Ко­ли при­хо­ди­ли ко­ля­ду­ва­ти до Ан­то­нен­ка-Да­ви­до­ви­ча, він ста­вив пла­тів­ку з пі­снею ”Ві­чний ре­во­лю­ціо­нер”

ЛІДІЮ ОРЕЛ ДВІ­ЧІ ЗВІЛЬНЯЛИ З РО­БО­ТИ ЗА СПІВИ БІ­ЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ШЕВЧЕНКУ

Krayina - - СПОГАДИ - текст: Сві­тла­на КОРЖЕНКО, фо­то: Та­рас ПОДОЛЯН

ДО­КИ НЕ ПРИ­ЇХА­ЛА ДО КИ­Є­ВА, РО­СІЙ­СЬКОЇ МО­ВИ НЕ ЧУ­ЛА. У рі­дно­му се­лі нею ні­хто не говорив. Там бе­ре­гли зви­чаї та обря­ди. Спі­ва­ли ве­снян­ки, ку­паль­ські пі­сні, хо­ди­ли ко­ля­ду­ва­ти і ще­дру­ва­ти, вла­што­ву­ва­ли гу­чні ве­сі­л­ля. Бу­ла зди­во­ва­на, що всьо­го цьо­го у сто­ли­ці не­має. Думала: як мо­жна жи­ти в Укра­ї­ні і не зна­ти рі­дної мо­ви й тра­ди­цій?

ЛЕОПОЛЬД УЗЯВ СО­БІ ВІНЕГРЕТ І ЧАЙ. ПЕРЕДІ МНОЮ СТО­Я­ЛО ТЕ Ж СА­МЕ

З МАЙ­БУ­ТНІМ ЧО­ЛО­ВІ­КОМ ЛЕОПОЛЬДОМ ЯЩЕНКОМ ПОЗНАЙОМИЛАСЯ 1956 РО­КУ. Ме­ні бу­ло 19. Вчи­ла­ся на фі­ло­ло­гі­чно­му фа­куль­те­ті Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту, а він за­кін­чу­вав аспі­ран­ту­ру Ін­сти­ту­ту ми­сте­цтво­знав­ства, фоль­кло­ру та етно­гра­фії. Пер­ший раз зустрілися в їдаль­ні при пу­блі­чній бі­бліо­те­ці. Він узяв со­бі вінегрет і чай. Переді мною сто­я­ло те ж са­ме. Леопольд Іва­но­вич гля­нув на мою ви­ши­ван­ку і спи­тав: ”Ви са­мі ви­ши­ва­ли?” Від­по­ві­ла: ”Ні, ма­ма. По­да­ру­ва­ла ме­ні її за зо­ло­ту ме­даль у шко­лі”. За кіль­ка днів зно­ву зустрілися. Він за­го­во­рив пер­ший: ”А ми вже з ва­ми зна­йо­мі”. Від­то­ді по­ча­ли зу­стрі­ча­ти­ся. Був кра­се­нем: мав ку­че­ря­ве во­лос­ся й го­лу­бі очі.

ВЕ­СІ­Л­ЛЯ ЗІГРАЛИ НА ТРЕТЬОМУ КУР­СІ. Свя­тку­ва­ли в гур­то­жи­тку. Ма­ма пла­ка­ла: ” Так ра­но за­між ви­йшла. Те­пер на­вча­н­ня по­ки­неш. Пі­дуть ді­ти, на па­ри не змо­жеш хо­ди­ти”. А я на­віть ака­дем­від­пус­тки не бра­ла. Стар­шо­го си­на від­да­ла в ясла, ко­ли йо­му ви­пов­ни­ло­ся 3 мі­ся­ці.

ЛЕОПОЛЬД ІВА­НО­ВИЧ ВТРАТИВ МА­ТІР, КО­ЛИ ЙО­МУ НЕ БУ­ЛО

І 3 РО­КІВ. Пра­цю­ва­ти по­чав під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Спо­ча­тку са­мо­ро­бним во­зи­ком во­зив ре­чі па­са­жи­рів на вок­за­лі. В оку­по­ва­но­му Ки­є­ві опа­ну­вав роз­мов­ну ні­ме­цьку. Пі­дро­бляв пе­ре­кла­да­чем на ба­за­рі. Ба­тько по­мер 1944-го, і Леопольд за­ли­шив­ся з ті­ткою Га­ли­ною Яків­ною – ба­тько­вою се­строю. Во­на пра­цю­ва­ла мед­се­строю. Щоб не вмер­ти з го­ло­ду, са­ди­ли кар­то­плю на кла­пти­ку зем­лі бі­ля те­пе­рі­шньої Шу­ляв­ки. Леопольд роз­по­від­ав: ”У пер­ший рік по­са­ди­ли са­мі лу­шпай­ки з ві­чка­ми. Але кар­то­пля вро­ди­ла на ди­во гар­на”.

