ЩО Я В ТЕБЕ В ”ДУРАКА” ВИГРАЮ ДЕ­СЯТЬ РА­ЗІВ ПІДРЯД” ВІНГРАНОВСЬКИЙ КА­ЖЕ: ”ДАВАЙ ЗАКЛАДЕМОСЯ,

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Текст: Пав­ло ВОЛЬВАЧ, фото: Яро­слав ТИМЧИШИН

ІВАН ЛУЧУК ПИ­ШЕ ЕНЦИКЛОПЕДІЮ СВІ­ТО­ВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДЛІННИЙ, ЩЕ З ДВОРОВИХ, КА­ЖЕ: ”ПЫСЬМЕННЫК, АДАЛЖИ РВАНЫЙ”

ЛОЖКИ ХОЛОДНІ ПРИКЛАДАЄМО ПЕ­РЕД ДЗЕРКАЛОМ, БО ВЖЕ БАТЬКИ МА­ЮТЬ ПРИ­ЙТИ

У ДОМІ, ДЕ ВИРІС, БУ­ЛА ПИСЬМЕННИЦЬКА АТМО­СФЕ­РА. Це ”спіл­чан­ський” будинок на ни­ні­шній ву­ли­ці Ку­бі­йо­ви­ча. Та­то 1960-го ді­став тут дво­кім­на­тну ”ка­ва­лєр­ку”. Бо ка­ва­лі­ром був, не­о­дру­же­ним. А ко­ли в них із ма­мою на­ро­ди­ли­ся ми з бра­том, нам да­ли 4-кім­на­тну квар­ти­ру в то­му ж бу­дин­ку, по­вер­хом ниж­че. У ній я і жи­ву.

КВАР­ТИ­РИ НА КЛЮЧ НЕ ЗАКРИВАЛИСЯ, ПІД’ЇЗД – ТЕЖ. Всі одні до одних хо­ди­ли в го­сті. Від­чу­ва­ла­ся це­хо­вість. У на­шу 28-му шко­лу з ці­ло­го Льво­ва з’їжджа­ли­ся ді­ти пи­сьмен­ни­ків, ху­до­жни­ків, музикантів, та­ка ”сме­тан­ка”. Вчи­тель фіз­куль­ту­ри на прі­зви­сько КГБ – Ко­стян­тин Гри­го­ро­вич Бі­лин­ський, ко­ли злив­ся, кри­чав: ”Ви, ін­те­лі­ген­ція за­фай­да­на!” За­фай­да­на – себ­то вка­ля­на.

НА ВУ­ЛИ­ЦІ В МЕ­НЕ БУ­ЛА КЛІКУХА – ПИ­СЬМЕН­НИК. На­віть ро­сій­сько­мов­ні ви­мов­ля­ли са­ме так. Я вже вчив­ся в уні­вер­си­те­ті, за­хо­джу з дру­зя­ми в га­стро­ном, а там – Длінний, ще з дворових. Ка­же: ”Пысьменнык, адалжи рваный”.

ЧЕ­РЕЗ СТІНУ ЖИВ ПО­ЕТ МИ­КО­ЛА ПЕТРЕНКО. Че­рез по­верх над на­ми, на п’ято­му, – Гри­го­рій Тю­тюн­ник. Прав­да, тіль­ки все­лив­ся – і по­мер. По­тім там жив лі­те­ра­тор Ва­сі­лій Ґло­тов, що з ньо­го Ва­сі­лія Тьор­кі­на ма­лю­ва­ли до по­е­ми Твар­дов­сько­го. Яків Сте­цюк, Ро­ман Іва­ни­чук, Зо­ня Бо­бин­ська – не­віс­тка по­е­та Ва­си­ля Бо­бин­сько­го.

ГО­СТІ ЗАХОДИЛИ ВЕСЬ ЧАС. Та­то ка­же ме­ні: ”О! Пі­сню ”Ру­чень­ки-ні­жень­ки” зна­єш, хто на­пи­сав? Ото Ми­ко­ла Сом!” Пам’ятаю, си­дять у ди­тя­чій кім­на­ті та­то­ві ко­ле­ги, ви­пи­ва­ють. А прі­зви­ща в них – Ка­ва і Зима.

ГРИГІР ТЮ­ТЮН­НИК ДО НАС ПРИЇЗДИВ, ІНОДІ НО­ЧУ­ВАВ. Якось мій брат одя­гає штур­мів­ку. Ка­же: ”Що це в ме­не за ра­гуль­ський гре­бі­нець у ки­ше­ні?” А на­сту­пно­го дня при­хо­дить Григір: ”У ме­не в кур­тці ле­жа­ли до­ку­мен­ти”. У них, ви­яв­ля­є­ться, бу­ли одна­ко­ві зе­ле­ні штур­мів­ки. Ви­пад­ко­во обмі­ня­ли­ся.

