ПЕР­ШЕ, ЩО ЗРО­БИВ НО­ВИЙ ПРЕМ’ЄР-МІ­НІСТР, – ПРИЛЮДНО ВИБАЧИВСЯ 30

МУ­ЗЕЙ РЕ­ВО­ЛЮ­ЦІЇ ГІ­ДНО­СТІ МАЄ СТА­ТИ МІ­СЦЕМ ДЛЯ ДИС­КУ­СІЙ І СУПЕРЕЧОК. ВО­НИ ДОПОМОЖУТЬ ЗЦІЛИТИ КРА­Ї­НУ, – ВВА­ЖАЄ МУЗЕЄЗНАВИЦЯ ЕЛЕЙН ҐУРІАН

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Елейн Х’юман ҐУРІАН

81 рік, музеєзнавиця

На­ро­ди­лась 23 ве­ре­сня 1937-го в Нью-Йор­ку, США. Дід Елейн 1900-го ви­їхав до Спо­лу­че­них Шта­тів зі Льво­ва.

1956-го ви­вчи­лась на ми­сте­цтво­зна­ви­цю в Бран­дей­сько­му уні­вер­си­те­ті, за 10 ро­ків здо­бу­ла ма­гі­стер­ський сту­пінь із пе­да­го­гі­ки в Бо­стон­сько­му ко­ле­джі. Пра­цю­ва­ла на ке­рів­них по­зи­ці­ях в Му­зеї аме­ри­кан­ських ін­ді­ан­ців, Му­зеї Го­ло­ко­сту США, Ін­сти­ту­ті на­у­ки. Одно­ча­сно до­слі­джу­ва­ла спосо­би транс­фор­ма­ції цих за­кла­дів у бік від­кри­то­сті. Має про це де­ся­тки на­у­ко­вих ро­біт. Кон­суль­тує Му­зей опо­ру в До­мі­ні­кан­ській Ре­спу­блі­ці, На­ціо­наль­ний му­зей Но­вої Зеландії, На­ціо­наль­ний ар­хів Гва­те­ма­ли, Му­зей скар­бів – у Та­ї­лан­ді. Має про­е­кти в Ка­на­ді, Ме­кси­ці, Ар­ген­ти­ні. У Ки­є­ві дає по­ра­ди но­во­ство­ре­но­му На­ціо­наль­но­му му­зею Ре­во­лю­ції гі­дно­сті. За­мі­жня. Донь­ка Єва – ку­лі­нар, син Джо­зеф – лі­кар. Має сім ону­ків.

Пів­ро­ку жи­ве у Ва­шинг­то­ні, пів­ро­ку – на остро­ві В’єкес в Пу­ер­то-Ри­ко.

Рі­вень до­ста­тку су­спіль­ства ви­зна­чає за взу­т­тям. Ка­же, за цим кри­те­рі­єм, Укра­ї­на є за­мо­жною

Му­зей Ре­во­лю­ції гі­дно­сті ще не має при­мі­ще­н­ня для ви­ста­вок, але про­вів со­тню акцій по Укра­ї­ні. Чо­му ви­рі­ши­ли так ро­би­ти?

– Ко­ли му­зей сто­су­є­ться скла­дної по­лі­ти­чної істо­рії, то від ідеї до екс­по­зи­ції мо­же ми­ну­ти ба­га­то ча­су: адже все тре­ба осми­сли­ти. Аме­ри­кан­ський ме­мо­рі­ал Го­ло­ко­сту від­крив­ся за 70 ро­ків пі­сля тих по­дій. Від ідеї Му­зею афро­а­ме­ри­кан­ців до йо­го вті­ле­н­ня ми­ну­ло 20 ро­ків. Над­то ба­га­то ро­бо­ти й дис­ку­сій має від­бу­тись, щоб до­стой­но від­обра­зи­ти те­му. А в про­це­сі ко­ман­да фа­хів­ців схиль­на ство­рю­ва­ти мен­ші по­дії: ман­дрів­ні ви­став­ки, до­да­тки до шкіль­ної про­гра­ми, ву­ли­чні екс­кур­сії. Ось і тут так ро­блять. Хо­ча українці ма­ють до цьо­го осо­бли­вий під­хід.

