ВІДЧУЛА УДАР У СПИНУ – І ВПАЛА. ЧО­ЛО­ВІК ВІДРІЗАВ СУМКУ, В ЯКІЙ БУ­ЛО ДВА КАРБОВАНЦІ, Й УТІК

НА ЗИМОВІЙ ПАРАЛІМПІАДІ 1998 РО­КУ РО­СІ­Я­НИ НА­ПИ­СА­ЛИ КЛЯУЗУ НА УКРА­ЇН­СЬКИХ СПОРТСМЕНІВ

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Текст і фото: Ві­кто­рія МАЙСТРЕНКО

МІЙ БА­ТЬКО ГРАЧИК – ВІРМЕНИН. Із Ба­ку до Єна­кі­є­во­го при­їхав на за­ро­бі­тки 16-рі­чним. Вла­шту­вав­ся на ша­хту, був ком­со­моль­ським лі­де­ром. Був ду­же вро­дли­вий. Якось пі­сля ком­со­моль­ських збо­рів ма­ма на­ва­жи­ла­ся пі­ді­йти і спи­та­ти: ”А як бу­дуть зва­ти­ся по-ба­тько­ві ва­ші ді­ти?” Так і по­зна­йо­ми­ли­ся.

У 5 РО­КІВ ПІ­ШЛА В МУЗИЧНУ ШКО­ЛУ, хоч осо­бли­во­го ба­жа­н­ня не ма­ла. Ма­ма по­тя­гну­ла. Ко­ли я ка­за­ла ”Ні”, во­на від­по­від­а­ла: ”Тре­ба”. Пер­ші спо­га­ди про пі­а­ні­но – трав­мо­ва­ні ру­ки: важ­ка кри­шка ін­стру­мен­та не раз би­ла по паль­цях, ко­ли опу­ска­ла її. Спо­до­ба­ло­ся гра­ти вже в му­зи­чно­му учи­ли­щі.

У ГРУДНІ 1984-ГО ПРИ­ЇХА­ЛА ДО­ДО­МУ З БЄЛГОРОДА НА ДЕНЬ

НА­РО­ДЖЕ­Н­НЯ БА­ТЬКА. Ко­ли тре­ба бу­ло по­вер­та­ти­ся в учи­ли­ще, ма­ма про­во­джа­ла на вок­зал. Во­на ка­за­ла: ”Да­вай по­че­ка­є­мо. Ся­деш на по­їзд, який у Бєл­го­род при­бу­ває вран­ці”. Та ме­не ні­би щось тя­гну­ло їха­ти тим, який при­хо­див у мі­сто се­ред но­чі. На­по­ля­гла на сво­є­му. Ма­ма про­си­ла: ”Як при­їдеш, ні­ку­ди не йди. По­сидь на вок­за­лі, до­ки не роз­ви­дни­ться”. Я не по­слу­ха­ла. Тро­хи по­си­ді­ла й ру­ши­ла нав­про­стець до­до­му. Пі­шки ту­ди десь пів­го­ди­ни. За кіль­ка хви­лин по­ба­чи­ла чо­ло­ві­ка, який ішов за мною. Я при­ско­ри­ла­ся, він не від­ста­вав. Ра­птом відчула удар у спину – і впала. Чо­ло­вік відрізав сумку, в якій бу­ло 2 карбованці, й утік. Я за­ли­ши­ла­ся ле­жа­ти на до­ро­зі.

ЧЕ­РЕЗ ПІВ­ГО­ДИ­НИ СПРОБУВАЛА ПІДНЯТИСЯ, АЛЕ НЕ ВІД­ЧУ­ВА­ЛА ПО­ЛО­ВИ­НУ ТУЛУБА. Ду­ма­ла, це тим­ча­со­во. На­ма­га­ла­ся повз­ти, але мар­но. Кли­ка­ла на до­по­мо­гу. Ніхто не ви­йшов. Але якийсь чо­ло­вік із ві­кна ви­гу­кнув, що мі­лі­цію вже ви­кли­ка­ли. Поклали ме­не в ма­ши­ну і від­ве­зли у від­ді­лок скла­да­ти про­то­кол. Мою зне­ру­хом­ле­ність по­ясню­ва­ли шо­ко­вим ста­ном.

