Свя­то ви­но­гра­ду

Krayina - - КОЛОНКА -

У ВЕ­РЕ­СНІ 1994 РОКУ МОЯ ДРУ­ЖИ­НА НАРОДИЛА МЕ­НІ ДО­ЧКУ, а Леся Ко­валь усім нам – Фо­рум ви­дав­ців. Ко­ли во­ни обоє – Фо­рум і моя до­чка – твер­до ста­ли на но­ги, я ви­рі­шив їх по­зна­йо­ми­ти. Від­то­ді ми ба­га­то ро­ків по­спіль при­їжджа­ли у ве­ре­сне­вий Львів ра­зом і, мо­ти­ву­ю­чи свою по­ве­дін­ку днем на­ро­дже­н­ня, пер­шим ді­лом ви­же­бру­ва­ли на аба­ба­га­ла­ма­гів­сько­му стен­ді у вуй­ка Іва­на якусь ди­тя­чу но­вин­ку. Я в ті ча­си ці­ло­го по­вчаль­но­го вір­ши­ка для до­чки

Фо­рум – це не ли­ше Па­лац ми­стецтв.

І не ли­ше па­лац По­то­цьких. І не ли­ше ятки на про­спе­кті Сво­бо­ди. І на­віть не ли­ше те­а­три, бі­бліо­те­ки й кни­гар­ні. Мі­сцем дії Фо­ру­му є весь Львів

склав: ”Мо­жна все на сві­ті, до­ню, пропу­сти­ти, тіль­ки Львів­ський фо­рум – ні­за­що на сві­ті”. Тав­то­ло­гія тут – ко­му не ясно – нав­ми­сна. А що ри­ма ви­йшла не ду­же то­чна, то жо­дно­го по­ка­ра­н­ня за та­кий зло­чин у за­ко­ні не пе­ред­ба­че­но. Де­ко­трі по­е­ти вза­га­лі об­хо­дя­ться без рим, а їх ні­хто на­віть не штра­фує. Втім, за­раз не про це. На запитання, чим Львів­ський фо­рум від­рі­зня­є­ться від усіх ін­ших укра­їн­ських і не­укра­їн­ських книж­ко­вих за­хо­дів, я завжди від­по­від­ав так: усі ін­ші книж­ко­ві за­хо­ди від­бу­ва­ю­ться в пев­но­му про­сто­рі, ви­хід за ме­жі яко­го озна­чає по­ки­да­н­ня те­ри­то­рії книж­ко­во­го за­хо­ду. На­то­мість Фо­рум – це не ли­ше Па­лац ми­стецтв. І не ли­ше па­лац По­то­цьких. І не ли­ше ятки на про­спе­кті Сво­бо­ди. І на­віть не ли­ше те­а­три, бі­бліо­те­ки й кни­гар­ні. Мі­сцем дії Фо­ру­му є весь Львів. Зай­деш до ви­пад­ко­вої кнай­пи ви­пи­ти ка­ви, а по­тра­пиш на по­е­ти­чні чи­та­н­ня. Зай­деш до не­ви­пад­ко­вої ре­сто­ра­ції по­обі­да­ти, а там ін­те­ле­кту­аль­на дис­ку­сія. Зай­деш до обов’яз­ко­вої ”Дзи­ґи” тро­хи пе­ре­по­чи­ти, а зу­стрі­неш де­ся­ток

По­каль­чу­ка й Ри­ма­ру­ка, Ко­же­лян­ка й Улья­нен­ка стер­пі­ти у спіль­но­му хро­но­то­пі тіль­ки ”Ляль­ка” й мо­гла

зна­йо­мих пи­сьмен­ни­ків і сотню зна­йо­мих чи­та­чів.

А ще бу­ває, що, від­чув­ши брак кон­тро­лю з бо­ку за­па­мо­ро­че­ної від по­стій­них ки­вань го­ло­ви, ті­ло ві­зьме і са­мо­віль­но до­бре­де до ко­тро­гось із на­ві­ки втра­че­них і як слід не від­пла­ка­них місць. На­при­клад, до ”Ляль­ки”, в під­валь­но­му ба­рі якої так хри­пко під­спі­ву­ва­ло­ся, так без­тур­бо­тно спе­ре­ча­ло­ся і так до­зво­ле­но ку­ри­ло­ся. І так на­їв­но спо­ді­ва­ло­ся, що будь-яко­го на­сту­пно­го ве­ре­сня зно­ву за­ста­неш кожного з них тут: По­каль­чу­ка й Ри­ма­ру­ка, Ко­же­лян­ка й Улья­нен­ка – та­ких рі­зних, що стер­пі­ти їх усіх у спіль­но­му хро­но­то­пі тіль­ки ”Ляль­ка” й мо­гла.

Так я завжди від­по­від­ав, аж ра­птом усві­до­мив, що і цьо­го за­ма­ло. Тоб­то що для Фо­ру­му за­ма­ло і ці­ло­го Льво­ва. Бо для мене Фо­рум – це ще й, на жаль, не­ре­гу­ляр­не, але, на ща­стя, фе­є­ри­чне свя­то ви­но­гра­ду у Вин­ни­чу­ко­вих Вин­ни­ках, на яко­му ко­го тіль­ки іно­ді не по­ба­чиш: від ті­єї ж Ле­сі Ко­валь до ті­єї ж мо­єї до­чки, про чи­слен­них дру­зів-лі­те­ра­то­рів уже й не зга­ду­ю­чи. У сен­сі

Дід за ба­тька не від­по­від­ає

зга­ду­ю­чи: і їх, і це діо­ні­сій­ське свя­то, де, мов на дав­ньо­гре­цько­му сим­по­зіо­ні, не­мо­жли­во не пи­ти, але ду­же ба­жа­но збе­рі­га­ти зда­тність під­три­му­ва­ти роз­мо­ву і про­ду­ку­ва­ти афо­ри­зми на за­здрість при­йде­шнім по­ко­лі­н­ням. Як-от: ”Дід за ба­тька не від­по­від­ає”. Або: ”Со­рок ро­ків во­див Юрій Іго­ро­вич укра­їн­ську ін­те­лі­ґен­цію Стрий­ським пар­ком”. Або: ”На Бу­ко­ви­ні ка­жуть Кі­зі, а в Га­ли­чи­ні – ко­зи”. На одно­му з та­ких свят Сер­гій Жа­дан зі сло­ва­ми: ”Я знаю, що на­пе­ред не мо­жна”, – за­про­по­ну­вав під­не­сти ке­ли­хи за слав­не ко­за­цьке 90-річ­чя го­спо­да­ря цьо­го ще­дро­го до­му.

То­ді, дав­ним-дав­но, кіль­ка ре­во­лю­цій і одну вій­ну то­му, це про­зву­ча­ло про­сто ве­се­ло. Сьо­го­дні я май­же сер­йо­зно ду­маю: а гар­но було б усім нам до­тя­гну­ти без но­вих втрат до п’ят­де­ся­то­го Фо­ру­му і ко­тро­гось із ве­ре­сне­вих ве­чо­рів зі­бра­тись у Вин­ни­ках, в са­ду 90-рі­чно­го Юр­ка Вин­ни­чу­ка та йо­го не­змін­но юної ба­би Мір­ки, і по­вто­ри­ти тост. Мо­же, за­ра­зом і ви­но­гра­ду вдалося б на­ре­шті ску­шту­ва­ти, бо до­сі все якось ру­ки не до­хо­ди­ли

Оле­ксандр БОЙЧЕНКО, пу­блі­цист

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.