У чо­му осо­бли­вість?

– В Укра­ї­ні, при­найм­ні у Ки­є­ві, чи­ма­ло ви­ста­вок про­хо­дять у пу­блі­чно­му про­сто­рі. Не­дав­но бу­ла бі­ля Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го мо­на­сти­ря – на йо­го пар­ка­ні роз­по­від­а­ють істо­рію за­ги­блих на Май­да­ні та на вій­ні. Ба­чи­ла ви­став­ку бі­ля Го­лов­по­штам­ту. На Май­да­ні про­стір по­стій­но ви­ко­ри­сто­ву­ють, щоб на­га­да­ти про ре­во­лю­цію та вій­ну. Та­кож є ба­га­то при­ва­тних, ку­стар­них мо­ну­мен­тів. Хто їх зро­бив – не­ві­до­мо: во­ни не під­пи­са­ні. Але лю­ди про них пі­клу­ю­ться, по­кра­щу­ють їх. Да­ле­ко не в усіх кра­ї­нах є та­ке.

Ви вва­жа­є­те, що му­зей має бу­ти при­ві­тний для лю­дей рі­зно­го по­хо­дже­н­ня: щоб ко­жен зна­йшов там близь­ке й цін­не для се­бе, по­чу­вав­ся за­про­ше­ним. По­дії Майдану – до­сі бо­лі­сна те­ма в су­спіль­стві. Як му­зею бу­ти з лю­дьми, які бу­ли по ін- ший бік ба­ри­кад, спів­чу­ва­ли то­ді­шньо­му пре­зи­ден­ту Яну­ко­ви­чу?

– Це най­скла­дні­ше пи­та­н­ня. Спосо­би йо­го ви­рі­ши­ти ще шу­ка­є­мо. Зу­пи­нюсь на кіль­кох прин­ци­пах. Пер­ший: те, що ма­ють му­зеї, на­ле­жить ко­жно­му. Не їхнім пра­ців­ни­кам чи дер­жа­ві – ні, це на­ша ко­ле­ктив­на істо­рія вчин­ків. Во­на має бу­ти до­сту­пною, не­за­ле­жно від то­го, хо­ди­ла лю­ди­на до шко­ли чи ні, го­во­рить пев­ною мо­вою чи ні, ро­зу­міє пев­ні сло­ва або ні. Обме­жу­ва­ти лю­дей на цій осно­ві не про­сто по­мил­ка – це амо­раль­но. Тож зав­да­н­ня пра­ців­ни­ків му­зею – зро­би­ти йо­го зро­зумі­лим для всіх.

Дру­гий прин­цип скла­дні­ший. ”Бер­кут” і йо­го при­хиль­ни­ки в цій істо­рії – ”по­га­ні хло­пці”. Але, якщо во­ни й бу­ли на не­пра­виль­но­му бо­ці істо­рії, во­ни все одно українці. І, щоб кра­ї­на жи­ла мирно, лю­ди з Майдану й ”беркутівці” ма­ють по­ро­зу­мі­тись. Адже ча­сом во­ни бу­ли з одні­єї ро­ди­ни чи одно­го ра­йо­ну. Всі во­ни – лю­ди, і тре­ба да­ти їм пра­во на люд­ське.

ЛЮ­ДИ З МАЙДАНУ Й ”БЕРКУТІВЦІ” МА­ЮТЬ ПОРОЗУМІТИСЯ – ЩОБ КРА­Ї­НА ЖИ­ЛА МИРНО

Що ма­є­те на ува­зі?