У ЛІ­КАР­НІ ВІЛЬ­НИХ МІСЦЬ НЕ БУ­ЛО. Ле­жа­ла в ко­ри­до­рі ще 6 го­дин. Зно­ву да­ва­ла свід­че­н­ня. ”Кра­ще б во­на по­мер­ла”, – ска­за­ли ма­мі, ко­ли во­на пі­зно вве­че­рі при­їха­ла в лі­кар­ню. Але ма­ма за­йшла до ме­не усмі­хне­на. А по­тім ри­да­ла під схо­да­ми. Та зав­дя­ки її опти­мі­зму я не сприйня­ла трав­му як не­ща­стя. Зна­ла, що тре­ба жи­ти да­лі.

ОПЕ­РА­ЦІЮ МЕ­НІ ЗРО­БИ­ЛИ НА­СТУ­ПНО­ГО РАН­КУ. Ска­за­ли: ”Як­би удар при­йшов­ся тро­хи лі­ві­ше, ніж за­че­пив би ле­ге­ні. Не ви­жи­ла б”.

НАПАДНИКА ЗНАЙШЛИ. При­во­ди­ли на впі­зна­н­ня. Зго­дом він сам в усьо­му зі­знав­ся. Пе­ре­ді мною не ви­ба­чав­ся, ли­ше ска­зав: ”А що я то­бі зро­бив?” Йо­му да­ли 15 ро­ків, по­мер у в’язни­ці. Був бом­жем, 20 ро­ків ні­де не пра­цю­вав.

ПЕР­ШІ МОЇ ”КРОКИ” – ПЕРЕВЕРНУТИСЯ В ЛІЖ­КУ І СА­МО­СТІЙ­НО

СІСТИ. Чо­ти­ри ро­ки си­ді­ла вдо­ма, отри­му­ва­ла до­по­мо­гу з ін­ва­лі­дно­сті – 33 карбованці. Щоб офор­ми­ти пен­сію, ма­ла рік десь по­пра­цю­ва­ти. Вла­шту­ва­ла­ся на швей­ну фа­бри­ку, ши­ла хус­тки. Пів­ро­ку по­пра­цю­ва­ла, а по­тім ще стіль­ки ж бу­ла на лі­кар­ня­но­му. В ди­тин­стві мрі­я­ла ста­ти шва­чкою-мо­то­рис­ткою, бо чо­мусь це сло­во по­до­ба­ло­ся. Я та­ки бу­ла нею – от­же, мрії збу­ва­ю­ться.

НЕ ЗНА­ЛА, ЯК СА­МО­СТІЙ­НО СХОДИТИ В ТУАЛЕТ. Уже в са­на­то­рії, ку­ди від­пра­ви­ли на ре­а­бі­лі­та­цію, по­зна­йо­ми­ла­ся з та­ки­ми, як і я. Дів­ча­та по­ка­за­ли, як пе­ре­сі­да­ти з ліж­ка у ві­зок, роз­по­ві­ли, що шта­ни­ни ма­ють бу­ти дов­ші, ніж за­зви­чай. Ко­ли си­диш, так зов­ні ви­гля­дає аку­ра­тні­ше.

ХІРУРГ, ЯКИЙ МЕ­НЕ ОПЕРУВАВ, СКА­ЗАВ, ЩО ВСТАНУ ЗА 10 РО­КІВ. Я зра­ді­ла, що це та­ки бу­де. Ко­ли по­ба­чив ме­не ро­ків че­рез три у віз­ку, зди­ву­вав­ся. Спи­тав, чи ля­га­ла ще під ніж. ”Ні, – ка­жу, – це ви ме­не так до­бре про­о­пе­ру­ва­ли”.