ОЛЕ­КСАН­ДРА БІЛИНКЕВИЧ, ТЕТА ЛЕСЯ, БУ­ЛА ОДНІ­ЄЮ З НАЙБЛИЖ

ЧИХ МАМИНИХ ПРИЯТЕЛЬОК. Бу­ла за­мі­жня за Яре­мою По­ло­тню­ком – си­ном Іри­ни Віль­де. Ми весь час хо­ди­ли до них на Но­вий рік. По­тім тета Леся ви­йшла за­між за Ми­ко­лу Він­гра­нов­сько­го і пе­ре­їха­ла до Ки­є­ва. Я бу­вав у них, на Чка­ло­ва, 52 (ни­ні ву­ли­ця Гон­ча­ра. – Кра­ї­на). Вінграновський якось ка­же: ”Іва­сю, давай закладемося, що я в тебе в ”дурака” виграю де­сять ра­зів підряд”. А я в кар­ти до­бре грав. Сі­да­є­мо. Один раз – ви­грає. Три, п’ять, де­сять! Ка­жу: ”Дядь­ку Ми­ко­ло, а як це?” А він: ”А я всі кар­ти пам’ятаю”. Справ­ді, пам’ятав. Не кра­пле­ні ж во­ни бу­ли?

КЛА­СУ ДО ДЕВ’ЯТОГО НЕ БУ­ЛО ДНЯ, ЩОБ Я НЕ БИВСЯ. Якось на ди­ско­те­ці пе­ре­ла­мав со­бі ру­ку, а одно­му ка­дро­ві – но­са. В ди­тин­стві най­біль­ше вов­ту­зи­ли­ся зі стар­шим бра­том, як тіль­ки за­ли­ша­ли­ся са­мі вдо­ма. По­тім ложки холодні прикладаємо пе­ред дзеркалом, бо вже батьки ма­ють при­йти. У во­сьмо­му кла­сі Та­рас грав у ша­хи на кан­ди­да­та у майстри спор­ту, а я – на ву­ли­ці по­стій­но. Іде Та­рас у бе­ре­ти­ку – ”кан­то­ра” роз­сту­па­є­ться: ”Це Ва­нін брат!” Йо­го ні­хто паль­цем ні­ко­ли не за­че­пив. А в ме­не й за­раз зуб пе­ре­дній по­щер­бле­ний. На­пи­шу про це ро­ман ”Кан­то­ра”, маю за­го­тов­ки.

У СТАР­ШИХ КЛАСАХ ПРО­КИ­НУВ­СЯ ПОТЯГ ДО КНИ­ЖОК. Я й до то­го лю­бив, а то по­ча­ла­ся якась па­то­ло­гія. Чи­тав як дур­ний усе підряд. І це на де­ся­ти­лі­т­тя. У 16 уже мав оку­ля­ри. За­раз у ме­не шість діо­птрій. Що­прав­да, був спор­тив­ним. До 33 ро­ків бі­гав під­тю­пцем, як ма­ма на­вчи­ла. Дощ, сніг – бі­жу. Си­нам сво­їм по­ка­зую: ось на цій гіл­ці я під­тя­гу­вав­ся в мо­ло­до­сті.

У ВО­СЬМО­МУ-ДЕВ’ЯТО­МУ КЛА­СІ ВИ­ДАВ ДО ДЕ­СЯ­ТКА РУКОПИСНИХ ПОЕТИЧНИХ ЗБІРОК, ВО­НИ Й ЗА­РАЗ У МЕ­НЕ Є. ”Ду­ми” про вчи­те­лів, міль­йон епі­грам. Якось Та­рас по­про­сив на 8 Бе­ре­зня на­пи­са­ти епі­гра­ми про дів­чат їхньо­го кла­су. А я їх усіх знав. По­мі­сти­ли в стін­га­зе­ту. То зі мною до кін­ця шко­ли з тих ко­біт ні­хто не ро­змов­ляв. І те­пер зга­ду­ють – смі­ю­чись, прав­да.

В УНІ­ВЕР­СИ­ТЕ­ТІ ПОЗНАЙОМИВСЯ З РОМКОМ САДЛОВСЬКИМ І НАЗАРОМ ГОНЧАРОМ. Я то­ді хо­див на лі­те­ра­тур­ну сту­дію ”Фран­ко­ва ку­зня” і їх хо­тів ту­ди за­тя­гну­ти. Во­ни при­йшли,

