ПЕРЕКЛАДАТИ З РО­СІЙ­СЬКОЇ ПОТРІБНО ЗА­ДЛЯ ЗБА­ГА­ЧЕ­Н­НЯ ВЛА­СНОЇ МОВИ

ПО­НАД 900 ПРЕЗЕНТАЦІЙ, ДИС­КУ­СІЙ, ПУ­БЛІ­ЧНИХ ЧИТАНЬ ВІД­БУ­ЛО­СЯ НА 25-МУ ФОРУМІ ВИДАВЦІВ У ЛЬВОВІ З 19 ПО 23 ВЕ­РЕ­СНЯ

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - текст: Юлія БЛИЗНЮК, Ан­на-Лі­лія КОКОРА, Іри­на ЛЕВИЦЬКА, фото: Оле­на ПАВЛОВА

СЕРЕДА 19 ВЕ­РЕ­СНЯ 14:13 КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛ ПА­ЛА­ЦУ МИ­СТЕЦТВ – Один із мо­їх улю­бле­них ав­то­рів – укра­ї­нець Ми­ко­ла Го­голь. У ньо­го та­лант опи­су­ва­ти дур­ні ри­си су­спіль­ства в іро­ні­чних обра­зах, смі­шно і за­хо­пли­во, – ка­же фран­цузь­кий пи­сьмен­ник 52-рі­чний Фре­де­рік

БЕҐБЕДЕР на пре­зен­та­ції сво­го ро­ма­ну ”Жи­т­тя без краю”.

Ви­йшов у ви­дав­ни­цтві ”КМ-Букс”. На зу­стріч із Бе­ґбе­де­ром при­йшли пе­ре­ва­жно жін­ки.

– Мій но­вий ро­ман – про мо­жли­вість ві­чно­го жи­т­тя. Люд­ство на­ма­га­ло­ся до­сяг­ти йо­го ти­ся­чі ро­ків. Із роз­ви­тком на­у­ки на це з’явилося біль­ше шан­сів. Ге­рой книж­ки хо­че ста­ти на­длю­ди­ною. Роз­пи­тує про це в про­від­них клі­ні­ках сві­ту – Швей­ца­рії, Ав­стрії, США, Ізра­ї­лю. Опо­відь пе­ре­мі­шу­є­ться зі справ­жні­ми ін­терв’ю з біо­ло­га­ми, ге­не­ти­ка­ми, з яки­ми я спіл­ку­вав­ся про­тя­гом двох ро­ків. Що­ра­зу по­чи­наю пи­са­ти з дум­кою, що це бу­де щось но­ве й ці­ка­ве. А ви­хо­дить одна й та ж істо­рія. Це щось на зра­зок про­кля­т­тя. Моя нав’язли­ва ідея – час. Пи­шу, аби йо­го по­до­ла­ти. Спо­ді­ва­юсь пе­ре­мог­ти вла­сну смерть.