25 КІЛОГРАМІВ ВАЖИВ МІЙ ПЕР­ШИЙ ВІ­ЗОК. Був жа­хли­вий, ча­сто ла­мав­ся. Че­ка­ла на ньо­го дов­го, бо на віз­ки то­ді бу­ла чер­га. До­ки не отри­ма­ла, му­си­ла пов­за­ти по квартирі.

МУЗИЧНЕ УЧИ­ЛИ­ЩЕ ВДА­ЛО­СЯ ЗА­КІН­ЧИ­ТИ. По­нов­лю­ва­ти не хо­ті­ли. Ка­за­ли, що бу­ду про­фне­при­да­тною: не змо­жу

У лі­кар­ні віль­них місць не бу­ло. Ле­жа­ла в ко­ри­до­рі шість го­дин

Да­ли 15 ро­ків, по­мер у в’язни­ці. Був бом­жем

дов­го си­ді­ти і на­ти­ска­ти на пе­да­лі, бо ніг не від­чу­ваю. Ко­ли ж узя­ли, то по­пе­ре­ди­ли: по­ту­ра­ти не бу­дуть. Вдо­ма за­йма­ла­ся з шо­стої ран­ку до оди­над­ця­тої ве­чо­ра. На іспи­ти їзди­ла дві­чі на рік. Зав­дя­ки ме­ні в учи­ли­щі під­ня­ла­ся успі­шність. Ви­кла­да­чі ста­ви­ли в при­клад одно­кур­сни­кам: ”Лє­на не про­гу­лює”.

ЙШЛА НА ІСПИТ НА МИЛИЦЯХ І В ТУТОРІ (ор­то­пе­ди­чна кон­стру­кція, що фі­ксує кін­ців­ки. За її до­по­мо­гою спи­наль­ни­ки мо­жуть пе­ре­став­ля­ти но­ги. – Кра­ї­на) й по­сли­зну­ла­ся на мо­крій під­ло­зі. За­ва­ли­ла­ся й за­бру­дни­ла сві­тло-бе­же­вий ко­стюм, який по­ши­ла ба­бу­ся. То­ді враз ста­ло бай­ду­же, як зі­граю, і страх іспи­тів ми­нув. Ко­ли по­чу­ла свою оцін­ку – п’ять з мі­ну­сом, зом­лі­ла. З ЄНА­КІ­Є­ВО­ГО ДО БЄЛГОРОДА ЇЗДИ­ЛА ”ЗА­ПО­РОЖ­ЦЕМ”. На да­ху – ві­зок, у ба­га­жни­ку – ре­чі, са­лон за­би­тий но­та­ми. Кер­му­ва­ла са­мо­стій­но. 17-рі­чною отри­ма­ла во­дій­ські пра­ва, а за два ро­ки – ма­ши­ну. Щоб ру­ши­ти з мі­сця в ”За­по­рож­ці”, тре­ба бу­ло зро­би­ти 21 рух пра­вою ру­кою. Те­пер їжджу на Toyota з ав­то­ма­ти­чною ко­роб­кою пе­ре­дач. Ніхто й не здо­га­ду­є­ться, що за кер­мом – лю­ди­на з ін­ва­лі­дні­стю. На­віть спе­ці­аль­ний знак не кле­ї­ла на скло. Ко­ли вже ”ви­па­даю” з ма­ши­ни у ві­зок, лю­ди ди­ву­ю­ться, що їжджу са­мо­стій­но.

РА­НІ­ШЕ ДІСТАТИ ВІ­ЗОК ІЗ БАГАЖНИКА ДОПОМАГАЛИ СТОРОННІ. Те­пер це ро­блять ді­ти. Він ва­жить 10 кілограмів.

