”СВІТ СПРАВЕДЛИВИЙ.

МА­Є­МО ТЕ, НА ЩО ЗАСЛУГОВУЄМО. ЗАВЖДИ”

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - 47 ро­ків, ПІДПРИЄМЕЦЬ

ЛЮДИ НА ВІЙ­НІ НІ ЧОРТА НЕ ЗДОБУВАЮТЬ. На­то­мість отри­му­ють ку­пу шкі­дли­вих на­ви­чок: не ду­ма­ти про зав­тра­шній день, не тур­бу­ва­ти­ся про за­ро­бі­тки і про­ду­ктив­ність праці. На вій­ні за те­бе все ви­рі­шу­ють. Ар­мія взу­ває, вдя­гає, го­дує. Тре­ба по­дба­ти, аби було де вми­тись, що ку­ри­ти і про свою зброю. Це роз­хо­ло­джує.

ДІ­ТИ – ЦЕ ВАЖ­КО. Жін­ці во­ни ре­аль­но за­ва­жа­ють. На­пря­жно, немає ча­су, мо­ро­чать го­ло­ву, для неї це кі­нець кар’єри. Але ви все одно їх за­хо­че­те.

НЕ ХО­ЧУ, щоб мене хо­ва­ли на кла­до­ви­щі. Щоб мої ді­ти бу­ли зму­ше­ні хо­ди­ти на гроб­ки і фар­бу­ва­ти огра­ду, чи ку­пу­ва­ти гра­ні­тний пам’ятник. Спа­ли­ли, роз­ві­я­ли. Хоч над Дні­пром, хоч над Дон­цем.

БРЕ­ХНЯ – ЦЕ ПРИ­НИ­ЖЕ­Н­НЯ

КО­ЛИ ВСІМ ХРІНОВО І СТРАШНО – при­клад має да­ва­ти ко­ман­дир.

БОЙОВА РОБОТА БУ­ЛА ТАКА: ку­ле­мет, який не мо­жна за­ко­па­ти. Моя по­зи­ція – край асфаль­ту. По­тім спуск і лу­ки. Лі­со­сму­га, да­чі й по­зи­ції се­па­рів. Сол­да­тів хо­вав в окоп. Сна­ря­ди бу­ли 1954 року, ди­мі­ли як чорт. Ко­ли стрі­ля­єш – у при­ціл ні­чо­го не ви­дно. Мав сто­я­ти збо­ку. Кри­чав: влі­во-впра­во, ви­ще-ниж­че. Не було мо­жли­во­сті за­хо­ва­тись. Мі­на при­ле­ті­ла за 4 ме­три. Не ро­зір­ва­ла­ся – за­стря­ла в асфаль­ті. Зна­чить, у нас на цій зем­лі ще є зав­да­н­ня. БРЕ­ХНЯ – це при­ни­же­н­ня. СВАРЯТЬ ПОРОШЕНКА, бо по­га­но де­ле­гує свої пов­но­ва­же­н­ня. А я йо­го ро­зу­мію. Якщо щось тре­ба не­сти, то ро­блю це сам. Ко­ли від­чу­ваю, що за­над­то важ­ко, – ду­маю, як роз­ді­ли­ти, щоб ді­я­ти ефе­ктив­ні­ше. Але пер­ша дум­ка: зробити са­мо­му.

НЕ ХО­ЧУ ЗОБОВ’ЯЗУ­ВА­ТИ ДІ­ТЕЙ МЕНЕ ДОГЛЯДАТИ. Де­хто вважає, що на­ро­джу­ють, аби їм за­без­пе­чи­ли ста­рість. Це по­га­на ідея. Як ви­пу­ска­ти на во­лю пта­ха і зв’язу­ва­ти йо­му кри­ла.

ЧАС – це цін­ність. Пам’ята­ю­чи, що втра­ча­єш щось цін­не, не роз­сла­би­шся. Але лю­ди­на не мо­же бу­ти по­стій­но на­пру­же­на. То­му ми всі за­бу­ва­є­мо про цін­ність ча­су.

НЕДОМОВКА – не бре­хня. Не завжди від ска­за­ної прав­ди є ко­ристь.