ЗА КІЛЬ­КА РО­КІВ ДО ГАЛИНИ ЯКІВНИ ПОСВАТАВСЯ ЧО­ЛО­ВІК. Пе­ред одруженням ска­зав: ”Хлопця віддаси в інтернат”. Від­по­ві­ла: ”Якщо він то­бі не по­трі­бен, то і я то­бі не по­трі­бна”. За­між так і не ви­йшла.

ПЕ­РЕД ОДРУЖЕННЯМ СКА­ЗАВ: ”ХЛОПЦЯ ВІДДАСИ В ІНТЕРНАТ”

ПІ­СЛЯ ЗА­КІН­ЧЕ­Н­НЯ ШКО­ЛИ ЛЕОПОЛЬД ВСТУ­ПИВ У ПО­ЛІ­ТЕ­ХНІ­ЧНИЙ ІН­СТИ­ТУТ. Сум­ні­вав­ся, чи пра­виль­но зро­бив, бо хо­тів бу­ти спів­а­ком або ху­до­жни­ком. Музика пе­ре­мо­гла: по­се­ред на­вчаль­но­го ро­ку йо­го за­ра­ху­ва­ли на те­о­ре­ти­чний фа­куль­тет учи­ли­ща іме­ні Рей­ноль­да Глі­є­ра. Му­зи­чної гра­мо­ти не знав, та мав на­здо­гна­ти одно­кур­сни­ків. Но­ча­ми вчив те­о­рію му­зи­ки і ди­ри­гу­ва­н­ня, а вдо­сві­та при­хо­див в учи­ли­ще, щоб по­гра­ти на фор­те­пі­а­но.

У ПЕР­ШУ ЕТНОГРАФІЧНУ ЕКСПЕДИЦІЮ ПОЇХАЛА В СЕ­ЛО САМАРИ РАТНІВСЬКОГО РА­ЙО­НУ НА ВО­ЛИ­НІ. З Ін­сти­ту­ту ми­сте­цтво­знав­ства, фоль­кло­ру та етно­гра­фії ту­ди від­пра­ви­ли по троє ар­хі­те­кто­рів і етно­гра­фів. Се­ло не­ве­ли­ке, та ма­ло аж 63 хутори – по дві-три хати в ко­жно­му. У жо­дній ікон не бу­ло, лю­ди жи­ли за до­хри­сти­ян­ськи­ми тра­ди­ці­я­ми. Там упер­ше за­пи­са­ла гри­бні і ягі­дні пі­сні – їх ви­ко­ну­ють у лі­сі, щоб не за­блу­ка­ти.

В ЕКСПЕДИЦІЇ У СТАРОВИЖНИЦЬКОМУ РА­ЙО­НІ НА БУКОВИНІ ПОПАЛА НА ВЕ­СІ­Л­ЛЯ. За кіль­ка днів ма­гні­то­фон­ні плів­ки за­кін­чи­ли­ся. Все до­во­ди­ло­ся за­пи­су­ва­ти вру­чну. Ко­ли паль­ці по­пу­хли, спи­та­ла мі­сце­вих, скіль­ки ж гу­ля­ти­муть. Ка­жуть: ”Дев’ять днів – ба­тьки ж віддають свою остан­ню до­чку”.

ЯКОСЬ В ІН­СТИ­ТУ­ТІ МИ­СТЕ­ЦТВО­ЗНАВ­СТВА, ФОЛЬ­КЛО­РУ ТА ЕТНО­ГРА­ФІЇ ВЗЯ­ЛИ­СЯ ЗА ДИСЦИПЛІНУ. Ко­гось ста­ви­ли на вхід фі­ксу­ва­ти час при­хо­ду ко­лег. Одно­го ра­зу Ле­о­поль­да спі­йма­ли на га­ря­чо­му. Мусив пи­са­ти по­ясню­валь­ну за­пи­ску: ”У зв’яз­ку з тим, що вран­ці спро­со­н­ня дов­го не міг зна­йти сво­їх шта­нів, за­пі­знив­ся на 20 хви­лин”. Смі­я­ли­ся всі. І Ма­ксим Риль­ський, який то­ді очо­лю­вав ін­сти­тут.