МОЇМИ КУМИРАМИ СТА­ЛИ СВІТЛАНА ТРИФОНОВА (па­ра­лім­пій­ська ли­жни­ця з Кри­во­го Ро­гу Дні­про­пе­тров­ської обл. – Кра­ї­на), яка 1991 ро­ку ра­зом із сі­мо­ма хло­пця­ми бра­ла участь у су­пер­ма­ра­фо­ні на віз­ках ”Мо­сква – Ки­їв – Кри­вий Ріг”, і ка­на­дець Рік Хан­сен (дві­чі здо­бу­вав зо­ло­то на Па­ра­лім­пій­ських іграх зі швид­кі­сної їзди в ін­ва­лі­дних віз­ках. 21 бе­ре­зня 1985-го ви­ру­шив у нав­ко­ло­сві­тню по­до­рож у віз­ку. За­вер­шив її за два ро­ки. – Кра­ї­на). За­чи­ту­ва­ла­ся йо­го книж­кою ”Лю­ди­на в ру­сі”. Зав­дя­ки Сві­тла­ні й Рі­ку за­хо­ті­ла чо­гось до­сяг­ти в жит­ті. СПОРТ ДЛЯ ЛЮ­ДЕЙ З ІН­ВА­ЛІ­ДНІ­СТЮ ЗАПОЧАТКУВАЛИ НА­ПРИ­КІН­ЦІ 1980-Х. До­ти нас на­ма­га­ли­ся не по­мі­ча­ти. Де­хто ду­мав: якщо ти у віз­ку, то в те­бе і з го­ло­вою не все га­разд. Я одна з пер­ших по­ча­ла ”ви­пов­за­ти” з до­му і їзди­ти у віз­ку по Єна­кі­є­во­му. Тре­ну­ва­ли­ся не в ба­сей­ні, а в озе­рі, у во­ду нас штов­хав дядь­ко. Пе­ре­го­ни вла­што­ву­ва­ли на са­мо­ро­бних три­ко­лі­сних віз­ках. Щоб кра­ще їхав, зма­щу­ва­ла со­ня­шни­ко­вою олією. Якось на зма­га­н­нях із лег­кої атле­ти­ки в Ки­є­ві ска­за­ла про це май­стру. Він ро­зі­брав під­ши­пни­ки та зма­стив їх ма­шин­ним ма­слом. Я то­ді ви­гра­ла пе­ре­го­ни в іме­ни­тої мо­скви­чки.

1994-ГО ПЕ­РЕ­ЇХА­ЛА В ДНІПРО, вступила до ін­сти­ту­ту фі­зи­чної куль­ту­ри. Від гур­то­жи­тку до ін­сти­ту­ту п’ять кі­ло­ме­трів їз- ди­ла у віз­ку. Якось по­за­ду зу­пи­ня­є­ться тро­лей­бус. ”Да­вай­те до­по­мо­же­мо дів­чи­ні до­їха­ти,” – ка­же па­са­жи­рам во­дій­ка, яка ба­чи­ла ме­не на до­ро­зі ма­ло не що­дня. Во­ни за­но­си­ли ме­не в тро­лей­бус і так по­лег­шу­ва­ли мої стра­ж­да­н­ня.

МОЇ ПЕ­РЕ­МО­ГИ НА ЗМА­ГА­Н­НЯХ – це ре­зуль­тат упер­то­сті й ці­ле­спря­мо­ва­но­сті. Я – пра­це­лю­бна.

ДУ­ЖЕ ЗДИВУВАЛАСЯ, ко­ли отри­ма­ла ви­на­го­ро­ду за срі­бну ме­даль на пер­ших Па­ра­лім­пій­ських іграх – 15 ти­сяч до­ла­рів. Ве­ли­че­зні гро­ші! Пен­сія бу­ла 10 до­ла­рів. Ін­ко­ли пе­ре­би­ва­ла­ся шма­тком са­ла або роз­тя­гу­ва­ла одне яй­це на два дні.

ЛЕГКУ АТЛЕТИКУ ДО­ВЕ­ЛО­СЯ ЗАЛИШИТИ ЗА­РА­ДИ ПЛАВАННЯ. Не ви­ста­ча­ло сил. На­ма­га­ла­ся не про­пу­ска­ти тре­ну­ва­н­ня. Тра­пля­ло­ся, че­рез пе­ре­на­ван­та­же­н­ня під­ви­ще­на тем­пе­ра­ту­ра три­ма­ла­ся по пів­ро­ку. Не бе­ре­гла­ся, отри­му­ва­ла мі­кро­трав­ми, дов­го за­лі­ко­ву­ва­ла їх.

