Хо­дять на­пів­го­лі. Живуть, як у ста­ді

Krayina - - ДОСВ ІД - Текст: Во­ло­ди­мир КРАВЧУК

ЯН БЕЙЗИМ ПОБУДУВАВ ГОСПІТАЛЬ НА МАДАГАСКАРІ

”ТЕ­ПЕР МОЯ ЧОРНА КО­МАН­ДА ВЖЕ ДЕ­ЩО ОСВОЇЛАСЯ І ПОВОЛІ ПРИ­ЙШЛА ДО ПО­РЯД­КУ.

Хо­ча в пер­ші два-три дні хо­ди­ли всі, на­че при­би­ті. Не ро­зумі­ли, де во­ни є і що з ни­ми ста­ло­ся. Не для при­ни­же­н­ня їхньо­го по­ві­дом­лю, що мої ”кур­ча­та” в жит­ті ні­чо­го не ба­чи­ли. А тут ра­птом по­ме­шка­н­ня має за­скле­ні вікна, сте­лю, під­ло­гу, вми­валь­ник, ліж­ко з ма­тра­цом із сі­на та по­сті­л­лю й по­ряд – сто­лик із шу­хляд­кою”, – пи­ше 17 ве­ре­сня 1911-го чер­нець Ян Бейзим із се­ли­ща Фі­на­ран­тсу на афри­кан­сько­му остро­ві Ма­да­га­скар до ре­да­кто­ра поль­сько­го ча­со­пи­су ”Мі­сії ка­то­ли­цькі”.

Ав­тор ли­ста на­ро­див­ся в укра­їн­сько­му се­лі, але вже по­над 10 ро­ків жи­ве на Мадагаскарі. При­був сю­ди до­по­ма­га­ти лю­дям, які стра­жда­ють від чу­ми і про­ка­зи – тро­пі­чної ін­фе­кцій­ної хво­ро­би, від якої де­фор­му­ю­ться кін­ців­ки й обличчя, вра­жа­є­ться нер­во­ва си­сте­ма. Вже на дру­гий день пе­ре­бу­ва­н­ня у сто­ли­ці Ан­та­на­на­рі­ву в ньо­го ви­ни­кає га­ря­чка. Тем­пе­ра­ту­ра під­ні­ма­є­ться

Де­фор­му­ю­ться кін­ців­ки й обличчя, вра­жа­є­ться нер­во­ва си­сте­ма

ви­ще 40°C. Мі­сце­ві за­спо­ко­ю­ють: ко­жен єв­ро­пе­єць на Мадагаскарі пе­ре­но­сить та­ку ли­хо­ман­ку – це ма­ля­рія.

Че­рез два мі­ся­ці оду­жує і ви­ру­шає до по­се­ле­н­ня Ам­ба­гі­во­ра­ка – за дві го­ди­ни хо­ду від Ан­та­на­на­рі­ву. Там діє при­ту­лок для про­ка­же­них. Бе­ре­ться до­гля­да­ти хво­рих і пра­ви­ти в цер­кві.

На­зви для гре­чки та ін­шо­го збіж­жя не ма­ють

”Їду­чи сю­ди, ду­мав, що за­ста­ну якщо не справ­жню лі­кар­ню, то хо­ча б якусь скром­нень­ку. А опи­нив­ся у зли­до­ті, де не­ма ні­чо­го. Та­ка убо­га роз­ва­лю­ха, що там со­ба­ку гріх бу­ло три­ма­ти. Весь при­ту­лок скла­да­є­ться з чо­ти­рьох ве­ли­че­зних ба­ра­ків, цер­ков­ці і мо­го по­ме­шка­н­ня, – пи­ше до зна­йо­мо­го. – Цер­ков­ці ви­ста­чає, щоб у ній роз­мі­сти­ли­ся хво­рі, яких ма­є­мо 150 осіб. Те, що ко­ї­ться все­ре­ди­ні – то тру­дно опи­са­ти. Яке це вбо­же­ство”.