На­сам­пе­ред про­йшов ґрун­тов­ний ме­ди­чний огляд. По­ра­ди­ли їсти біль­ше зе­ле­них ово­чів, за­йма­ти­ся спор­том. Це по­га­но вда­є­ться. Але з ті­лом вар­то екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти. Го­лов­не – зна­ти свій ге­не­ти­чний код, щоб ро­зу­мі­ти, що мо­же ста­ти­ся в май­бу­тньо­му. А то­ді – пла­сти­ка, пе­ре­ли­ва­н­ня кро­ві, ро­бо­та зі стов­бу­ро­ви­ми клі­ти­на­ми. Однак усе це – ілю­зія не­вра­зли­во­сті, як по­ду­шка без­пе­ки в ма­ши­ні. Кі­нець у всіх одна­ко­вий. Най­кра­щий шлях пе­ре­мог­ти смерть – да­ва­ти но­ве жи­т­тя. Ко­ли вдо­ма ба­га­то ді­тей – це чудовий спо­сіб помолодшати. Ще один – ми­сте­цтво: ма­лю­ва­н­ня, му­зи­ка. Во­но ві­чне. У сво­їй най­ти­ра­жо­ва­ні­шій книж­ці пи­шу, що ”Ко­ха­н­ня жи­ве три ро­ки”, – це не зав­жди так. Щоб дов­го три­ма­ти­ся ра­зом – тре­ба бу­ти не­зба­гнен­ним і не­зро­зумі­лим один одно­му. Не мо­жна при­вла­сню­ва­ти свою по­ло­вин­ку. Один чи­тач ка­зав ме­ні: ”Я жи­ву з дру­жи­ною по­над 10 ро­ків. Сплю з нею в одно­му ліж­ку, але зов­сім не знаю її”. Мо­жли­во, це – се­крет три­ва­ло­го ко­ха­н­ня. ЧЕТВЕР, 20 ВЕ­РЕ­СНЯ 18:15 ТЕ­АТР ЛЕСЯ КУРБАСА – На­у­ков­ці, які ви­вча­ють змі­ни жи­вих ор­га­ні­змів, вва­жа­ють, що сві­до­мість – по­бі­чний ефект ево­лю­ції, – ка­же ка­над­ський фан­таст 60-рі­чний Пі­тер ВОТС.

Він – мор­ський біо­лог за осві­тою. Пре­зен­тує ро­ман ”Слі­по­ба­че­н­ня” – про пер­ший кон­такт зем­лян з іно­пла­не­тною ци­ві­лі­за­ці­єю. – Нам зда­є­ться, що ко­жне своє рішення обду­му­є­мо. Але це не так, – про­дов­жує Вотс. – Ней­рон­ні сі­тки пе­ре­да­ють ім­пуль­си, що від­по­від­а­ють за пев­ні дії, за сім се­кунд до то­го, як при­йма­є­мо рішення. До при­кла­ду, по­ру­ха­ти паль­ця­ми, – пи­сьмен­ник під­но­сить пра­ву ру­ку. – Ду­ма­є­те я за­хо­тів про­де­мон­стру­ва­ти це са­ме за­раз? Ні, – смі­є­ться. – Це ста­ло­ся за 7 се­кунд до то­го, як я ви­рі­шив це зро­би­ти. Це від­бу­ва­є­ться ре­фле­ктор­но. Ні­би за чи­є­юсь схе­мою. Не­по­трі­бність сві­до­мо­сті мо­жна до­ве­сти екс­пе­ри­мен­таль­но. Фан­том­ний біль. До­сі не зро­зумі­ло чо­му, але лю­ди від­чу­ва­ють йо­го. Відпустіть усі свої про­бле­ми. Усві­дом­лю­ю­чи та обду­му­ю­чи їх – тіль­ки по­гір­шу­є­те своє ста­но­ви­ще. Мозок їх вирішить сам. Пе­ре­стань­те се­бе на­кру­чу­ва­ти. Сві­до­мість – це па­ра­зит, який жи­ве все­ре­ди­ні ці­ло­го ор­га­ні­зму. Але ме­ні по­до­ба­є­ться бу­ти па­ра­зи­том. Бо сві­до­мість зму­шує нас від­чу­ва­ти емо­ції, пе­ре­жи­ва­ти, здій­сню­ва­ти дур­ні вчин­ки. Вре­шті ми – лю­ди, а не ма­ши­ни.

П’ЯТНИЦЯ, 21 ВЕ­РЕ­СНЯ 13:15

РУМУНСЬКУ ПОЕТЕСУ 32-рі­чну Мі­ру­ну ВЛА­ДУ на ба­тьків­щи­ні на­зи­ва­ють ”май­стром по­лі­ти­чної по­е­зії”.