ПЛАКАВ, ко­ли зрозумів, що ба­тьки одне одно­го лю­би­ли. Родичі вва­жа­ли, що ра­зом во­ни жи­ли ви­му­ше­но. Та­то не­пра­виль­но

по­во­див­ся що­до ма­те­рі. Во­на в ніч, ко­ли ві­ді­йшла, весь час гу­ка­ла йо­го. А по­тім він взяв і вмер. Не схо­тів без неї жи­ти.

ЛЮДЕЙ ПРОЩАЮ БА­ГА­ТО РАЗІВ. На­віть зра­дни­ків і пе­ре­зра­дни­ків. Ва­жли­во, з яки­ми на­мі­ра­ми во­ни це ро­би­ли. Лю­ди­на мо­же по­га­но вчи­ни­ти, ба­жа­ю­чи хо­ро­шо­го. УСЕ НАМ ДАЄТЬСЯ ДЛЯ ДОСВІДУ.

ДІТЯМ НЕ МО­ЖНА ДОЗВОЛЯТИ ЗАВЖДИ ЗАЛИШАТИСЯ ДІТЬМИ. Хоч би як їх лю­би­ли, тре­ба ка­за­ти про не­при­єм­не. Хо­чу пе­ре­да­ти свій до­свід і за­хи­сти­ти. Але не від­сто­ро­ни­ти. Во­ни все ма­ють про­хо­ди­ти са­мі. ЩА­СТЯ – ко­ли хо­чеш. Су­пер­ща­стя – ко­ли ще щось і ви­йшло.

ЗРОЗУМІВ: ЩО КРА­ЩЕ ПРАЦЮЮ В ПОДАТКОВІЙ, то гір­ше еко­но­мі­ці. Ми вби­ва­ли її осно­ву – ма­лий і се­ре­дній бі­знес. Ду­ши­ли штра­фа­ми, гра­бу­ва­ли і за­би­ра­ли все, що мо­жна. А люди при ве­ли­ких по­са­дах, гро­шах і зв’яз­ках ба­га­ті­ли. За­до­во­ле­н­ня від ро­бо­ти не було. Звіль­нив­ся. Знав, що в мі­сті мо­жу будь-ко­му спо­кій­но в очі по­ди­ви­ти­ся. НЕ НАЗИВАЮ ЖОДНУ ЛЮДИНУ ДРУГОМ. Це по­ня­т­тя в ка­те­го­рії аб­со­лю­ту. В ре­аль­но­сті не зу­стрі­ча­є­ться. МАЮ ЧИМАЛО ПРИН­ЦИ­ПІВ. Во­ни з’яв­ля­ю­ться від ро­зу­мі­н­ня то­го, що бу­ду вми­ра­ти. А це той іспит, який про­ва­ли­ти не хо­че­ться.

ЩА­СТЯ – КО­ЛИ ХО­ЧЕШ. СУ­ПЕР­ЩА­СТЯ – КО­ЛИ ЩЕ ЩОСЬ І ВИ­ЙШЛО

КО­ЛИСЬ БО­ЯВ­СЯ БУ­ТИ НЕМІЧНИМ. По­тім зрозумів, що лю­ди­на в будь-яко­му фі­зи­чно­му ста­ні мо­же да­ти ко­ристь сві­ту. Мій ба­тько вми­рав. Ін­ва­лід, сили не­ма. Я йо­го вмов­ляв: ”Ти не ма­єш пра­ва. То­бі важ­ко й ін­ко­ли на­віть при­ни­зли­во. Але ти ма­єш ону­ків, ді­тей – ді­лись до­сві­дом, пе­ре­да­вай ін­фор­ма­цію, ро­би що-не­будь”. Він мене не зрозумів. Не схо­тів зро­зу­мі­ти.

НЕ ВІД­ЧУ­ВАЮ СВОЮ САМІСТЬ. Є пред­ки, на яких огля­да­ю­ся. Не мо­жу зра­ди­ти їх і стати ма­ло­ро­сом. Не мо­жу роз­тра­ти­ти ін­те­лект, ско­ти­тись. Не маю згань­би­ти ді­тей. Я – укра­ї­нець, спів­від­по­від­аль­ний за цю на­цію.

