­ван­та­же­ні з ран­ку до ве­чо­ра. Та­кі мов­ча­ти­муть: один не­пра­виль­ний крок – і во­ни втра­тять усе.

Є ін­ша мо­дель: до­стой­ний і роз­ма­ї­тий осві­че­ний клас. Який не бо­ї­ться ви­сло­ви­ти­ся, кри­ти­ку­ва­ти чи про­по­ну­ва­ти аль­тер­на­ти­ви. Бо за ним – зна­н­ня, екс­пер­ти­за, ре­фле­ксія, ро­зум і куль­ту­ра. Цей клас не є без­по­миль­ним, ба­га­то осві­че­них лю­дей по­ми­ля­ю­ться, але йо­го еко­си­сте­ма до­зво­ляє са­мо­ре­гу­ля­цію: по­мил­ку і ту­пість по­мі­тять і ви­прав­лять.

Су­спіль­ство ці­нує зна­н­ня не то­ді, ко­ли стає за­мо­жним; во­но стає за­мо­жним, ко­ли ці­нує зна­н­ня.

За­мо­жні су­спіль­ства по­чи­на­ють з то­го, що ці­ну­ють зна­н­ня і ці­ну­ють лю­дей, які ці зна­н­ня ма­ють

ЩО НАМ СЛІД РО­БИ­ТИ? Зу­пи­ни­ти де­валь­ва­цію ви­щої осві­ти й на­у­ки. Скон­цен­тру­ва­ти бю­дже­тні зу­си­л­ля на де­ся­ти-двад­ця­ти на­ціо­наль­них уні­вер­си­те­тах-лі­де­рах, щоб при­ва­би­ти сю­ди най­кра­щих. Ство­ри­ти кіль­ка но­вих, з ну­ля, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи мо­дер­ні осві­тні здо­бу­тки, зокре­ма укра­їн­ські. Ре­фор­му­ва­ти си­сте­му фі­нан­су­ва­н­ня: де­я­кі ре­чі ма­ють бу­ти офі­цій­но пла­тни­ми, з про­зо­рим зві­ту­ва­н­ням; у фі­нан­су­ва­н­ня ін­ших має вклю­ча­ти­ся бі­знес, а не тіль­ки дер­жа­ва. За­мо­жні су­спіль­ства по­чи­на­ють з то­го, що ці­ну­ють зна­н­ня і ці­ну­ють лю­дей, які ці зна­н­ня ма­ють. Але, до­ки зна­н­ня у нас по­трі­бні тіль­ки же­бра­кам, кра­ї­на без знань все біль­ше ста­ва­ти­ме кра­ї­ною же­бра­ків

Во­ло­ди­мир ЄРМОЛЕНКО, фі­ло­соф

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.