– 2013-го на пів­ро­ку пе­ре­їха­ла до Бо­снії. Пи­са­ла там на­у­ко­ву ро­бо­ту про ін­те­гра­цію бал­кан­ських кра­їн до Єв­ро­со­ю­зу. Мі­сце­ві роз­по­від­а­ли за­вче­ні істо­рії про там­те­шню

КО­ЛИ ВДО­МА БА­ГА­ТО ДІ­ТЕЙ – ЦЕ ЧУДОВИЙ СПО­СІБ ПОМОЛОДШАТИ

ВІДПУСТІТЬ УСІ СВОЇ ПРО­БЛЕ­МИ. МОЗОК ЇХ ВИРІШИТЬ САМ

вій­ну, які тов­кма­чать усім іно­зем­цям. Жи­ві спо­га­ди по­чи­на­ли­ся, ко­ли ви­ми­ка­ла ди­кто­фон. У сво­їх тво­рах не ви­ко­ри­сто­вую ці істо­рії в чи­сто­му ви­гля­ді. Змі­шую їх, як ча­стин­ки па­зла. Про­то­ти­пом одно­го вір­ша ста­ла лі­тня жін­ка, з якою їха­ла в по­тя­зі. Кіль­ка го­дин роз­по­від­а­ла щось бо­сній­ською, якою я не во­ло­дію. Не зро­зумі­ла жо­дно­го сло­ва. На­при­кін­ці по­їзд­ки обня­ли­ся і обоє роз­пла­ка­ли­ся. У вір­ші уяви­ла, як ця жін­ка мо­гла пе­ре­жи­ти 4-рі­чну обло­гу Са­ра­є­ва – най­дов­шу в су­ча­сній істо­рії. Пи­шу, що по­го­ли­ла го­ло­ву. На ми­т­тя дов­го­го во­лос­ся йшло двоє ві­дер во­ди з п’яти, які да­ва­ли на ти­ждень. Ме­не за­пи­ту­ють: ”У чо­му тут по­лі­ти­ка?” На­справ­ді, во­на всю­ди. Су­спіль­ство – це не аб­стра­ктна ма­са. На осо­би­стих пе­ре­жи­ва­н­нях кра­ще від­чу­ва­є­мо су­пе­ре­чно­сті істо­ри­чних по­дій. Де­кла­мує вір­ші зі збір­ки ”Бо­снія. По­діл”. – Ми – но­ве та­ту на її ло­па­тці, – чи­тає ру­мун­ською вірш про фільм ”У краю кро­ві та ме­ду”. Йо­го 2011-го зня­ла гол­лі­вуд­ська зір­ка Ан­дже­лі­на Джо­лі.

– Серб­ський сол­дат і бо­сній­ка за­ко­ху­ю­ться, за сю­же­том. Во­ни – по рі­зні бо­ки фрон­ту. Стрі­чку в Бо­снії сприйня­ли не­о­дно­зна­чно. Ме­ні во­на не спо­до­ба­ла­ся. Дра­му пе­ре­тво­ри­ли на тло для лю­бов­ної істо­рії.

15:20

– У ЗА­ЛІ НЕ­МАЄ ДІ­ТЕЙ? – за­пи­тує жур­на­ліст

Ан­дрій ЦАПЛІЄНКО, 49 ро­ків. Вми­кає ві­део. Вій­сько­вий роз­стрі­лює чо­ло­ві­ка, що ле­жить у тра­ві.

– Зня­ли ці ка­дри в Кот-д’Іву­а­рі 2002-го, – роз­по­від­ає. – Ще ні­ко­му їх не по­ка­зу­ва­ли. З опе­ра­то­ром опи­ни­ли­ся в ото­че­но­му мі­сті Бу­а­ке. Філь­му­ва­ли пов­стан­ців. Повз про­хо­див 20-рі­чний хло­пець. Йо­го зупинили, поклали на зем- лю і розстріляли. Звинуватили в мародерстві. Мов­ляв, украв сумку. 16 ро­ків ду­маю: чи мо­гли ми зу­пи­ни­ти це вбив­ство? Як­би спро­бу­ва­ли, нас теж на­пев­не за­стре­ли­ли б.

