Не ви­пу­ска­ли ді­тей в Україну під за­гро­зою роз­стрі­лу. А ве­зли в Ро­сію

ОЛЕ­НА РОЗВАДОВСЬКА ВОСТАННЄ ВЗУВАЛА ПІДБОРИ 2014 РОКУ

Krayina - - ЛЮДИ ТА РЕЧІ - текст: Оль­га ЮРКОВА, фо­то: Сер­гій СТАРОСТЕНКО

У МЕНЕ БУЛО НУДНЕ КИ­ЇВ­СЬКЕ ЖИТТЯ. У 26 пе­ре­жи­ва­ла кри­зу. Не ро­зумі­ла, на що ви­тра­ти­ла остан­ні 10 ро­ків. Ні в чо­му не мо­гла се­бе зна­йти. Ко­ли потрапила в офіс ди­тя­чо­го ом­буд­сме­на – ви­тя­гла ща­сли­вий бі­лет. Бу­ває та­ке: раз ба­чи­шся з лю­ди­ною, а по­тім во­на дзво­нить і за­про­шує на ро­бо­ту.

ОФІС ЛИ­ШЕ ФОРМУВАВСЯ. Ро­зу­мі­н­ня цінності прав ди­ти­ни чер­па­ла від ко­лег. На­че по го­ло­ві вда­ри­ли: чо­му мене у шко­лі не вчи­ли мо­їх прав?

ЗДА­Є­ТЬСЯ, І НЕ ЛЮБИЛА ДІ­ТЕЙ, ДОКИ НЕ ВЗЯЛАСЯ ЗА ЦЮ РО­БО­ТУ. По­ча­ла їзди­ти ін­тер­на­та­ми й тюр­ма­ми, вни­ка­ти в те­ми на­си­л­ля, пе­до­фі­лії, стра­ж­да­н­ня. У де­яких ді­тях ба­чи­ла се­бе. У шко­лі не бу­ла ху­дою. Ра­но зро­зумі­ла, що я – пов­на, от­же, не­кра­си­ва і ”не така”. Ра­но роз­ви­ну­ла­ся. Потрапила в по­ле зо­ру стар­ших хло­пців. Стра­жда­ла від пси­хо­ло­гі­чно­го на­силь­ства. Моє життя мо­гло скла­да­ти­ся іна­кше, якби бу­ли до­ро­слі, які чу­ли б мене.

У 26 ПЕ­РЕ­ЖИ­ВА­ЛА КРИ­ЗУ. НЕ РО­ЗУМІ­ЛА, НА ЩО ВИ­ТРА­ТИ­ЛА ОСТАН­НІ 10 РО­КІВ

УСЕ ЗМІНИЛОСЯ ПІД ЧАС МАЙДАНУ. По­ми­рає 17-рі­чний На­зар Вой­то­вич із Не­бе­сної со­тні. Від­чу­ва­єш оги­ду, що твій офіс – у цен­трі пе­кла. Кра­ї­на стає ін­шою. Адмі­ні­стра­ція пре­зи­ден­та йде у від­став­ку, зокре­ма й наш го­ло­ва Юрій Пав­лен­ко. Про­бле­ми на­ко­пи­чу­ю­ться. Є ді­ти, які по­стра­жда­ли на Май­да­ні. По­тім – Крим і Дон­бас. Ева­ку­йо­ву­ва­ти чи ні? Як бу­ти дит­бу­дин­кам сі­мей­но­го ти­пу? По­ро­шен­ко стає пре­зи­ден­том, а в нас да­лі немає го­ло­ви.

2014 РІК – СИТУАЦІЯ КРИТИЧНА. Тре­ба при­йма­ти рі­ше­н­ня. Лю­дми­ла Во­ли­нець узя­ла ке­рів­ни­цтво офі­сом на се­бе. На цей час при­па­ли ви­кра­де­н­ня ро­сі­я­на­ми ді­тей з ін­тер­на­тів. По­тім по­ча­ли­ся пер­ші об­стрі­ли, по­ра­не­н­ня. До­нецьк був на ме­жі – ні­би ще укра­їн­ський, але від­діл­ки мі­лі­ції вже за­хо­пле­ні.