МІ­СЦЕ­ВІ ЖИВУТЬ У БА­РА­КАХ ПО КІЛЬ­КА СІМЕЙ. Якщо хтось один по­чи­нає хво­рі­ти, за­ра­жає всіх ме­шкан­ців – че­рез не­до­три­ма­н­ня пра­вил гі­гі­є­ни.

Ян Бейзим се­ли­ться в бу­дин­ку бі­ля ін­шої цер­кви – за 10 км. Там є ще єв­ро­пей­ці, які до­по­ма­га­ють йо­му вчи­ти ма­ла­га­сій­ську мо­ву.

”На­зви для гре­чки й ін­шо­го збіж­жя ма­ла­га­сій­ці не ма­ють. Ка­жуть без роз­бо­ру valim-bazaga – ”рис єв­ро­пей­ців”, – за­пи­сує у що­ден­ни­ку. – Тож ве­се­ло ме­ні бу­ло: Та­та­рин (прі­зви­сько Яна Бей­зи­ма. – Кра­ї­на) під афри­кан­ським не­бом си­дить над ми­скою га­ли­цької гре­ча­ної ка­ші. Як ка­жуть во­лин­ські се­ля­ни: ”де Крим, де Рим, а де Ду­бо­ві кор­чми”.

Щоб по­бо­ро­ти не­при­єм­ний за­пах гни­ю­чих тіл – за­сі­ває клум­би

Що­дня хо­дить до при­тул­ку. До­гля­дає хво­рих. Го­дує їх і пе­рев’язує ра­ни. Са­дить парк із со­сен та бе­різ. Щоб по­бо­ро­ти не­при­єм­ний за­пах гни­ю­чих тіл – за­сі­ває клум­би. На них – ви­сла­ні зна­йо­ми­ми з Єв­ро­пи тро­ян­ди, гі­а­цин­ти, бі­лі лі­лії, без­смер­тни­ки, ай­стри. ”Ко­жен шма­ток де­ре­ва, це­гли­ну або ка­мінь тре­ба при­но­си­ти на пле­чах, бо во­зів не­має, – ро­бить за­пис 13 кві­тня 1899 ро­ку. – Єв­ро­пей­ці ча­сом про­їжджа­ють

му­ла­ми, але швид­ше тут мо­жна прой­ти пі­шки, ніж до­їха­ти. В Ан­та­на­на­рі­ву, за­мість фі­а­крів, пра­цю­ють но­сії, які транс­пор­ту­ють лю­дей на но­шах. Але їх тре­ба ма­ти свої, бо но­сії но­шей не ма­ють – че­рез бі­дність”. Крім про­ка­зи, по­ши­ре­ні си­фі­ліс, ли­шаї, во­ші. Ба­га­то лю­дей не ма­ють паль­ців на ру­ках і не мо­жуть по­ми­ти­ся. ”Сьо­го­дні до­від­ав­ся, що уряд і мі­сце­ві жи­те­лі не вва­жа­ють про­ка­же­них за лю­дей, а ма­ють за яки­хось ізго­їв, – зга­ду­вав Ян Бейзим. – Ви­пи­ха­ють їх із міст і сіл, щоб ішли, ку­ди хо­чуть. Аби не пе­ре­бу­ва­ли між здо­ро­ви­ми. Ба­га­то не­ща­сних ти­ня­ю­ться без­лю­дни­ми мі­сця­ми, по­ки мо­жуть. А то­ді па­да­ють ви­сна­же­ні й уми­ра­ють з го­ло­ду”.