У мо­їй книж­ці ”Сті­на” ге­рой зму­ше­ний ро­би­ти ви­бір. Лег­ко за­ли­ша­ти­ся над кон­флі­ктом, ко­ли вій­на да­ле­ко. Ко­ли ж во­на – у тво­їй кра­ї­ні, ма­єш ви­зна­чи­ти­ся: по який ти бік ба­ри­кад. Це не від­по­від­ає стан­дар­там вій­сько­вої жур­на­лі­сти­ки. То­рік при нас ви­про­бо­ву­ва­ли са­мо­ро­бну си­сте­му зал­по­во­го во­гню, яку в сво­є­му га­ра­жі зро­бив хар­ків’янин Оле­ксандр Без­па­лий. Стрі­ляє ка­лі­бром, до­зво­ле­ним мін­ськи­ми до­мов­ле­но­стя­ми. Це не­без­пе­чно. Той, хто це ро­бить, сам мо­же за­ги­ну­ти. Ко­ли все про­йшло вда­ло, не втри­мав емо­цій, ра­дів. Бри­тан­ські жур­на­лі­сти ме­не не зро­зумі­ли б. Але спо­ді­ва­ю­ся, що українці зро­зу­мі­ють.

СУБОТА, 22 ВЕ­РЕ­СНЯ 11:20

– В УКРА­Ї­НІ НЕ МО­ЖЕ З’ЯВИ­ТИ­СЯ СВІЙ ГЕМІН

ҐВЕЙ, – ка­же пи­сьмен­ник Сер­гій ЖА­ДАН, 44 ро­ки. – Він був па­ци­фі­стом. А якщо ти па­ци­фіст сто­сов­но укра­їн­сько-ро­сій­ської вій­ни, то зна­чить за­пе­ре­чу­єш пра­во сво­єї кра­ї­ни за­хи­ща­ти­ся. У на­шій ситуації гу­ма­нізм є са­бо­та­жем і зра­дни­цтвом. Сво­го Ре­мар­ка теж не мо­же бу­ти. Одна річ, ко­ли си­диш в око­пі під час Пер­шої сві­то­вої, не ро­зу­мі­ю­чи, за що во­ю­єш. Ін­ша – ко­ли пе­ре­бу­ва­єш на пе­ре­до­вій під По­па­сною. У дис­ку­сії бе­ре участь пи­сьмен­ник Ан­дрій

КУРКОВ, 57 ро­ків. Звер­та­є­ться до Жа­да­на: – Один із най­кра­щих ро­ма­нів остан­ніх ро­ків – ”До по­ба­че­н­ня там, на­го­рі” фран­цу­за П’єра Ле­ме­тра. Отри­мав Гон­ку­рів­ську пре­мію – най­пре­сти­жні­шу у Фран­ції. Це твір про Пер­шу сві­то­ву. 100 ро­ків ми­ну­ло, а на цю те­му до­сі пи­шуть, зні­ма­ють філь­ми з обох бо­ків кон­флі­кту. Вже не­має по­ді­лу на по­га­них во­ро­гів і сво­їх. На­то­мість з’яв­ля­є­ться співчуття до всіх, зникає ненависть. Чи мо­жеш уяви­ти, що че­рез якийсь час та­кі са­мі книж­ки на­пи­шуть про вій­ну на Дон­ба­сі, і там жер­тва­ми бу­дуть усі, вклю­ча­ю­чи ро­сій­ських оку­пан­тів?

– Не ви­клю­че­но, – від­по­від­ає Жа­дан. – Зга­дай лі­те­ра­ту­ру про Укра­їн­ську ре­во­лю­цію 1917–1920 ро­ків. Ми­ко­ла Хви­льо­вий у но­ве­лі ”Я (Ро­ман­ти­ка)” не зма­льо­вує че­кі­ста по­зи­тив­ним ге­ро­єм, але по­дає йо­го як тра­гі­чну по­стать. У ”Вер­шни­ках” Юрія Янов­сько­го рі­дні бра­ти во­ю­ють за рі­зні сто­ро­ни: один за пе­тлю­рів­ців, дру­гий – за чер­во­них. За­раз по­яву та­ких тво­рів важ­ко при­пу­сти­ти. Є кон’юн­кту­ра, що про вій­ну тре­ба пи­са­ти так, ні­би це впли­ває на неї. Це шко­дить лі­те­ра­ту­рі. На від­мі­ну від по­лі­ти­ків, пи­сьмен­ни­ки мо­жуть до­зво­ли­ти со­бі не по­до­ба­ти­ся чи­та­чам.