МИ ДЗВО­НИ­ЛИ В ДО­НЕЦЬК, ЩО В КИЄВІ ЛІ­КАР­НІ ГО­ТО­ВІ ПРИЙНЯТИ ВСІХ ДІ­ТЕЙ. Та медикам да­ли уста­нов­ку: не ви­пу­ска­ти в Україну під за­гро­зою роз­стрі­лу. А вез­ти в Ро­сію. Ба­тьків за­ля­ка­ли. Пам’ятаю ма­му, яка в Києві бо­я­ла­ся зі­зна­ва­ти­ся, що во­на – з Кра­сно­го Лу­ча (від 2016-го – Хру­сталь­ний. –

Кра­ї­на) на Лу­ган­щи­ні. Сво­їм ба­тькам не ска­за­ла, що бу­ла у сто­ли­ці, бо їм по те­ле­ві­зо­ру по­ка­зу­ва­ли ”стра­шних бан­де­рів­ців”.

ДЗВОНИЛА ДОКТОРУ ЛІЗІ (Єли­за­ве­та Глин­ка – ви­ко­нав­чий ди­ре­ктор ро­сій­сько­го фон­ду ”Спра­ве­дли­ва до­по­мо­га”. Ви­во­зи­ла з Дон­ба­су до РФ ді­тей ні­би­то для лі­ку­ва­н­ня. У гру­дні 2016-го за­ги­ну­ла під час па­ді­н­ня ро­сій­сько­го лі­та­ка над Чор­ним мо­рем. – Кра­ї­на). Во­на ска­за­ла: ”Нет ра­зни­цы, кто спа­са­ет”. Це до­бро з на­льо­том ре­ке­ту.

ПО­МИ­РАЄ 17-РІ­ЧНИЙ НА­ЗАР ВОЙ­ТО­ВИЧ ІЗ НЕ­БЕ­СНОЇ СО­ТНІ. ВІД­ЧУ­ВА­ЄШ ОГИ­ДУ, ЩО ТВІЙ ОФІС – У ЦЕН­ТРІ ПЕ­КЛА

НА­ПРИ­КІН­ЦІ 2014-ГО ГОЛОВОЮ ОФІСУ СТАВ МИ­КО­ЛА КУЛЕБА. По­ло­ви­на ко­ман­ди пі­шла. З ним упер­ше по­їха­ла на Дон­бас. По­ба­чи­ла Слов’янськ, ева­ку­а­цію Де­баль­це­во­го. Ми зу­стрі­ча­ли ав­то­бу­си. Ма­ми з дітьми під па­хва­ми їха­ли в ні­ку­ди. Но­чу­ва­ли на вок­за­лах, їх пе­ре­са­джу­ва­ли в по­тя­ги. У ду­ші все хо­ло­ло, ко­ли ба­чи­ла немовлят у ком­бі­не­зон­чи­ках на мі­шках із на­спіх зі­бра­ним одя­гом. На облич­чях – роз­гу­бле­ність.

ПОВЕРНУЛИСЯ ДО КИ­Є­ВА – І Я ЗНО­ВУ ПОТОНУЛА В ПАПЕРАХ. Прес-кон­фе­рен­ції ні­чо­го не ви­рі­шу­ва­ли. Я за свій ра­ху­нок по­їха­ла у Слов’янськ на мі­сяць. Жи­ву там до­сі.

ЗДРУЖИЛАСЯ З ВОЛОНТЕРАМИ ПРОТЕСТАНТСЬКОЇ ЦЕР­КВИ. Му­си­ла до­ві­ря­ти то­му, з ким сі­да­ла в ма­ши­ну. В Ав­ді­їв­ку за­раз на­ка­та­ні до­ро­ги. А то­ді тре­ба було зна­ти па­ро­лі, по­во­ро­ти, чи від­кри­та тра­са. Во­ни роз­да­ва­ли до­по­мо­гу. Я по ха­тах роз­пи­ту­ва­ла: де скіль­ки ді­тей, що їм по­трі­бно.

У ПРОТЕСТАНТІВ БУВ ЦЕНТР ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ. Но­чу­ва­ла там дев’ять місяців. По­вер­та­є­шся з ви­їзду – на те­бе вже че­ка­ють люди. ”Ой, Ле­но­чка, по­мо­ги офор­мить до­ку­мент. А у те­бя ги­ги­е­ни­че­ско­го па­ке­та нет?” На­сту­пно­го дня зно­ву ку­дись їдеш. Ви­го­рі­ла. Хо­ди­ла сі­ра. Ві­дра­ми ков­та­ла стра­ж­да­н­ня ін­ших й усе при­йма­ла на се­бе.

