УКРАЇНЦІ ЗА НІЧ ЗАХОПИЛИ ВЛА­ДУ У ЛЬВО­ВІ

УКРАЇНЦІ ЗА НІЧ ЗАХОПИЛИ ВЛА­ДУ У ЛЬВО­ВІ

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - текст: Свя­то­слав ЛИПОВЕЦЬКИЙ

”ЗАСИНАЛО 31 ЖОВ­ТНЯ НАСЕЛЕННЄ ЛЬВО­ВА ПІД АВСТРІЙСЬКОЮ ВЛАДОЮ. ПРОКИНУЛОСЯ 1 ПАДОЛИСТА В МІ­СТІ, ЯКЕ

НАЛЕЖАЛО УКРА­ЇН­СЬКІЙ НА­ЦІО­НАЛЬ­НІЙ РА­ДІ. Як сим­вол сеї вла­ди ма­яв на ве­жі ра­ту­ші укра­їн­ський си­ньо-жов­тий пра­пор. Та­кі са­мі стя­ги ма­я­ли на ва­жній­ших дер­жав­них бу­дин­ках. По мі­сті хо­ди­ли укра­їн­ські вій­сько­ві па­тру­лі”, – пи­ше в книж­ці ”Га­ли­чи­на в 1918–1920” укра­їн­ський по­лі­тик Ми­хай­ло Ло­зин­ський.

Львів із нав­ко­ли­шні­ми зем­ля­ми з кін­ця ХVIII ст. на­ле­жав Ав­стрій­ській, а зго­дом Ав­стро-Угор­ській ім­пе­рії. Українці ста­но­ви­ли біль­шість жи­те­лів Га­ли­чи­ни, однак фа­кти­чну вла­ду ма­ли по­ля­ки. В жов­тні 1918-го ста­ло оче­ви­дно, що ім­пе­рія про­грає вій­ну й роз­па­де­ться. Біль­шість на­ро­дів по­ча­ли говорити про свою дер­жав­ність. – Ав­стрій­ське пра­ви­тель­ство не мо­же або не хо­че про­ве­сти по­ді­лу укра­їн­ців і по­ля­ків. Га­ли­цькі українці за­яв­ля­ють без­умов­но, що їх шлях ве­де не до Вар­ша­ви, а до Ки­є­ва! – ви­сту­пає 9 жов­тня 1918 ро­ку в пар­ла­мен­ті у Ві­дні де­пу­тат Кость Ле­ви­цький. – Будь-що ін­ше бу­де про­ти їх во­лі. При­лу­чи­ти укра­їн­ців до поль­ської дер­жа­ви мо­жна тіль­ки по їх тру­пах. Ім­пе­ра­тор ви­дає ма­ні­фест, яким до­зво­ляє са­мо­ви­зна­че­н­ня на­ро­дів. Українці у Льво­ві ство­рю­ють Укра­їн­ську На­ціо­наль­ну Ра­ду. До неї вхо­дять де­пу­та­ти пар­ла­мен­ту й пред­став­ни­ки по­лі­ти­чних пар­тій. 19 жов­тня 1918-го во­ни про­го­ло­шу­ють Укра­їн­ську Дер­жа­ву на те­ре­нах Схі­дної Га­ли­чи­ни, Бу­ко­ви­ни й За­кар­па­т­тя.

– До­ки ці­сар не на­ка­же, я зв’яза­ний при­ся­гою і че­стю та ні­ко­му вла­ди пе­ре­да­ти не мо­жу, хо­ча й сим­па­ти­зую вам, – го­во­рить укра­їн­цям на­мі­сник у Льво­ві ге­не­рал Карл фон Гуйн. – Як бу­ду мог­ти, бу­ду бо­ро­ти­ся. А як тре­ба за­ги­ну­ти, то за­ги­ну. Я і так над гро­бом. А вір­но­сті ще ні один Гуйн не зло­мив.