19:15 – АНГЛІЙЦІ МА­ЮТЬ БА­ГА­ТО НЕПИСАНИХ ПРИ

ПИСІВ І ПРА­ВИЛ ПОВЕДІНКИ, – ка­же бри­тан­ський ней­ро­хі­рург і пи­сьмен­ник Ген­рі МАРШ,

68 ро­ків. Пре­зен­тує книж­ку ”Спо­сте­рі­га­ю­чи за ан­глій­ця­ми” сво­єї дру­жи­ни ан­тро­по­ло­га Кейт Фокс. – Ви­ба­ча­є­мо­ся на ко­жно­му кро­ці, на­віть ко­ли не­має на­шої про­ви­ни. Ні­ко­ли не об­хо­ди­мо чер­гу. Іно­ді ти­сне­мо ру­ку, ін­ко­ли – ні. Кейт пи­ше, що ме­та цьо­го – щоб всім бу­ло одна­ко­во ні­яко­во.

Отри­ма­ли ба­га­то від­гу­ків від аме­ри­кан­ців. Один на­пи­сав: ”Ви вря­ту­ва­ли мій шлюб. Вва­жав, що моя дру­жи­на бо­же­віль­на. А ви­яви­ло­ся, що при­чи­на в то­му, що во­на – ан­глій­ка”. Кейт ви­ро­сла в США і Фран­ції – до 16 ро­ків. Її дру­га мо­ва – фран­цузь­ка. Мо­жли­во, це до­по­мо­гло їй по­гля­ну­ти на ан­глій­ців збо­ку.

НЕДІЛЯ, 23 ВЕ­РЕ­СНЯ 12:20

– 12 РО­КІВ ТО­МУ пе­ре­клав укра­їн­ською книж­ку ро­сі­я­ни­на Ві­кто­ра Єро­фє­є­ва ”Хо­ро­ший Ста­лін”, – ка­же пи­сьмен­ник Оле­ксандр БОЙ

ЧЕНКО, 47 ро­ків. – На пре­зен­та­ції у Львові за­пи­та­ли: ”На­ві­що з усім ві­до­мої мови пе­ре­кла­да­є­те мо­вою, яку зна­ють не всі?” Від­по­вів, що 100 ро­ків то­му те са­ме за­пи­ту­ва­ли у пе­ре­кла­да­чів з поль­ської. Ми­ну­ло сто­лі­т­тя – па­нів­ною у Львові є укра­їн­ська. Перекладати з ро­сій­ської потрібно не стіль­ки для ро­зу­мі­н­ня, як за­для зба­га­че­н­ня вла­сної мови. На­сам­пе­ред по­е­зію – це твор­чий ви­клик для пе­ре­кла­да­чів. А з по­то­чною про­зою мо­жна обі­йти­ся – вра­хо­ву­ю­чи, скіль­ки акту­аль­ної сві­то­вої лі­те­ра­ту­ри не­має укра­їн­ською.

Ра­зом із пи­сьмен­ни­ком Юрі­єм Ан­дру­хо­ви­чем і пу­блі­ци­стом Оре­стом Дру­лем пре­зен­тує збір­ку ”Во­ро­хта­рі­ум”. Це – ле­кції та дис­ку­сії ав­то­рів, які то­рік за­пи­са­ли у Лі­тній лі­те­ра­тур­ній шко­лі у се­лі Во­ро­хта на Іва­но-Фран­ків­щи­ні.