З ДИТИНСТВА БУВ ІДЕАЛІСТОМ. При­зна­чи­ли ком­сор­гом. Ви­рі­шив, що да­ною ме­ні вла­дою маю щось зробити для школи. Що­о­се­ні зби­ра­ли ку­ку­ру­дзу, яблу­ка, бу­ря­ки. Кол­госп пла­тив. По­тім учні ”до­бро­віль­но” зда­ва­ли гро­ші на ре­монт школи – і їх роз­кра­да­ли. Ор­га­ні­зу­вав кам­па­нію, про­го­ло­су­ва­ли, зі­бра­ли під­пи­си. На за­ро­бле­ні гро­ші ку­пи­ли апа­ра­ту­ру для ди­ско­те­ки. Ди­ре­ктор був не­за­до­во­ле­ний. То­му я не отри­мав зо­ло­тої ме­да­лі.

В ЮНОСТІ ХО­ТІВ СТАТИ КРАСИВИМ ”БЕЗДЕЛЬНИКОМ” – одя­га­ти бі­лу фор­му, ма­ти кор­тик і хо­ди­ти в пла­ва­н­ня на ко­ра­блях. Не знав, що тре­ба бу­де до­но­си­ти, пи­са­ти до­по­від­ні. Та вре­шті у всту­пі ме­ні від­мо­ви­ли. Офі­цій­на при­чи­на: бо не мав одно­го зу­ба. По­тім працівник військ­ко­ма­ту ска­зав, що я – не­бла­го­на­дій­ний. Пам’ятаю в ан­ке­ті було пи­та­н­ня: ”Ука­жи­те ме­ста за­хо­ро­не­ния ва­ших род­ствен­ни­ков по обеим ли­ни­ям жен­щин и муж­чин

в че­тырех по­ко­ле­ни­ях”. У мене ча­сти­на ро­ди­ни роз­кур­ку­ле­на, ре­пре­со­ва­на. Де мо­ги­ли – не знаю. А во­ни, мо­жли­во, зна­ли.

ДЕРЖСЛУЖБА – шту­ка ко­ри­сна. Це зна­н­ня за­ко­но­дав­ства, до­ку­мен­то­обі­гу, пра­вил фун­кціо­ну­ва­н­ня дер­жа­ви та її ор­га­нів, то­го, як вза­є­мо­ді­ють стру­кту­ри. До­ро­бив­ся до посад, які ще мо­гли роз­да­ва­ти без­ко­штов­но. Да­лі – вже ні.

НА ВІЙ­НІ КУРИШ, БО ТЕ­БЕ МО­ЖУТЬ УБИТИ. ТО­МУ ЗДО­РО­ВИЙ СПО­СІБ ЖИТТЯ – НІ ПРО ЩО

2014-ГО ПІД ЧАС ОКУ­ПА­ЦІЇ ДОН­БА­СУ ВНО­ЧІ ВИ­ВІЗ СІМ’Ю З КО­СТЯН­ТИ­НІВ­КИ. Знав, як об’їха­ти се­пар­ські блок­по­сти. У Но­во­мо­сков­ську на Дні­про­пе­тров­щи­ні ме­ні по­дзво­ни­ли. Ска­за­ли, що по нас при­хо­ди­ли.

ДО БІЛЬШОВИЦЬКОГО ПЕРЕВОРОТУ в мо­є­му се­лі бу­ли бі­бліо­те­ка, дво­по­вер­хо­ва шко­ла, ре­мі­сни­че учи­ли­ще й ама­тор­ський те­атр. І це – на ти­ся­чу людей. Усі мої родичі гра­ли на ін­стру­мен­тах. Май­же всі – акор­де­о­ні­сти. Дядь­ко ма­лю­вав, пра­дід вірші пи­сав. А по­тім не було жо­дної ро­ди­ни, де хтось не си­дів у тюр­мі. Це вва­жа­ли за честь. Щоб ви­рва­ти­ся з Дон­ба­су, тре­ба впер­тість, стри­жень.

ВО­Ю­ВА­ТИ ДОВ­ГО НЕ БРА­ЛИ, БО З ДОН­БА­СУ. По­тім на військ­ко­ма­ти при­йшли роз­на­ряд­ки на зе­ні­тни­ків. А це не ду­же по­ши­ре­на про­фе­сія. Так і по­тра­пив у Лу­ганськ.

