Чу­жий пле­мін­ник на­зав­жди

Krayina - - КОЛОНКА -

ВЛІТКУ 2014 РО­КУ В МЕ­НЕ ЗАДЗВОНИВ ТЕЛЕФОН.

– То­бі у сто­ли­ці ви­дні­ше: що во­но да­лі бу­де? – про­лу­нав за­гу­бле­ний у де­ся­ти­лі­т­тях го­лос зем­ля­ка. – У нас ко­ї­ться бо­зна що, а пле­мін­ник якраз за­кін­чує шко­лу мі­лі­ції. При­ся­га­ти­ме не­ві­до­мо ко­му. По­тім не від­ми­є­ться.

Я пе­ре­йняв­ся ре­зон­ни­ми три­во­га­ми ко­ли­шньо­го су­сі­да і за­про­по­ну­вав при­сла­ти пле­мін­ни­ка у Ки­їв. До­ки ситуація про­ясни­ться. За день не­зна­йо­мий хло­пчи­на сто­яв на по­ро­зі.

Окре­ма кім­на­та, хар­чо­вий пан­сіон, ціл­ко­ви­та сво­бо­да. Ве­ли­ко­фор­ма­тна пла­зма та­кож оді­йшла го­сте­ві, яко­го по­се­ли­ли в за­лі. Вдень він бай­ди­ку­вав, уве­че­рі всі­дав­ся з пи­вом пе­ред те­ле­ком. За ти­ждень по­ча­ло зда­ва­ти­ся, він скрізь: у ван­ній, ко­ри­до­рі, на ку­хні. І скрізь го­рить сві­тло. Ісус і Бо­жа Ма­ти, які ”сму­ща­ли” хло­пця, зі зви­чно­го мі­сця пе­ре­ко­чу­ва­ли до ка­бі­не­ту.

По­ки жи­веш у нас, му­сиш до­три­му­ва­ти­ся на­ших пра­вил

Я не ви­три­мав:

– По­ки жи­веш у нас, му­сиш до­три­му­ва­ти­ся на­ших пра­вил. Во­дру­зив на книж­ко­ву по­ли­цю іко­ни, ка­те­го­ри­чно за­бо­ро­нив при­но­си­ти пи­во і по­вів вла­што­ву­ва­тись на ро­бо­ту.

Зре­штою, ви­му­ше­ний мі­грант ціл­ком впи­сав­ся в ки­їв­ське жи­т­тя. Із язи­ка пе­ре­йшов на мо­ву. На ро­бо­ті отри­мав під­ви­ще­н­ня і не­вдов­зі найняв квар­ти­ру. До нас за­бі­гає про­від­а­ти. Чу­жа лю­ди­на – це зав­жди при­бу­лець з ін­шо­го ви­мі­ру. Між тим су­ча­сний світ так сам се­бе пе­ре­та­су­вав, що по­ряд ви­па­дає жи­ти не ли­ше одно­пле­мін­ни­кам, а й лю­дям рі­зних рас, куль­тур, мов і ві­ро­спо­відань. Й оскіль­ки ніхто не пе­ред­ба­чав мас­шта­бів і ха­ра­кте­ру ни­ні­шньої мі­гра­ції, ніхто не по­дбав як слід про від­по­від­ні за­ко­ни. Які га­ран­ту­ва­ли б го­спо­да­рям збе­ре­же­н­ня іден­ти­чно­сті, а но­во­се­лам – гі­дні умо­ви. І те­пер кра­ї­ни ро­блять га­ря­чко­ві ру­хи, які зде­біль­шо­го ма­ють руй­нів­ний ха­ра­ктер.

За­кри­то 500 ан­глій­ських цер­ков. За­мість них з’яви­ли­ся 423 ме­че­ті

Ні­меч­чи­на в по­ри­ві без­дум­ної го­стин­но­сті ко­ри­гує не ли­ше за­ко­но­дав­ство, а й зви­чки та по­бут сво­їх гро­ма­дян. Бер­лін бе­ре на утри­ма­н­ня при­буль­ців ра­зом із га­ре­ма­ми, не ви­ма­га­ю­чи ні аси­мі­ля­ції, ні по­ва­ги до мі­сце­вих зви­ча­їв. І во­дно­час – ви­лу­чає зі шкіль­них про­грам усе, що мо­же дра­ту­ва­ти при­буль­ців, а зі шкіль­них ме­ню – на­віть улю­бле­ні со­си­ски.