”БЕЗ НА­ЛЕ­ЖНО­ГО ПРИ­ТУЛ­КУ НІ­ЧО­ГО НЕ ВДІЄШ. Хо­дять на­пів­го­лі. Живуть, як у ста­ді, – чо­ло­ві­ки, жінки, ді­ти, – пи­ше в ли­сті у Кра­ків 1901-го. – Му­сять про­си­ти ми­ло­сти­ню, тоб­то си­ді­ти під ба­ра­ка­ми бі­ля стеж­ки. А ві­до­мо: якщо ні­чо­го не ро­би­ти, а лиш час мар­ну­ва­ти, то це до до­бра не до­ве­де”.

Мо­нах пла­нує бу­ду­ва­ти госпіталь на 200 лі­жок.

Для цьо­го по­трі­бні близь­ко 30 тис. фран­ків – це то­го­ча­сна вар­тість 8,7 кг зо­ло­та. Мар­цін Чер­мін­ський із Поль­щі пи­ше Яну Бей­зи­му, щоб той пу­блі­ку­вав свої ли­сти-опи­си з Ма­да­га­ска­ру в га­зе­тах і жур­на­лах – із про­ха­н­ням жер­тву­ва­ти ко­шти на при­ту­лок. Мо­нах спо­ча­тку від­мов­ля­є­ться. Вва­жає, що це спокуса про­сла­ви­тись. Але по­тім бе­ре­ться за це.

Май­же що­ти­жня йо­го роз­по­віді з’яв­ля­ю­ться в пре­сі Ав­стро-Угор­щи­ни. Звід­ти пе­ред­ру­ко­ву­ють по ін­ших єв­ро­пей­ських кра­ї­нах. Чи­та­чі пе­ре­си­ла­ють гро­ші. За п’ять ро­ків – 20 тис. фран­ків. Біль­шість ро­біт Ян Бейзим ви­ко­нує сам.

ПРИ­ТУ­ЛОК ВИ­ХО­ДИТЬ ОДНІ­ЄЮ З НАЙСУЧАСНІШИХ СПОРУД НА МАДАГАСКАРІ. Дов­ко­ла ньо­го на­са­джу­ють 90 га лі­су. До­по­ма­га­ти при­їжджа­ють чер­ни­ці з фран­цузь­ко­го мі­ста Клю­ні. За кіль­ка ро­ків май­же пов­ні­стю до­ла­ють епі­де­мію.

”По­ве­дін­кою мо­їх ”кур­чат” я за­до­во­ле­ний. Наш госпіталь є біль­ше по­ді­бним до мо­на­шо­го до­му, ніж до світ­сько­го, – но­тує Ян Бейзим. – Ро­зді­ле­н­ня між чо­ло­ві­ка­ми і жін­ка­ми до­три­му­є­ться чі­тко і сум­лін­но, а не тіль­ки для люд­сько­го ока. Мов­ча­н­ня, де по­трі­бно, та­кож до­три­му­ю­ться до­бре. Кри­ків, сва­рок, про­кльо­нів і бі­йок не­має зов­сім”.

Ян Бейзим ба­чить, що да­лі ма­ла­га­сій­ці мо­жуть жи­ти са­мо­стій­но. Пла­нує на­сту­пну мі­сію – на Саха­лін: ”Хо­чу – скіль­ки мо­жна бу­де – ви­рва­ти душ із то­го дій­сно­го пе­кла на зем­лі”.

Кри­ків, сва­рок, про­кльо­нів і бі­йок не­має

Мо­нах Ян Бейзим (сто­їть по­за­ду у две­рях) до­гля­дав хво­рих на про­ка­зу в при­тул­ку бі­ля сто­ли­ці Ма­да­га­ска­ру Ан­та­на­на­рі­ву. Тут жи­ли ці­ли­ми сім’ями. За­ра­жа­ли­ся че­рез ан­ти­са­ні­та­рію. Здо­ро­ві су­сі­ди про­га­ня­ли їх із сіл

У при­тул­ку для про­ка­же­них Ян Бейзим до­по­ма­гав хво­рим ми­ти­ся та їсти. За­мість ба­ра­ків збу­ду­вав для них су­ча­сну клі­ні­ку

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.