СИ­НА НЕ ХО­ТІВ. Не знаю, як би йо­го ви­хо­ву­вав. Прий­ду, по­сва­рю­ся, по­роз­ка­зую те­о­рію про­це­сів. Все ви­хо­ва­н­ня ле­жить на дру­жи­ні.

ЛЮ­БЛЮ ФУТ­БОЛ. Убо­лі­вав за ”Ша­хтар”, доки йо­го пре­зи­дент Пал­кін не без уча­сті Ахме­то­ва не по­чав бу­ду­ва­ти сов­ко­вий фе­тиш і ще­ми­ти укра­їн­ських фа­на­тів. До­не­цький клуб зі­грав ве­ли­че­зну роль у то­му, що в нас з’яви­ла­ся ”рус­ская ве­сна”. У мене ви­ни­кла від­ра­за. Пе­ре­став убо­лі­ва­ти. Однак пе­ре­ки­ну­тись на ”Ди­на­мо” так і не зміг.

”ЛЮБИТИ” ОЗНА­ЧАЄ ”СТАТИ ОДНИМ ОРГАНІЗМОМ”

СІЛЬ­СЬКЕ ЖИТТЯ ЖОРСТКЕ. То­бі ка­жуть: тут 150 кро­лів. На­віть не по­ясню­ють, що з ни­ми ро­би­ти. Ма­єш зна­ти. А ще ко­ро­ва, сви­ні, ку­ри, кінь, го­род, кар­то­пля, ко­сить-во­зить. Для на­вча­н­ня ли­ша­ю­ться гли­бо­кий ве­чір і ніч. А ще хо­чеш чи­та­ти. Ба­тьки сварять, а ти під ков­дрою з ба­та­рей­кою і лам­по­чкою, бо лі­хта­ри­ка не було. Чи­та­єш ”Ман­дрів­ку на Но­ву Гві­нею” Ми­клу­хо-Ма­клая.

НЕ ВБИВ ЖО­ДНОЇ ТВА­РИ­НИ. Хоч мо­жу об­бі­лу­ва­ти, як про­фе­сій­ний м’ясник.

ВІЙ­НА – це не ли­ше вчо­ра­шній день і сьо­го­дні­шній. Із та­ки­ми су­сі­да­ми впев­не­но­сті не бу­де ніколи. Ви­ки­ну все, але вій­сько­ве спо­ря­дже­н­ня за­ли­шу. І зброю.

ІШОВ НА ВІЙ­НУ – ЗАКУРИВ. До то­го па­лив 16 ро­ків. По­тім на вісім по­ки­нув. На вій­ні куриш, бо те­бе мо­жуть убити. То­му здо­ро­вий спо­сіб життя – ні про що. А вер­нув­ся і думаєш: тре­ба пра­цю­ва­ти, му­сиш бу­ти здо­ро­вим.

Є РІ­ЗНИ­ЦЯ МІЖ ДОНЕЦЬКИМИ І НЕДОНЕЦЬКИМИ. Ми виросли на кри­мі­наль­ній суб­куль­ту­рі. При­чо­му ста­ро­ре­жим­ній. Зра­да – це смер­тний гріх. Як і до­но­си. Ця си­сте­ма по­нять згу­бна для оби­ва­те­ля. За­тя­гує, ви­бу­до­вує за нього со­ці­аль­ні зв’яз­ки, ставлення до сім’ї. Фор­мує сто­сун­ки чо­ло­ві­ка й жін­ки. Ви­рва­ти­ся звід­ти складно. Вда­є­ться не всім.

ВМИ­РА­ТИ ТРЕ­БА НЕ З РЕ­ЧА­МИ, не з фо­то­гра­фі­я­ми, ди­ва­на­ми чи ков­ра­ми. Вми­ра­ти тре­ба з пе­ре­лі­ком зро­бле­них справ і чи­стою ду­шею. Ко­ли мо­жеш ска­за­ти со­бі: не ви­йшло, але я ста­рав­ся.