ВІ­ДРА­МИ КОВ­ТА­ЛА СТРА­Ж­ДА­Н­НЯ ІН­ШИХ Й УСЕ ПРИ­ЙМА­ЛА НА СЕ­БЕ

ВОСТАННЄ ВЗУВАЛА ПІДБОРИ 2014 РОКУ. З осе­ні 2015-го хо­джу в хо­ло­дну по­ру в бер­цях, у те­плу – в ке­дах або кро­сів­ках. У гар­де­ро­бі з’яви­ло­ся біль­ше чор­но­го, тем­но-зе­ле­но­го, ха­кі, тем­но-си­ньо­го. Ні­чо­го яскра­во­го.

МАЛА ТРИ НАПРЯМКИ РО­БО­ТИ. Збір ін­фор­ма­ції для се­бе. Зро­зу­мі­ти, що та­ке дитина на вій­ні. Й ви­рі­ше­н­ня тер­мі­но­вих пи­тань – ско­ор­ди­ну­ва­ти, пе­ре­да­ти кон­та­кти, ви­вез­ти.

ДИТИНА НА ВІЙ­НІ – НЕ ЛЮ­ДИ­НА З ВІДІРВАНИМИ РУКАМИ І НОГАМИ. Зов­ні по них ні­чо­го не ви­дно. Але вар­то їм ска­за­ти два сло­ва, як ро­зу­мі­єш, що пе­ре­жи­ли. Біль­шість бу­ли свід­ка­ми кри­ва­вих сцен.

У ПОПАСНІЙ ПІ­ШЛА ПО ШКОЛАХ ГОВОРИТИ З УЧИТЕЛЯМИ: ЧИ Є ТРАВМОВАНІ ДІ­ТИ, ко­му тре­ба до­по­мо­га, скіль­ки пов­ті­ка­ли. При­хо­джу до ди­ре­ктор­ки, а во­на го­ди­ну пла­че. На дру­гу по­чи­нає роз­ка­зу­ва­ти: отих – ба­тьків уби­ло, тої – ма­му. В одні­єї дів­чин­ки ба­ба й дід загинули в ха­ті. Бу­ла під їхньою опі­кою. Її ева­ку­ю­ва­ли, а во­ни ма­ли при­їха­ти на­сту­пно­го дня. Вно­чі в бу­ди­нок влу­чив снаряд. Її по­тім удо­че­ри­ла ті­тка. Ми до­по­мо­гли з від­бу­до­вою ха­ти.

У СЕЛИЩІ МИРОНІВСЬКОМУ БАХМУТСЬКОГО РА­ЙО­НУ БУ­ДИ­НОК РОЗБОМБИЛО, дів­чин­ка під за­ва­ла­ми отри­ма­ла силь­ні по­ра­не­н­ня. За­бра­ли в лі­кар­ню. Я дзвонила ма­мі, пе­ре­да­ва­ла лі­ки, по­ра­ди­ла пси­хо­ло­га. А ма­ма: ”Мой ре­бе­нок нор­маль­ный, не пси­хи­че­ски боль­ной”. Му­сиш бо­ро­ти­ся з ци­ми стра­ха­ми.

ТЕПЕРІШНІ ШЕСТИРІЧКИ ВИРОСЛИ НА ВІЙ­НІ. Зна­йо­мі ді­ти в Ма­йор­ську пішли в шко­лу. У квар­ти­рі ві­кна за­кла­де­ні мі­шка­ми з пі­ском. Для них нор­маль­но вдень уві­мкну­ти сві­тло. Зна­ють на слух, ко­ли ”Град”, а ко­ли – бом­ба, близько чи да­ле­ко, тре­ба біг­ти до­до­му чи ні. 2015-го із зем­лі ви­ко­лу­пу­ва­ли все. Не­сли від­ра з оскол­ка­ми: ”Смо­три, Ле­на, это – ”Град”, это – ми­на”. Тепер ця ці­ка­вість ми­ну­ла – хто тих гільз не ба­чив?