Укра­їн­ські офі­це­ри ство­рю­ють Цен­траль­ний вій­сько­вий ко­мі­тет. Обго­во­рю­ють ідею за­хо­пле­н­ня вла­ди у ли­сто­па­ді чи гру­дні 1918 ро­ку. Ке­ру­ва­ти ви­сту­пом за­про­шу­ють со­тни­ка Укра­їн­ських сі­чо­вих стріль­ців 30-рі­чно­го Дми­тра Ві­тов­сько­го. Він із фор­му­ва­н­ням пе­ре­бу­ває в Чер­нів­цях. ”Ві­тов­ський був одним із най­по­пу­ляр­ні­ших стрі­ле­цьких стар­шин, – пи­ше вій­сько­вий Оле­кса Ку­зьма в книж­ці ”Ли­сто­па­до­ві дні”, що ви­йшла у Льво­ві 1931-го. – Чи­стий ха­ра­ктер, гар­ний про­мо­вець, зав­зя­тий на­ціо­на­ліст-са­мо­стій­ник і то­му се­ред стрі­ле­цтва за­ймав мі­сце йо­го ду­хов­но­го про­від­ни­ка”.

”30 ЖОВ­ТНЯ НАШ КО­МІ­ТЕТ НЕ ЗНАВ ЩЕ РЕЧИНЦЯ (ДА­ТИ. –

КРА­Ї­НА) ВИ­СТУ­ПУ. МИ ВСІ ЯСНО БА­ЧИ­ЛИ, ЩО НЕ ЯВЛЯЄМОСЯ ПАНАМИ СИ­ТУ­А­ЦІЇ. Об­ста­ви­ни кер­му­ють на­ми, і ми бу­де­мо зму­ше­ні на­ча­ти цей ви­ступ то­ді, ко­ли вже не бу­де ін­шо­го ви­хо­ду, – пи­ше у спо­га­дах під­хо­рун­жий Дми­тро Па­лі­їв. – Але ми не при­пу­ска­ли, що, по­ло­жив­шись спати, вста­не­мо на дру­гий день для по­ча­тку акції. А во­но так ста­ло­ся”. 31 жов­тня, о 6:00, у штаб укра­їн­ців у ”На­ро­дній го­стин­ни­ці” у Льво­ві вбі­гає укра­їн­ський де­ся­тник. Уве­че­рі він під­слу­хав роз­мо­ву офі­це­рів про на­каз із Ві­дня пе­ре­да­ти вла­ду си­лам, які пер­ші за­хо­чуть її взя­ти. При­но­сять ран­ко­ві га­зе­ти. У них є за­мі­тка про при­їзд 1 ли­сто­па­да з Кра­ко­ва Поль­ської лі­кві­да­цій­ної ко­мі­сії, яка хо­че взя­ти вла­ду в Льво­ві та Схі­дній Га­ли­чи­ні. ”Ті ко­ро­ткі й три­во­жні віс­тки ясно зма­лю­ва­ли по­ло­же­н­ня, – зга­дує Па­лі­їв. – Ко­жний із нас ба­чив, що му­си­мо за­чи­на­ти сьо­го­дня або ні­ко­ли. Але, ви­би­ра­ю­чи це дру­ге, чи мо­гли би ми то­ді зва­ти­ся на­ці­єю? В на­шім ко­мі­те­ті не бу­ло двох ду­мок. Ві­сток із Ві­дня ми не до­че­ка­ли­ся. Акцію тре­ба за­чи­на­ти са­мо­чин­но. От­же хай жи­ве ре­во­лю­ція!” Вій­сько­ві го­ту­ють ві­до­зви до окру­гів. Ро­звез­ти їх до­ру­ча­ють сту­ден­там, зде­біль­шо­го – бо­го­сло­вам із тео­ло­гі­чно­го фа­куль­те­ту.