– Во­ро­га ча­сто по­збав­ля­є­мо люд­ських рис, де­гу­ма­ні­зу­є­мо. Зна­хо­ди­мо для ньо­го якесь осо­бли­ве сло­во – при­мі­ром, ”на­ци­сти”. Пі­сля пе­ре­мо­ги ін­шої сто­ро­ни це сло­во зни­кає. Як із ”бер­ку­тів­ця­ми”: їх уже не­має. Але лю­ди бу­ли й ли­ша­ю­ться, їхній до­свід ні­ку­ди не зник. І він теж по­тре­бує ви­слов­ле­н­ня. Якщо за­бе­ре­мо все люд­ське, що в них бу­ло, якщо ду­ма­ти­ме­мо про них ли­ше як про го­пни­ків, як про зло­ді­їв, якщо вва­жа­ти­ме­мо, що во­ни не від­чу­ва­ли ні­яко­го кон­флі­кту все­ре­ди­ні се­бе, чи що там не бу­ло ге­ро­їв, які від­мо­ви­лись ви­ко­ну­ва­ти на­каз, – то­ді це мо­же бу­ти до­брим для про­сто­ти істо­рії, але це не є до­брим для кра­ї­ни. Якщо ж по­чу­є­мо їх – це до­по­мо­же спів­жи­ти з ни­ми, спри­я­ти­ме зці­лен­ню кра­ї­ни. Українці швид­ше зро­зу­мі­ють се­бе як на­род.

Звер­ніть ува­гу: ми­ну­ло 80 ро­ків, а в Ки­є­ві до­сі не­має меморіалу в Бабиному Яру. Кра­ї­на не ви­лі­ку­ва­ла се­бе, не усві­до­ми­ла вла­сну роль у тій тра­ге­дії. Там є во­ро­ги – і це нім­ці. Є жер­тви – це єв­реї. Але в укра­їн­ців не­має по­зи­ції, яку во­ни ла­дні бу­ли б що­до се­бе ви­зна­ти. Ва­жли­во її фор­му­ва­ти. Не ка­жу про про­ще­н­ня ”бер­ку­тів­ців” чи за­га­лом ін­шої сто­ро­ни. Во­лію ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти ін­ше сло­во: при­ми­ре­н­ня. І му­зеї – ва­жли­вий ін­стру­мент у цій спра­ві. На­при­клад, у Ав­стра­лії акту­аль­ним є пи­та­н­ня, чи спра­ве­дли­во ко­ло­ні­за­то­ри вчи­ни­ли з май­ном і пра­ва­ми або­ри­ге­нів. На по­ча­тку 2000-х ми з ко­ман­дою до­по­мо­гли ство­ри­ти в кра­ї­ні На­ціо­наль­ний му­зей, у яко­му ця про­бле­ма не за­мов­чу­ва­лась. І пер­ше, що зро­бив но­вий прем’єр-мі­ністр кра­ї­ни, – це ска­зав прилюдно в му­зеї: ”Ви­ба­чте”. Про­сте сло­во, але та­ке ва­жли­ве. Су­спіль­ству зро­би­ти це важ­ко, ча­сом ма­ють змі­ни­тись кіль­ка по­ко­лінь. Але вре­шті це має ста­ти­ся.

Ви зга­да­ли про на­цизм. А в кра­ї­нах За­хі­дної Єв­ро­пи вже є по­ко­лі­н­ня, які не пам’ята­ють, чим він стра­шний. Це при­зво­дить, зокре­ма, до то­го, що в пар­ла­мен­ти по­тра­пля­ють уль­тра­пра­ві пар­тії. Ка­жуть: лю­ди, які не пам’ята­ють сво­єї істо­рії, зму­ше­ні її по­вто­ри­ти. Чи зда­тні му­зеї впо­ра­ти­ся із зав­да­н­ням на­га­ду­ва­н­ня, за­ну­ре­н­ня лю­дей в жи­т­тя, яким во­но бу­ло ко­лись?