ПІВРОКУ ЖИЛА НА ЗАОЩАДЖЕННЯ. Про­йшла на­вча­н­ня, чи­та­ла ле­кції про мін­ну не­без­пе­ку. Най­мен­шим роз­ка­зу­ва­ла, що мі­ни бу­ва­ють зе­ле­ні, ко­ри­чне­ві, чор­ні, кру­глі й ква­дра­тні. Ба­чиш щось не­зна­йо­ме ме­та­ле­ве: клич ба­тьків. Для 10-рі­чних хло­пців ро­би­ли зма­га­н­ня. З під­лі­тка­ми по 15–16 ро­ків го­во­ри­ла жорс­ткі­ше: що бу­де, якщо по­чнуть пи­ля­ти снаряд.

АЛЬОНКУ З ЦЕРЕБРАЛЬНИМ ПАРАЛІЧЕМ ЗНАЙШЛА У СТАРІЙ АВДІЇВЦІ ПОЗАТОРІК. Цей ра­йон – упри­тул бі­ля пром­зо­ни. По­стій­но об­стрі­лю­ють. Хо­ди­ла від ха­ти до ха­ти. Як ба­чи­ла ві­зок, за­хо­ди­ла: до­брий день, я во­лон­тер, тре­ба до­по­мо­га? Ли­ша­ла свій те­ле­фон. Дів­чин­ка пов­за­ла у зем­лі, ба­бу­ся по­руч по­ра­ла­ся на го­ро­ді. У дво­рі бу­ла пі­со­чни­ця. З бо­ку фрон­ту її за­го­ро­ди­ли ши­на­ми від куль. За­раз Альон­ка пе­ре­не­сла дві опе­ра­ції. На пер­шу я на­зби­ра­ла у Facebook, на дру­гу – з’єд­на­ла її з фон­дом. Пе­ре­ве­зли ро­ди­ну в мі­сто Ли­ман, ку­пи­ли хату. Ба­тьки ма­ють ще си­на. Ба­бу­ся й ді­дусь за­ли­ши­ли­ся в Авдіївці – не хо­ті­ли ки­да­ти хату.

ЗА КІЛЬ­КА ВУЛИЦЬ ЖИ­ВУТЬ МА­ТИ З ДОЧКОЮ. Це край мі­ста. Дитина хо­дить у шко­лу че­рез про­стрі­лю­ва­ні ву­ли­ці. Зня­ла їм на літо квар­ти­ру на ”Хі­мі­ку” в цен­трі. Не го­то­ві ви­їжджа­ти, бо ба­тьків­ську хату роз­бе­руть до це­гли­ни ма­ро­де­ри.

НЕ­ДА­ЛЕ­КО ЖИ­ВЕ СІМ’Я, ДЕ ДИТИНІ ПОТРІБЕН НЕВРОПАТОЛОГ. Шу­ка­ла їм лі­ка­ря, ор­га­ні­зу­ва­ла по­їзд­ку в Ки­їв. Обі­йшла де­ся­тки ка­бі­не­тів і до­сі не на­тра­пи­ла на такого, який ро­зу­мів би трав­ми вій­ни.

ПРИ­ХО­ДЖУ ДО ДИ­РЕ­КТОР­КИ ШКОЛИ, А ВО­НА ГО­ДИ­НУ ПЛА­ЧЕ

Є ІСТО­РІЇ, ЯКІ ПОВЕРТАЮТЬ ВІРУ В ЛЮДЕЙ. Ма­ти двох ді­тей ме­шкає на край­ній ву­ли­ці се­ла Тро­ї­цько­го. Да­лі – око­пи. Ко­ли по­ча­ли­ся бої за Де­баль­це­ве взим­ку 2015-го, по них би­ли з трьох сто­рін: Пер­во­май­ська, Де­баль­це­во­го й По­па­сної. Це було пе­кло. Її ба­тьки ма­ли 10 ко­рів. Ска­за­ли: без них – ні­ку­ди. Дві до­би гна­ли їх під Ба­хмут. За­но­чу­ва­ли в по­ро­жній ха­ті. Пи­ли та­лий сніг. Ко­рів уря­ту­ва­ли. Як при­пи­ни­ли­ся бої, повернулися з ни­ми до­до­му. Жін­ка ви­йшла за­між за одно­сель­ця. Ка­же: ”На­ро­джую, щоб у шко­лу тут хо­ди­ли”. У них – ді­лян­ка по­ля. При­ку­пи­ли по­ряд хату. Жін­ка ка­же: ”Я мо­жу все”. За­ве­ла брой­ле­рів, зро­би­ла те­пли­цю. Пра­цює в ди­тсад­ку. Хо­ча з дво­ма дітьми мо­гла сі­сти на го­ло­ву всім мо­жли­вим во­лон­те­рам.