по­ди­ви­ли­ся: ні, ком­со­моль­щи­на. Спа­ло на дум­ку ство­ри­ти щось аль­тер­на­тив­не. Так ви­ник ”Лу­го­сад”, пер­ший то­ді­шній не­о­фі­цій­ний літ­гурт в Укра­ї­ні. Ми про­во­ди­ли акції, хо­ди­ли в Клуб твор­чої мо­ло­ді, ви­сту­па­ли в Бу­дин­ку вчи­те­ля, ви­пу­ска­ли аль­ма­на­хи. Я їх на­би­рав на дру­кар­ській ма­шин­ці ”Ері­ка”, мо­їй одно­лі­тці. Та­то 1965-го їздив до Мо­скви в Со­юз пі­са­тє­лєй – чер­га бу­ла на ”ге­де­е­рів­ську” ма­шин­ку. Я її ли­ше 2007-го змі­нив на комп’ютер. По­обі­цяв від­да­ти до Му­зею літератури в Ки­є­ві. УЛІТКУ 1986 РО­КУ З РОМКОМ І НАЗАРОМ ВИ­ЙШЛИ ЗІ СПЕЦФОНДУ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ БІ­БЛІО­ТЕ­КИ НА ПЕРЕКУР. І ра­птом – ідея: да­вай­те по­стри­же­мо­ся на­го­ло. В пе­ру­кар­ні нас обли­си­ли за 7 ко­пі­йок. Вер­ну­ли­ся, ку­ри­мо. Ви­хо­дить якийсь одно­ру­кий ка­ге­біст, за­сту­пник ди­ре­кто­ра бі­бліо­те­ки. Чік-чік, за­пас нас і – по­біг. А по­руч – від­ді­ле­н­ня мі­лі­ції. Ми ще не до­ку­ри­ли, ко­ли ”во­ро­нок” – під­лі­та­ють, кру­тять нам ру­ки. ”Бан­да брі­та­го­ло­вих!” А то­ді щось та­ке бу­ло у пре­сі – чи про лю­бе­рів, чи ще щось. Ну, ро­зі­бра­ли­ся, ви­пу­сти­ли.

БАТЬКИ СПРИЙМАЛИ МОЮ ТВОР­ЧІСТЬ ПО-РІ­ЗНО­МУ. Ма­ма казала, мов­ляв, ра­но та­кі вір­ші пи­шу. Та­то – тро­хи скеп- ти­чні­ше. У 1990-х я вів ”Пар­на­сленд” – жур­нал у га­зе­ті ”Ра­ту­ша”. Опу­блі­ку­вав там ві­нок уль­тра­е­ро­ти­чних со­не­тів. При­но­шу до­до­му, батьки взя­ли по при­мір­ни­ку, про­чи­та­ли. Ма­ма ви­йшла й ка­же: ”Т-та­тів с-си­нок!” Ба­тько ви­хо­дить, сльо­зи в очах: ”Все, Іва­сю, я мо­жу біль­ше не пи­са­ти! Ти на­пи­сав за ме­не”.

ДОНЬ­КА ОКСА­НА, НАЙСТАРША, НА ДРУГОМУ КУРСІ ЛЬВІВ­СЬКОЇ АКА­ДЕ­МІЇ МИ­СТЕЦТВ. На 9 ро­ків я ви­дав її книж­ку ”Борщ вір­шів”. Чо­му борщ? Во­на ка­же: бо там рі­зні. Зро­бив 10 при­мір­ни­ків у са­ла­то­вій об­кла­дин­ці, 10 – у ро­же­вій. Хло­пча­чі й дів­ча­чі. Жар­то­ма на­зва­ли це ”Ви­дав­ни­цтво ЛОМ” – ”Лучук Окса­на-Мар­та”, або ”Львів – осо­бли­ве мі­сто”. На прин­те­рі роз­дру­ку­вав, скрі­пки по­ста­вив. По­тім у неї бу­ли вір­ші ан­глій­ською. За­раз пи­ше ма­те­рі­а­ли з ми­сте­цтво­знав­ства, п’єси, сце­на­рії. Грає в те­а­трі ”Ме­та”, хо­дить у сту­дію КіТ – ”Кі­но і те­атр” – на По­гу­лян­ці.

ЄДИ­НИЙ ВІРШ ПРО ВІЙ­НУ МЕ­НІ ПРИСНИВСЯ. САМОМУ ЙО­ГО СТРАШНО ЧИ­ТА­ТИ

ПО­НАД 10 РО­КІВ ПИ­ШУ ШЕСТИТОМНУ ЕНЦИКЛОПЕДІЮ СВІ­ТО­ВОЇ ЛІТЕРАТУРИ, А ЩЕ – ”ЛЕ­КСИ­КОН СЛОВ’ЯНСЬКИХ ЛІТЕРАТОРІВ”. На вер­ста­ті – кіль­ка ро­ма­нів, п’єс. То­рік ви­йшла книж­ка ”При­го­ди Кур­до­ди­ма та Цу­рум­па­ла”. В прин­ци­пі, ма­ю­чи стіль­ки ді­тей, я мав би біль­ше для них ро­би­ти. Вір­ші скла­даю. На­ве­сні на збір­ку на­пи­сав, ре­по­ві та­кі, сю­же­тні, дов­же­ле­зні. Єди­ний вірш про вій­ну ме­ні приснився. Самому йо­го страшно чи­та­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.