– Якщо це ін­те­р­актив­ні му­зеї, а не ті, де під­хід: ”це на­ше”, ”три­май­те ру­ки в ки­ше- нях”, ”ми роз­по­ві­мо вам те, що ви ма­є­те зна­ти, а то­ді ви ви­йде­те й за­кри­є­те за со­бою две­рі”. Та­ке до­сі тра­пля­є­ться у сві­ті в ми­сте­цьких му­зе­ях. Є й про­гре­сив­ні – при­мі­ром, ПОЛІН, му­зей істо­рії поль­ських єв­ре­їв. Чу­до­вий і вар­шав­ський Му­зей опо­ру – вже за­ра­ди них двох вар­то від­ві­да­ти Поль­щу.

В остан­ні ро­ків 15 різ­ко збіль­ши­ла­ся кіль­кість ін­фор­ма­ції та спосо­би до­сту­пу до неї. Як змі­ню­ю­ться му­зеї у зв’яз­ку з цим?

– За­раз ко­жна лю­ди­на мо­же в ін­тер­не­ті са­мо­стій­но зна­йти все, що її ці­ка­вить. Від­по­від­но змі­ни­лось і зав­да­н­ня му­зею: не про­сто по­ка­за­ти ін­фор­ма­цію по те­мі чи від­по­від­ні ар­те­фа­кти, а по­ясни­ти, чо­му во­ни та­кі, чо­му їх пі­ді­бра­но са­ме та­ким чи­ном.

Як ста­ви­те­ся до пе­ре­хо­ду музеїв в ін­тер­нет, до вір­ту­аль­них про­сто­рів? При­мі­ром, у Ки­є­ві за­вер­шу­є­ться ро­бо­та над вір­ту­аль­ним ту­ром Май­да­ном: вдя­гнув­ши спе­ці­аль­ні оку­ля­ри, лю­ди­на мо­же ”прой­ти” Хре­ща­ти­ком та Ін­сти­тут­ською, по­ба­чи­ти зблизь­ка бру­ків­ку й ко­ктейль Мо­ло­то­ва, по­слу­ха­ти ін­терв’ю уча­сни­ків тих по­дій.

– Це чу­до­вий про­ект, му­зеї ма­ють ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти всі на­яв­ні те­хно­ло­гії. Але фі­зи­чні мі­сця ва­жли­ві­ші. Вір­ту­аль­на ре­аль­ність не за­мі­нить пря­мо­го кон­та­кту з не­зна­йом­ця­ми. Із ти­ми, хто ми­слить зов­сім іна­кше, хто за пев­них умов міг би тебе вби­ти, але в му­зеї він ба­чить тебе чи та­ко­го, як ти, в екс­по­зи­ції – і ро­зу­міє: ти теж лю­ди­на.

Кон­та­кти лю­дей, які ду­же по-рі­зно­му ба­чать жи­т­тя, – це один із на­рі­жних ка­ме­нів ми­ру в су­спіль­стві. На­при­клад, при­їжджа­ю­чи в ін­ші кра­ї­ни, я лю­блю си­ді­ти на ву­ли­ці й спо­сте­рі­га­ти, як ви­ко­ри­сто­ву­ють громадський про­стір. У Ки­є­ві на ви­хі­дних ро­блять пі­шо­хі­дною ча­сти­ну Хре­ща­ти­ка. Це чу­до­во, адже там мо­жна спо­сте­рі­га­ти за лю­дьми, зов­сім не схо­жи­ми на ме­не. При­мі­ром, ба­чи­ти, як тем­но­шкі­ра лю­ди­на чи му­суль­ма­нин вчить свою ди­ти­ну ка­та­тись на ве­ло­си­пе­ді. Я мо­жу їх бо­я­тись – але пі­сля цьо­го до­сві­ду ро­зу­мію: во­ни є осо­би­сто­стя­ми й ро­блять до­брі ре­чі так са­мо, як і я. Це ва­жли­во. Якщо у вас не­має без­пе­чно­го гро­мад­сько­го про­сто­ру – у вас не­має ци­віль­но­го ми­ру. Хо­ро­ші му­зеї ство­рю­ють та­кий про­стір.