БУ­ЛИ МОМЕНТИ, КО­ЛИ КОЛІНА ТРЕМТІЛИ. Ко­ли снаряд роз­ри­ва­є­ться за 100 ме­трів від те­бе. У Ста­ру Ав­ді­їв­ку доби­ра­ла­ся пі­шки. Ідеш до яко­їсь сім’ї, по­си­ді­ла го­дин­ку, по­вер­та­є­шся ті­єю ж до­ро­гою, а там уже ку­лі сви­стять. А ти ні­чо­го не мо­жеш, окрім як спо­кій­но ру­ха­ти­ся впе­ред. Біг зро­бить те­бе мі­шен­ню. Пі­сля то­го, бу­ва­ло, день ле­жа­ла в ліж­ку – не було сил. А ді­ти жи­вуть там по­стій­но.

ДУМАЄШ: НУ ОСЬ, ЩЕ ТРО­ХИ – І ПЕРЕМОГА. Ще тро­хи. А по­тім ро­зу­мі­єш, що це не тим­ча­со­во.

ПСИХОЛОГИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА ВИТЯГЛИ МЕНЕ. Пі­сля кіль­кох місяців пси­хо­те­ра­пії зро­зумі­ла: якщо по­мру від уто­ми, лег­ше ні­ко­му не ста­не. По­збу­ла­ся від­чу­т­тя про­ви­ни, що ді­ти стра­жда­ють, а я – ні. Пе­ре­ї­ха­ла на квар­ти­ру до дру­зів, по­ча­ла ро­зум­ні­ше пла­ну­ва­ти свій час. Ви­ки­ну­ла плащ су­пер­ме­на. Ти мо­жеш ли­ше те, що мо­жеш.

ТОРІК ІЗ КОЛЕГОЮ АЛЛОЮ КОТЛЯР СТВО­РИ­ЛИ ГРО­МАД­СЬКУ ОР­ГА­НІ­ЗА­ЦІЮ. Вчи­мо­ся пра­цю­ва­ти са­мі.

ВЕ­ЛИ­КИМ КОЛОМ КО­ЛЕГ ПРА­ЦЮ­ВА­ЛИ, аби ді­ти вій­ни ста­ли ви­ди­ми­ми. Ли­ше не­дав­но Ка­бмін прийняв по­ста­но­ву про ста­тус ди­ти­ни, яка по­стра­жда­ла в ре­зуль­та­ті бо­йо­вих дій. Ме­ні лег­ше було в Авдіївці під ку­ля­ми, ніж у ко­ри­до­рах Мін­со­цпо­лі­ти­ки. Ки­їв­ські пра­во­за­хи­сни­ки ви­тер­пі­ли стра­шні бої з чи­нов­ни­ка­ми, щоб ме­ха­нізм на­бу­т­тя ста­ту­су став ре­аль­ним. Тепер йо­го мо­же отри­ма­ти ко­жна дитина із зо­ни кон­флі­кту. Це два ро­ки зу­силь ба­га­тьох людей.