– Хо­тів обі­гра­ти на­зву на­се­ле­но­го пун­кту, – ка­же Юрій АНДРУХОВИЧ, 58 ро­ків. – Є рід­ко вжи­ва­не сло­во ”во­ро­хті­ти”, що озна­чає ”бур­мо­ті­ти”, ”бель­ко­та­ти”. Але во­но має моль­фар­ський від­ті­нок. По­єд­на­ли зі сло­вом ”аква­рі­ум”, ”те­ра­рі­ум”, бо це був гер­ме­ти­чний за­кри­тий про­стір для охо­чих на­вчи­ти­ся пи­са­ти.

ХЛО­ПЦЯ ЗУПИНИЛИ, ПОКЛАЛИ НА ЗЕМ­ЛЮ І РОЗСТРІЛЯЛИ. ЗВИНУВАТИЛИ В МАРОДЕРСТВІ

З’ЯВ­ЛЯ­Є­ТЬСЯ СПІВЧУТТЯ ДО ВСІХ, ЗНИКАЄ НЕНАВИСТЬ

14:30 – ЦЯ КНИЖ­КА – ВІДЛУННЯ ГОЛОСУ ЛЕМКІВ, ЯКИХ УЖЕ НЕ­МАЄ, – ка­же пи­сьмен­ни­ця

Окса­на ЗАБУЖКО, 58 ро­ків. Пре­зен­тує збір­ку ”До­ро­ги ка­ме­ни” 70-рі­чної Не­лі Шей­ко-Ме­две­дє­вої. Ви­йшла у ви­дав­ни­цтві ”Ко­мо­ра”. Ча­сти­ну вір­шів та опо­відань на­пи­са­ла лем­ків­ською го­вір­кою. На об­кла­дин­ці – кар­та ви­се­ле­них лем­ків­ських сіл. Поль­ська вла­да де­пор­ту­ва­ла їх упро­довж 1944–1951 ро­ків.

– Ці­ла етні­чна те­ри­то­рія за­ли­ши­ла­ся без ко­рін­но­го на­се­ле­н­ня, – про­дов­жує Окса­на Сте­фа­нів­на. – Це від­ру­ба­на гіл­ка укра­їн­сько­го дре­ва. Ди­тин­ство ав­тор­ки при­па­ло на пер­ші ро­ки пі­сля ви­се­ле­н­ня. Все жи­т­тя

тай­ко­ма пи­са­ла вір­ші на рі­дно­му ді­а­ле­кті – у шу­хля­ду. Ні­ко­му їх не по­ка­зу­ва­ла. Та­кою силь­ною бу­ла трав­ма.

Ми не по­вин­ні со­ро­ми­ти­ся сво­їх ді­а­ле­ктів. Ма­є­мо пов­ні пра­ва вво­ди­ти їх у по­е­зію, про­зу. Це не­ви­чер­пні дже­ре­ла, з яких жи­ви­ться лі­те­ра­тур­на мо­ва. Но­сії пра­гну­ли по­збу­ти­ся сво­їх го­ві­рок, на­ма­га­ю­чись ба­ла­ка­ти ім­пер­ською мо­вою – ні­ме­цькою, поль­ською, ро­сій­ською. Най­дра­ма­ти­чні­ше це ви­дно на при­кла­ді лемків. Ця етні­чна гру­па укра­їн­ців да­ла сві­то­ві ху­до­жни­ка-при­мі­ти­ві­ста Ни­ки­фо­ра Дров­ня­ка, пи­сьмен­ни­ка Бо­г­да­на-Іго­ря Ан­то­ни­ча. Аме­ри­кан­ський художник Ен­ді Вор­гол має лем­ків­ське по­хо­дже­н­ня. Йо­го ма­ти, пе­ре­їхав­ши до США, так і не на­вчи­ла­ся ан­глій­ської. – Укра­їн­ська культура не є ли­ше укра­їн- сько­мов­ною, – ка­же син ав­тор­ки Во­ло­ди