Ви пра­цю­є­те в цій сфе­рі по­над пів­сто­лі­т­тя на всіх кон­ти­нен­тах. Як змі­нив­ся му­зей­ний світ за цей час? Чи хо­че­ться по­вер­ну­ти щось із то­го, що бу­ло ко­лись?

– Стає все біль­ше музеїв, які є ін­стру­мен­том для до­ся­гне­н­ня со­ці­аль­ної спра­ве­дли­во­сті. По­стій­но ви­ни­ка­ють іні­ці­а­тив­ні гру­пи, які не ма­ють за пле­чи­ма музейного до­сві­ду, але ми­слять в одно­му зі мною клю­чі. До­свід ча­сом на­віть заважає, адже біль­шість музейного сві­ту ли­ша­є­ться консервативною. Ли­ше цьо­го­річ Все­сві­тня асо­ці­а­ція ми­сте­цьких музеїв за­про­си­ла ме­не про­чи­та­ти ле­кцію про те, як зро­би­ти їх від­кри­ті­ши­ми. Хоч я у спра­ві з 1969-го, й то­ді ска­за­ла б їм пра­кти­чно те са­ме.

А мо­жна те­пер я за­пи­таю? Яке ва­ше вра­же­н­ня від то­го, що ми ро­би­мо й від Му­зею Майдану?

МИ­НУ­ЛО 80 РО­КІВ, А В КИ­Є­ВІ ДО­СІ НЕ­МАЄ МЕМОРІАЛУ В БАБИНОМУ ЯРУ

ДО­СВІД ЧА­СОМ ЗАВАЖАЄ, АДЖЕ БІЛЬ­ШІСТЬ МУЗЕЙНОГО СВІ­ТУ ЛИ­ША­Є­ТЬСЯ КОНСЕРВАТИВНОЮ

ЯКЩО УРЯД ПРАВІШАЄ – ВІН СХИЛЬНИЙ ПРИБИРАТИ З МУЗЕЇВ ІН­ТЕ­Р­АКТИВ­НИЙ КОМПОНЕНТ

Це ва­жли­во й ці­ка­во. Але якщо все ви­йде які­сно, то він ста­не по­лі­ти­чною уста­но­вою. Це не бу­де му­зе­єм, до яких зви­кли в Укра­ї­ні, а мі­сцем для осми­сле­н­ня та дис­ку­сій. Ча­сто га­ря­чих і не­при­єм­них для ба­га­тьох по­лі­ти­ків.

– Так, зві­сно, бу­дуть га­ря­чі дис­ку­сії. Біль­ше то­го, ко­ле­ктив му­зею хо­че говорити про це: яке зна­че­н­ня має сво­бо­да, чим є де­мо­кра­тія. Одна з се­кцій бу­дів­лі на­зи­ва­ти­ме­ться ”Дім сво­бо­ди” – щоб про­мо­ту­ва­ти та­кий діа­лог. Тут на­віть ви­бо­ру не­має, адже в цьо­му му­зеї – істо­рія пра­гнень кра­ї­ни. Це на­ціо­наль­на ем­бле­ма.

Зви­чай­но, якщо змі­ни­ться вла­да, про­е­кту мо­же бу­ти скла­дні­ше. Ми дав­но спо­сте­рі­га­є­мо тен­ден­цію: якщо уряд правішає – він схильний прибирати з музеїв ін­те­р­актив­ний компонент. Щоб не бу­ло рі­зно­тлу­ма­чень, ”зай­вих” дис­ку­сій. Ну а якщо пі­сля ви­бо­рів, які в Укра­ї­ні до­сить ско­ро, вла­ду отри­ма­ють ті, хто під час Ре­во­лю­ції про­грав, – му­зей Майдану ста­не одні­єю з мі­ше­ней. То­му ви­став­ки про­хо­дять по всій кра­ї­ні вже за­раз.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.