КО­ЛИ ЙШОВ НА ВІЙ­НУ – смерть про­ду­мав. По­го­во­ри­ли з дру­жи­ною. Не одра­зу. Дов­гень­ко мов­ча­ли. Ка­жу, пішли по­ку­ри­мо. Ви­йшли на бал­кон. Го­во­рю, істо­рія мо­же пі­ти не ту­ди. Якщо так ста­не­ться, ма­єш зробити те і те. Аж до то­го ча­су, по­ки мо­лод­ша до­чка за­кін­чить шко­лу. Склав фі­нан­со­вий план на ви­па­док, якщо мене вб’ють. Дру­зі ка­жуть: дур­ний. А я ж із то­го сві­ту не роз­ка­жу, як їй ви­кру­ти­ти­ся.

НАЙГОСТРІШИЙ МО­МЕНТ НА ВІЙ­НІ був, ко­ли по­клав у ки­ше­ню гра­на­ти. Я їх не­на­ви­джу, та й ки­да­ти не вмію тол­ком. Взяв, бо по­тра­пи­ти в по­лон – не ва­рі­ант.

ЛЕГ­КО ЛЮБИТИ ШВЕ­ЦІЮ, БО ТАМ КОМФОРТНО ЖИ­ТИ, ЧИ ГОЛЛАНДІЮ, БО ЦІКАВО. АЛЕ Я ЇХ НЕ ЛЮ­БЛЮ

УСІ НА­ШІ БІДИ В ТО­МУ, ЩО НЕ МА­ЛИ ДЕРЖАВНОСТІ. Бу­ли ко­ло­ні­єю. Є ку­па людей, які не ма­ють у си­сте­мі цін­но­стей дер­жа­ву й дер­жав­ність. Во­ни се­бе не ото­то­жню­ють з Укра­ї­ною.

ЯКЩО МА­Є­ТЕ ВЗАЄМНИЙ ПОТЯГ, ще й ди­ви­тесь в один бік по жи­т­тю – від­со­тків 99, що й по­мре­те десь ра­зом.

”ЛЮБИТИ” ОЗНА­ЧАЄ ”СТАТИ ОДНИМ ОРГАНІЗМОМ”. Ми з дру­жи­ною на­віть хво­рі­є­мо одна­ко­во. Знаю, що во­на мене не ки­не за будь-яких роз­кла­дів. Во­на мо­же в ко­гось за­ко­ха­ти­ся, мо­жу я. Але ні­хто з нас не за­ли­шить дру­го­го без до­по­мо­ги. Це мі­цні­ше за ко­ха­н­ня.

ДРУ­ЖИ­НА – вже не лю­ди­на, а міф. На неї на­кру­че­но 27 ро­ків спіль­но­го життя і троє ді­тей. Я ві­рю в неї.

УКРАЇНУ ЛЮ­БЛЯТЬ, АЛЕ НЕ ЗАДУМУЮТЬСЯ – ЧО­МУ. Кру­гом срач, люди ру­ко­жо­пі, ві­чно гри­зе­мо­ся між со­бою, не­за­ле­жність ні­як не від­сто­ї­мо. Укра­їн­ство – ір­ра­ціо­наль­не по­чу­т­тя. Лег­ко любити Шве­цію, бо там комфортно жи­ти, чи Голландію, бо цікаво. Але я їх не лю­блю.

ПЕР­ШУ ДИТИНУ – був сту­ден­том, кон­троль­ні-кур­со­ві – не по­мі­тив. Дру­гу дитину – робота – не по­мі­тив. Тіль­ки з тре­тьою зрозумів, що у мене є ді­ти. Ми не за­йма­лись пла­но­вим за­ча­т­тям. Але бу­ли не про­ти, щоб во­ни з’явилися на світ. По­тім сту­кну­ло по 40. Стар­ша до­чка на­ро­джу­ва­ти не хо­ті­ла. З дру­жи­ною про­кон­суль­ту­ва­ли­ся з лі­ка­ря­ми – ті до­зво­ли­ли. Я її за­брав у спорт­зал, щоб під­го­ту­ва­ти ор­га­нізм до по­ло­гів. І жін­ка за­ва­гі­тні­ла. Тре­тю дитину на­ро­ди­ли, бо хо­ті­ли про ко­гось тур­бу­ва­ти­ся. У нашому ві­ці у всіх вже є ону­ки.

СВІТ СПРАВЕДЛИВИЙ. Ма­є­мо те, на що заслуговуємо. Завжди.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.