мир ШЕЙ­КО, 32 ро­ки. – Во­на на­ба­га­то глиб­ша, ба­га­тша. Лем­ків­щи­на – це наш ро­дин­ний міф. Сім’я опи­ни­ла­ся пі­сля пе­ре­се­ле­н­ня в Бо­ри­сла­ві на Львів­щи­ні. Мі­сто на­га­ду­ва­ло но­вий Ва­ви­лон. Ра­зом спів­існу­ва­ли бой­ки, лем­ки, ро­ми, єв­реї, по­ля­ки, ро­сі­я­ни, які при­їха­ли ке­ру­ва­ти і па­ну­ва­ти. Культура, мо­ва змі­ша­ли­ся з ін­ши­ми, зни­кли. Вва­жав, що це – не етно­ге­но­цид, бо лемків не ви­се­ля­ли під при­му­сом роз­пра­ви. Але по­тім зро­зу­мів: етнос не обов’язково знищувати фі­зи­чно, щоб він зник. 15:20 – НЕ ПАМ’ЯТАЮ, ЯКОЮ БУ­ЛА МОЯ КВАР­ТИ­РА В ДО­НЕ­ЦЬКУ, – ка­же пи­сьмен­ни­ця 50-рі­чна

Оле­на СТЯЖКІНА. З по­ча­тком вій­ни пе­ре­їха­ла до Він­ни­ці. На­пи­са­ла збір­ку ”Роз­ка”. До неї вві­йшли чо­ти­ри по­ві­сті. – Бо­ля­че по­вер­та­ти­ся в цей пе­рі­од. Да­ла со­бі уста­нов­ку ні­чо­го з ньо­го не при­га­ду­ва­ти, бо не­мо­жли­во ру­ха­ти­ся да­лі. Якось у спо­га­дах по­ча­ла при­хо­ди­ти по­дру­га Роз­ка, з якою жи­ли в одно­му під’їзді. На­пи­са­ла ав­то­біо­гра­фі­чну по­вість про на­ше до­ро­слі­ша­н­ня на Дон­ба­сі. Ми не бу­ли близь­ки­ми. Спіл­ку­ва­ли­ся іно­ді. Втратили зв’язок відтоді, як оби­дві вийшли заміж. Роз­ка бу­ла без­по­се­ре­дньою, вмі­ла спри­йма­ти лю­дей та­ки­ми, як во­ни є. Я на її фо­ні бу­ла над­то пра­виль­ною, за­учкою. Ми лю­би­ли одна одну, не ка­жу­чи про це вго­лос. Ко­ли за­кін­чи­ла ро­бо­ту над по­ві­стю, зро­зумі­ла, чо­му ме­не пе­ре­слі­ду­вав образ по­дру­ги. Я ста­ви­ла­ся до неї при­бли­зно так, як Укра­ї­на – до Дон­ба­су. Ні­би він є, і не­по­га­ний, але не та­кий, як ми. Кон­цепт ”ро­ди­на-мать” для ме­не не­прийня­тний. У та­кий мо­мент від кра­ї­ни ні­чо­го не мо­жна ви­ма­га­ти, бо во­на ні­чо­го не мо­же від­да­ти. Але якщо спри­йма­єш її як ди­ти­ну – ро­стеш ра­зом із нею.

ЕТНОС НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО ЗНИЩУВАТИ ФІ­ЗИ­ЧНО, ЩОБ ВІН ЗНИК

ВТРАТИЛИ ЗВ’ЯЗОК ВІДТОДІ, ЯК ОБИ­ДВІ ВИЙШЛИ ЗАМІЖ

Пла­кат ”Вря­туй­те Оле­га Сен­цо­ва” ви­сить при вхо­ді у Львів­ський Па­лац ми­стецтв – цен­траль­ну ло­ка­цію ”Фо­ру­му видавців”. 19 ве­ре­сня на від­крит­ті за­хо­ду ко­жен від­ві­ду­вач міг узя­ти на­лі­пку з чи­слом 129 – кіль­кість днів, які го­ло­дує ре­жи­сер у ро­сій­ській в’язни­ці. Що­дня ци­фра на на­лі­пках змі­ню­ва­ла­ся

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.