Їзди­ла ”За­по­рож­цем”. На да­ху – ві­зок, у ба­га­жни­ку – ре­чі, са­лон за­би­тий но­та­ми

БУ­ВАЄ, ПЛАЧУ – ВІД БЕЗВИХОДІ Й ЗЛОСТІ. При­їжджаю на тре­ну­ва­н­ня. Дзво­ню тре­не­ру, щоб під­няв ме­не на поверх, а він за­був уві­мкну­ти телефон. І не­ма нав­кру­ги ні­ко­го, щоб по­про­си­ти до­по­мог­ти. ПІ­СЛЯ ТРАВМИ ДО НОРМАЛЬНОГО ЖИ­Т­ТЯ АДАПТУВАЛАСЯ ДВА РО­КИ. За­раз це від­бу­ва­є­ться за три мі­ся­ці. Пра­цюю в ре­а­бі­лі­та­цій­но­му цен­трі Ки­їв­ської обла­сної лі­кар­ні, до­по­ма­гаю та­ким лю­дям.

Пен­сія бу­ла 10 до­ла­рів. Ін­ко­ли одне яй­це роз­тя­гу­ва­ла на два дні

Спо­ча­тку бу­де де­пре­сія, по­тім – агре­сія

ЛЮ­ДИ З ВАЖКИМИ ТРАВМАМИ ПЕ­РЕ­ЖИ­ВА­ЮТЬ РІ­ЗНІ СТАНИ. Мо­жуть ска­за­ти, що не хо­чуть нас ба­чи­ти. Ро­звер­та­є­мо­ся і при­їжджа­є­мо пі­зні­ше – ми всі че­рез це про­йшли. Спо­ча­тку бу­де де­пре­сія, по­тім – агре­сія. Вже пі­сля цьо­го лю­ди­на по­чи­нає при­йма­ти си­ту­а­цію.

НА ЗИМОВІЙ ПАРАЛІМПІАДІ 1998 РО­КУ укра­їн­ських спортсменів хо­ті­ли пе­ре­ве­сти в ін­ший клас (во­ни ви­сту­па­ли у кла­сі, що об’єд­нує спортсменів з по­ру­ше­н­ня­ми фун­кцій опор­но-ру­хо­во­го апа­ра­ту, які ви­сту­па­ють си­дя­чи. – Кра­ї­на). Ро­сій­ська збір­на на­пи­са­ла на нас кляузу, що ми ма­ло не сто­я­чи на ли­жах мо­же­мо їзди­ти. Нас за­про­си­ли на лі­кар­ську ко­мі­сію, пе­ре­ві­ри­ли. Ви­сно­вок: ми від­по­від­а­є­мо сво­є­му кла­су.

ЯКОСЬ УПАЛА НА ЛИЖНИХ ГОНКАХ. Пі­дні­ма­ти­ся бу­ло важ­ко, бо боб (крі­сло на ли­жах. – Кра­ї­на) до­во­лі ви­со­кий. Ви­пе­ре­ди­ла то­ді іта­лій­ку на 0,08 се­кун­ди – й по­сі­ла тре­тє мі­сце.

ДІ­ТИ В ШКО­ЛІ КА­ЗА­ЛИ МО­ЇМ: ”А В ТЕ­БЕ МА­МА У ВІЗ­КУ, ХА-ХА”. Єгор від­по­вів: ”За­те моя ма­ма – зна­ме­ни­тість”. Бу­ває, на ву­ли­ці ма­лю­ки по­ка­зу­ють на ме­не і пи­та­ють у ба­тьків: ”Що з тьо­тею ста­ло­ся?” Ко­ли про­по­ную по­ясни­ти, до­ро­слі ні­яко­ві­ють. За­спо­ко­юю їх і ка­жу: ”Я ма­му не слу­ха­ла. Пі­шла і впала, те­пер ніж­ки не хо­дять”. Чую у від­по­відь: ”Я ма­му слу­ха­ти­му”.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.