СЕ­ЛО НЕ­ВЕ­ЛИ­КЕ, ТА МА­ЛО

АЖ 63 ХУТОРИ – ПО ДВІ-ТРИ ХАТИ В КО­ЖНО­МУ

ДВІ­ЧІ ЗВІЛЬНЯЛИ З РО­БО­ТИ за співи бі­ля пам’ятника Та­ра­су Шевченку в день йо­го на­ро­дже­н­ня. Пі­сля цьо­го вла­шту­ва­ла­ся в Пе­да­го­гі­чний ін­сти­тут іме­ні Ма­кси­ма Горь­ко­го ре­да­кто­ром на­у­ко­во-ме­то­ди­чних збір­ни­ків. 9 бе­ре­зня 1968-го ра­зом із Надією Сві­тли­чною (пра­во­за­хи­сни­ця і ші­ст­де­ся­тни­ця, се­стра мо­во­знав­ця Іва­на Сві­тли­чно­го (1936–2006). – Кра­ї­на) пі­шли

по­кла­сти кві­ти до пам’ятника Ко­бза­рю. На­сту­пно­го дня ме­не ви­кли­кав ре­ктор: ”Де вчо­ра бу­ла?” По­чув­ши мою від­по­відь, за­го­во­рив про по­ясню­валь­ну за­пи­ску. На­пи­са­ла: ”Вчо­ра бу­ла бі­ля пам’ятника Та­ра­су Шевченку. По­кла­ла там кві­ти. Не шкодую, що це зро­би­ла. Спо­ді­ва­ю­ся, до­жи­ву до то­го ча­су, ко­ли цей день ви­зна­ча­ти­муть на дер­жав­но­му рів­ні”.

У КВІ­ТНІ 1968-ГО В БУ­ДИН­КУ ЛІТЕРАТОРІВ ВІДЗНАЧАЛИ 200-РІЧ­ЧЯ

КОЛІЇВЩИНИ – гай­да­ма­цько­го пов­ста­н­ня 1768–1769 ро­ків. Ви­сту­па­ли істо­ри­ки й лі­те­ра­то­ри. Пі­сля за­вер­ше­н­ня ве­чо­ра при вхо­ді гру­пка лю­дей за сто­ли­ком за­про­по­ну­ва­ла під­пи­са­ти ко­ле­ктив­ний лист до ге­не­раль­но­го се­кре­та­ря ЦК КПРС Ле­о­ні­да Бре­жнє­ва. Текст був ко­ро­ткий: ”Обу­рю­є­мо­ся за­кри­ти­ми су­да­ми, які про­хо­дять над твор­чою ін­те­лі­ген­ці­єю”. Пер­шим сто­яв під­пис ре­жи­се­ра Сер­гія Па­ра­джа­но­ва, за ним – авіа­кон­стру­кто­ра Оле­га Ан­то­но­ва. Наші з чо­ло­ві­ком ста­ли на­сту­пни­ми. Ме­не одра­зу звіль­ни­ли з ро­бо­ти. З Леопольдом Іва­но­ви­чем роз­пра­ви­ли­ся ін­те­лі­ген­тні­ше – вла­шту­ва­ли до­стро­ко­ву ате­ста­цію. Ні­що не до­по­мо­гло: ні кни­ги, ні стат­ті, ні схваль­ні ре­цен­зії про йо­го пра­ці. Чо­ти­ри ро­ки він пи­сав ли­сти у пре­зи­дію Ака­де­мії на­ук із про­ха­н­ням по­вер­ну­ти йо­го, кан­ди­да­та на­ук, при­найм­ні на по­са­ду ла­бо­ран­та. Від­по­від­а­ли: ”Не мо­же­мо взя­ти на ро­бо­ту людину, яка ігно­рує пі­сен­ну ра­дян­ську твор­чість і за­хо­плю­є­ться етно­гра­фі­змом”.

НАМ ІЗ ЧО­ЛО­ВІ­КОМ ПРОПОНУВАЛИ ПОКАЯТИСЯ. Обі­ця­ли зна­йти гарну ро­бо­ту, да­ти біль­шу квар­ти­ру. Ми не зла­ма­ли­ся. Ко­ли но­ча­ми ше­пта­ли­ся, моя ма­ма, яка жи­ла з на­ми, пла­ка­ла: ”Ой, ді­ти-ді­ти, ви ще не ба­чи­ли сма­ле­но­го вов­ка”. Го­во­ри­ла так, бо її ді­да за від­мо­ву спів­пра­цю­ва­ти з цар­ською вла­дою зни­щи­ли на Со­лов­ках.