СІМ’Я МАЛА 10 КО­РІВ. СКА­ЗА­ЛИ: БЕЗ НИХ – НІ­КУ­ДИ. ДВІ ДО­БИ ГНА­ЛИ ЇХ ПІД БА­ХМУТ

2017-ГО З КОЛЕГОЮ ПО­ЧА­ЛИ ВОЗИТИ ДІ­ТЕЙ НА ОЗДО­РОВ­ЛЕ­Н­НЯ

В ТАБОРИ ПІД КИЄВОМ. Во­на їх при­ймає, а я зби­раю гру­пу й ви­во­жу. Дру­ге літо жи­ву у ва­го­нах і ав­то­бу­сах. 40 ді­тей ту­ди, 50 сю­ди, 80 – в ін­шо­му на­прям­ку. Спо­ча­тку – тре­ба ви­три­ма­ти ата­ку ба­тьків: ”Ку­ди? Що? Бо­юсь!” Дру­ге ви­про­бу­ва­н­ня – кви­тків немає, а то­бі тре­ба. Тре­тє – пе­ре­ве­зе­н­ня. У то­го про­нос, у то­го – не­жить. Пе­ре­ди­хнеш па­ру днів, і вже но­ва гру­па в Кар­па­ти. Але ді­ти ба­чать, що світ – ве­ли­че­зний. У них з’яв­ля­є­ться на­дія на кра­ще.

ЛЮДИ ПІДСІДАЮТЬ НА ГУМАНІТАРКУ. Їм тре­ба да­ва­ти ро­бо­ту або мо­жли­во­сті, а не мі­шки з їжею. Але ро­бо­ти не­ма. Ба­га­то фон­дів ”іме­ні ве­ли­ких” пха­ють лю­дям мі­шки з до­по­мо­гою. На­че лю­ди­на не має по­треб, окрім ма­те­рі­аль­них. Усі ці чер­ги, роз­бір­ки, ви­да­чі гі­гі­є­ні­чних па­ке­тів від­бу­ва­ю­ться на очах у ді­тей. Це по­трі­бно за­раз, але так не по­вин­но бу­ти завжди. Бо люди де­гра­ду­ють. ВИЇЖДЖАЮ У ПРИФРОНТОВІ СЕ­ЛА ЗРАНКУ. Усе тре­ба за­кін­чи­ти до су­тін­ків. Ма­ши­ною во­жу ді­тей у лі­кар­ні.

ДІ­ТИ ЗАВЖДИ БЕЗПОСЕРЕДНІ У ЗЛОСТІ, ПОФІГІЗМІ, РАДОСТІ.

ВО­НИ ТО­БІ ВІРЯТЬ. Якщо щось по­обі­цяв, не мо­жеш не зробити. Ба­га­то спіл­ку­ю­ся з ни­ми. Гра­є­мо­ся, гу­ля­є­мо, їзди­мо. В одно­му се­лі обла­шту­ва­ли то­чку для зу­стрі­чей. Го­во­ри­мо про що­день. Дитина на вій­ні так са­мо хоче мо­дні ко­лон­ки, як хло­пець чи дів­чи­на в Києві. Хо­ча спер­шу ска­же: ”Глав­ное – что­бы не стре­ля­ли”. А по­тім – про ігра­шки, про ке­ди, що сві­тя­ться.

ДО­СІ СТРАШНО. Але не но­шу ні бронежилета, ні каски. Бо то­ді бу­ду за­хи­ще­на, а ді­ти – ні. Спіл­ку­ва­н­ня не ви­йде. Ми – рів­ні. Якщо щось прилітає – пе­ре­жи­ва­є­мо всі ра­зом.

НЕ НО­ШУ НІ БРОНЕЖИЛЕТА, НІ КАСКИ

ВІЙ­НА НАВЧИЛА ЦІНУВАТИ МО­ЖЛИ­ВІСТЬ РО­БИ­ТИ БУДЕННІ

СПРА­ВИ: чи­та­ти, спів­а­ти, ма­лю­ва­ти. Ко­ли зброя по­руч, ба­чиш її си­лу. Ро­зне­се те­бе в се­кун­ду. Ді­ти на сан­ках ка­та­ю­ться з гір­ки за 500 ме­трів від пе­ре­до­вої, бо це – ве­се­ло. Ко­ли смерть не по­руч, лег­ко за­гу­би­ти від­чу­т­тя, що ща­стя – у про­стих ре­чах. На­при­клад, що за­раз сні­да­є­мо.

СТРІЛЯТИ НЕ ВМІЮ, АЛЕ ЗАВЖДИ НО­ШУ НІЖ – ДЛЯ САМОЗАХИСТУ. По­ки що від­кри­ва­ла ним ли­ше по­сил­ки на ”Но­вій по­шті”.

НЕНАВИСТЬ НЕ ДО­ПО­МА­ГАЄ. Ста­ра­ю­ся да­ти дітям на­дію. Не жер­твую жи­т­тям, а ді­лю­ся.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.