У Ве­ли­кій Бри­та­нії но­ві­тні гро­ма­дя­ни по­ча­ли мі­сце­ві дер­жав­ні ор­га­ни під­мі­ню­ва­ти сво­ї­ми – тут уже ді­ють біль­ше со­тні ша­рі­ат­ських су­дів. Про­тя­гом остан­ніх 15 ро­ків за­кри­то 500 ан­глій­ських цер­ков. За­мість них, або й під їхнім да­хом, з’яви­ли­ся 423 ме­че­ті.

У Нор­ве­гії ді­йшло до то­го, що ”Су­ніт­ський фронт” за­жа­дав не­за­ле­жно­сті му­суль­ман­сько­му ра­йо­ну Осло. ”Ми тут ви­ро­сли і не ба­жа­є­мо ви­їжджа­ти, – за­яв­ля­ють во­ни. – Але й бу­ти ча­сти­ною Нор­ве­гії не хо­че­мо”. І по­гро­жу­ють те­ро­ром. Се­па­ра­тист­ські на­мі­ри не­до­оці­ню­ва­ти не мо­жна. Мо­ско­ві­ти теж спо­ча­тку за­ве­зли в укра­їн­ські Крим і на Дон­бас свій люд, а по­тім за­зі­хну­ли на те­ри­то­рії.

Бунт у Яго­ти­ні про­ти обла­шту­ва­н­ня та­бо­ру си­рій­ських бі­жен­ців

Ли­ше де­я­кі кра­ї­ни За­хо­ду ро­блять спро­би ві­ді­гра­ти си­ту­а­цію. Да­нія взя­ла курс на на­силь­ни­цьку аси­мі­ля­цію і за­сто­со­вує до нео­фі­тів більш жорс­ткі по­ка­ра­н­ня за зло­чи­ни. Швей­ца­рія ста­ла на­да­ва­ти гро­ма­дян­ство пі­сля ви­ко­на­н­ня ін­те­гра­цій­ної про­гра­ми. Ав­стрія ви­ма­гає ”по­зи­тив­но­го став­ле­н­ня до су­спіль­ства та дер­жа­ви”. Мер Кве­бе­ка від­мо­вив­ся при­бра­ти сви­ни­ну з ме­ню шкіль­них їда­лень, за­явив­ши, що це го­сті ма­ють змі­ни­ти спо­сіб жи­т­тя, а не ка­над­ці, які їх го­стин­но прийня­ли.

Але по­оди­но­кі ла­стів­ки по­го­ди не ро­блять.

Мій ви­па­док із чу­жим пле­мін­ни­ком – най­про­сті­ша з мо­жли­вих мі­гра­цій­них си­ту­а­цій. Кра­ї­на не мо­же про­сто так узя­ти при­буль­ця за ру­ку і при­ста­ви­ти до ро­бо­ти або ви­гна­ти за две­рі ра­зом із пля­шка­ми. Дер­жа­ви жи­вуть за за­ко­на­ми, які у свою чер­гу узго­дже­ні з су­сі­да­ми по пла­не­ті.

Я мен­ше пе­ре­ймав­ся би бі­да­ми єв­ро­пей­ців, як­би во­ни не ча­ту­ва­ли під две­ри­ма. За­по­па­дни­цькі по­ри­ви на­ших влад­ців по­ки що га­ся­ться су­спіль­ством – зга­дай­мо бунт у Яго­ти­ні про­ти обла­шту­ва­н­ня та­бо­ру си­рій­ських бі­жен­ців. Ли­ше вчи­те­лям зав­дає кло­по­ту зро­ста­ю­чий про­ша­рок учнів, які по­тре­бу­ють осо­бли­во­го став­ле­н­ня. Але все зміниться із всту­пом до ЄС. Кра­ї­на під­па­де під кво­ти на при­йом мі­гран­тів.

Про­бле­ми Єв­ро­пи швид­ко ста­нуть на­ши­ми. А от ла­дна­ти за­хи­сні бар’єри нам то­ді ніхто не до­зво­лить. За­ко­но­дав­чу ба­зу під май­бу­тню не­без­пе­ку слід під­ве­сти за­зда­ле­гідь. Іна­кше в ко­жній укра­їн­ській ха­ті на­зав­жди осе­ли­ться ”чу­жий пле­мін­ник”

Сер­гій ЧИРКОВ, пи­сьмен­ник

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.