13 РО­КІВ ЛЕОПОЛЬД БУВ БЕЗРОБІТНИМ. Щоб ви­жи­ти, не цу­рав­ся будь-якої ро­бо­ти. Най­ча­сті­ше пра­цю­вав на бу­дів­ни­цтві.

ПРОПОНУВАЛИ ПОКАЯТИСЯ. ОБІ­ЦЯ­ЛИ ЗНА­ЙТИ ГАРНУ РО­БО­ТУ, ДА­ТИ БІЛЬ­ШУ КВАР­ТИ­РУ

ВІДРОДЖУВАТИ НА­РО­ДНІ СВЯ­ТА ЛЕОПОЛЬД ПО­ЧАВ РА­ЗОМ З ІВА

НОМ ГОНЧАРОМ (скуль­птор, художник, за­снов­ник етно­гра­фі­чно­го му­зею, де зби­ра­ли­ся ші­ст­де­ся­тни­ки, (1911–1993). –

Кра­ї­на). У йо­го ха­ті по­ча­ли вла­што­ву­ва­ти мо­ло­ді­жні ве­чор­ни­ці – зі спів­а­ми, тан­ця­ми, за­ба­ва­ми. На Ве­лик­день 1969 ро­ку всі гуртом пі­шли на схи­ли Дні­пра спів­а­ти ве­сня­нок. Це був пер­ший кон­церт хо­ру ”Го­мін”. Ви­сту­па­ли пе­ре­ва­жно на ву­ли­цях. Взим­ку – на тро­ту­а­рі бі­ля ме­тро Хре­ща­тик, а влі­тку да­ва­ли кон­цер­ти на схи­лах Дні­пра. Вла­ді це не по­до­ба­ло­ся. То­ді всі ко­ле­кти­ви по­вин­ні бу­ли ма­ти у сво­є­му ре­пер­ту­а­рі про­грам­ну пі­сню – про ра­дян­ську вла­ду чи ко­му­ні­сти­чну пар­тію. У ”Го­мо­ні” та­кої не бу­ло. На Рі­здво 1971 ро­ку кіль­кох хо­ри­стів за­а­ре­шту­ва­ли на 15 діб, а Ле­о­поль­да ви­гна­ли зі Спіл­ки ком­по­зи­то­рів.

КІЛЬ­КА РО­КІВ ПО­СПІЛЬ ХО­ДИ­ЛИ КО­ЛЯ­ДУ­ВА­ТИ. Ко­стю­ми до­по­ма­га­ла ство­рю­ва­ти Ал­ла Гор­ська (ху­до­жни­ця-ші­ст­де­ся­тни­ця, пра­во­за­хи­сни­ця. 28 листопада 1970-го її вби­ли в по­ме­шкан­ні све­кра у Ва­силь­ко­ві під Ки­є­вом. – Кра­ї­на). Бу­ли у Бо­ри­са Гми­рі, Бо­ри­са Ан­то­нен­ка-Да­ви­до­ви­ча,

Миколи Лу­ка­ша, Оле­ся Гон­ча­ра, Миколи Ба­жа­на. Ко­ли при­хо­ди­ли до Ан­то­нен­ка-Да­ви­до­ви­ча, він ста­вив пла­тів­ку з пі­снею ”Ві­чний ре­во­лю­ціо­нер”. Ка­зав: ”Якщо хтось нас під­слу­хо­вує, не ма­ти­ме, до чо­го при­че­пи­ти­ся”.

7 ГРУДНЯ 1970 РО­КУ ХОР ”ГО­МІН” СПІВАВ НА ПОХОРОНІ АЛЛИ

ГОРСЬКОЇ. Не­вдов­зі йо­го уча­сни­ків по­ча­ли цьку­ва­ти: звільняли з ро­бо­ти чи ви­кли­ка­ли на бе­сі­ди в пар­тком і КДБ. На одній працівник за­во­ду ім. Ар­те­ма (за­раз ”Ар­тем”. –

Кра­ї­на) ска­зав: ”Чо­го ви ма­є­те до ме­не пре­тен­зії? Хор ”Го­мін” не за­бо­ро­не­ний”. Йо­му від­по­ві­ли: ”Ре­лі­гію в нас теж офі­цій­но не за­бо­ро­ня­ли. Але ми з нею бо­ре­мо­ся”.

ІЗ ЧО­ЛО­ВІ­КОМ ПО­СТІЙ­НО ЗА­ЙМА­ЛИ­СЯ САМВИДАВОМ. Ро­з­мно­жу­ва­ли тво­ри Ва­си­ля Си­мо­нен­ка, Дми­тра Пав­ли­чка. Леопольд на­би­рав текс­ти на ма­шин­ці чи пе­ре­пи­су­вав від ру­ки. Об­шук у нас про­во­ди­ли не раз. Та ні­чо­го не зна­йшли.

ХОР ”ГО­МІН” ВИ­КО­НУ­ВАВ БЛИЗЬ­КО 600 ПІ­СЕНЬ

ФОР­МАЛЬ­НО ”ГО­МІН” БУВ ЗА­БО­РО­НЕ­НИЙ МАЙ­ЖЕ 13 РО­КІВ. Ві­дро­джу­ва­ти­ся по­чав із пе­ре­бу­до­вою – 1985-го. То­ді нам до­зво­ли­ли про­во­ди­ти ре­пе­ти­ції в бу­дин­ку куль­ту­ри Ки­їв­ме­тро­бу­ду. Леопольд Іва­но­вич ді­знав­ся, що там пла­ну­ють ство­ри­ти хо­ро­вий ко­ле­ктив. За­про­по­ну­вав уже го­то­вий.

НА ПЕР­ШО­МУ З’ЇЗДІ НА­РО­ДНО­ГО РУ­ХУ УКРА­Ї­НИ, 1989-ГО, ”Го­мін” пі­сля ба­га­тьох ро­ків за­бо­ро­ни за­спі­вав ”Ще не вмер­ла Укра­ї­ни...” Леопольд був іні­ці­а­то­ром. В’яче­слав Чор­но­віл йо­го під­три­мав. Усі чле­ни хо­ру си­ді­ли в за­лі у ви­ши­ван­ках. Як за­сі­да­н­ня за­кін­чи­ло­ся, під­ня­ли­ся й по­ча­ли спів­а­ти. Зал слу­хав сто­я­чи.

ХОР МАВ БА­ГА­ТО ВИ­СТУ­ПІВ, КОНЦЕРТІВ, ГАСТРОЛЕЙ. За­про­шу­ва­ли і за кор­дон. Але Леопольд Іва­но­вич від­мов­ляв­ся. Ка­зав: ”Го­мін” най­біль­ше по­трі­бен в Укра­ї­ні”.

БІ­ЛЯ НА­ШО­ГО БУ­ДИН­КУ НА РУСАНІВЦІ Леопольд весь двір за­са­див ви­шня­ми, яблу­ня­ми, гру­ша­ми, сли­ва­ми й абри­ко­са­ми. Але са­ди­бу му­си­ли про­да­ти – че­рез без­гро­шів’я. Ко­ли пе­ре­їха­ли у квар­ти­ру в Го­ло­сі­їв­сько­му ра­йо­ні, він і тут взяв­ся са­ди­ти де­ре­ва. Цьо­го лі­та йо­го гру­ша й абри­кос гар­но вро­ди­ли.

НІ­КО­ЛИ НЕ МА­ЛИ МА­ШИ­НИ, ЇЗДИЛИ ГРО­МАД­СЬКИМ ТРАНСПОРТОМ. Як тіль­ки чо­ло­вік по­мі­чав компанію, яка вер­та­є­ться з гу­лян­ки і про­дов­жує спів­а­ти, ки­дав ме­не і біг до них. Роз­пи­ту­вав, звід­ки во­ни. Співи про­дов­жу­ва­ли вже гуртом.

ХОР ”ГО­МІН” ВИ­КО­НУ­ВАВ БЛИЗЬ­КО 600 ПІ­СЕНЬ. Ко­ли Леопольд Іва­но­вич по­мер, там бу­ло близь­ко 100 хо­ри­стів. За­раз їх не­має ко­му очо­ли­ти. Хор існує ли­ше зав­дя­ки ви­вче­но­му ра­ні­ше ре­пер­ту­а­ру. Це не мо­же дов­го три­ва­ти, бо хо­ри­сти по­стій­но ма­ють осво­ю­ва­ти но­ве. Де­хто до­ко­ряє: ”Чо­му Леопольд Ящен­ко не ви­хо­вав со­бі на­сту­пни­ка?” Та­кої мо­жли­во­сті не бу­ло, бо хор не мав вла­сно­го при­мі­ще­н­ня, жив на гро­мад­ських за­са­дах.

Лі­дія Орел три­має на ру­ках сво­їх си­нів Іва­на (лі­во­руч) і Та­ра­са. Фо­то зро­бле­не в се­ре­ди­ні 1960-х. За­раз Іван – пе­ре­кла­дач з ан­глій­ської та іта­лій­ської мов. Та­рас був ком­по­зи­то­ром і пі­а­ні­стом. По­мер у бе­ре­зні 2017-го

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.