”Ніч­чю з 31 жов­тня на 1 ли­сто­па­да Укра­їн­ська На­ціо­наль­на Ра­да пе­ре­ймає вла­ду над укра­їн­ськи­ми зем­ля­ми Ав­стро­Угор­щи­ни, – один із та­ких на­ка­зів від­прав­лять у Чер­нів­ці. – Ці­єї но­чі займе­мо Львів. Те са­ме за­ря­дже­но по всіх мі­сце­во­стях Схі­дної Га­ли­чи­ни. Всі ча­сти­ни УСС ма­ють не­гай­но пе­ре­їха­ти до Льво­ва. Якщо бу­дуть тру­дно­щі в до­ста­ві по­їздів, тре­ба їх взя­ти си­лою. Ні­где не за­дер­жу­ва­тись”. Осо­бли­вий на­каз отри­му­ють у Пе­ре­ми­шлі – зни­щи­ти мо­сти че­рез рі­чку Сян. Це роз­ри­ва­ло спо­лу­че­н­ня Га­ли­чи­ни з поль­ськи­ми те­ри­то­рі­я­ми.

При­лу­чи­ти укра­їн­ців до поль­ської дер­жа­ви мо­жна тіль­ки по їх тру­пах

ОФІ­ЦЕ­РИ СХОДЯТЬСЯ ДО ”НА­РО­ДНОЇ ГО­СТИН­НИ­ЦІ”. Ра­ху­ють свої си­ли – 1,4 ти­ся­чі во­я­ків і 60 стар­шин. У мі­сті є май­же 8 тис. ін­ших вій­сько­вих – по­ля­ків, угор­ців і нім­ців.

– До ви­ко­на­н­ня вій­сько­во­го пе­ре­во­ро­ту все під­го­тов­ле­не, і вже не­мо­жли­во йо­го від­кла­сти, – ви­сту­пає у шта­бі Дми­тро Ві­тов­ський. – На ви­па­док від­ло­же­н­ня, я не мо­жу взя­ти на се­бе від­по­від­аль­ність за даль­ший хід по­дій. Зав­тра українці мо­жуть бу­ти вже без­си­лі су­про­ти поль­ської пе­ре­ва­ги. Спра­ва мо­же вда­ти­ся тіль­ки за­раз. Як ці­єї но­чі ми не ві­зьме­мо Льво­ва, то ві­зьмуть йо­го на­пев­но по­ля­ки. – Чи ви є справ­ді при­го­то­ва­ні до ви­ко­на­н­ня вій­сько­во­го пе­ре­во­ро­ту? – пе­ре­пи­тує ке­рів­ник Укра­їн­ської На­ціо­наль­ної Ра­ди Кость Ле­ви­цький.

– Ціл­ко­ви­то!

– Чи ма­є­те на­стіль­ки вій­сько­вої си­ли, щоб об­са­ди­ти й дер­жа­ти мі­сто? Чи бу­де­те роз­по­ря­джа­ти по­трі­бною кіль­кі­стю зброї і аму­ні­ції, що­би зда­ви­ти поль­ський опір? – Без най­мен­шо­го сум­ні­ву.

– Ко­ли ду­ма­є­те при­сту­пи­ти до пе­ре­во­ро­ту?

– Вно­чі, ко­ло че­твер­тої го­ди­ни. Укра­їн­ські во­я­ки під про­во­дом укра­їн­ських стар­шин обез­збро­ять усі не­укра­їн­ські вій­сько­ві ча­сти­ни та об­са­дять бу­дин­ки всіх дер­жав­них, кра­є­вих і мі­ських уста­нов. Те са­ме має ста­ти­ся в ці­ло­му краю. На­ра­да три­ває до 23:00. То­ді май­же всі роз­хо­дя­ться по ча­сти­нах.

”Ля­га­ли спати спо­кій­но, аби збу­ди­тись у вільному укра­їн­сько­му Льво­ві. За­си­на­ли в Ав­стрії, а ма­ли про­ки­ну­тись в Укра­їн­ській дер­жа­ві, – пи­ше в книж­ці ”Від ле­ґенд до прав­ди” по­лі­тик Лон­гин Це­гель­ський. – Ра­ді­сно ста­ло ме­ні, ко­ли по­ду­мав про те зди­ву­ва­н­ня, яке обійме ран­ком на­ших нев­та­єм­ни­че­них. А ще біль­ше – по­ля­ків. З тим я і за­снув”. ” ТА­КА НІЧ ПЕРЕЖИВАЄТЬСЯ ЛИ­ШЕ РАЗ У ЖИТ­ТІ. 5 ГО­ДИН ОЖИДАННЯ. Але це не тих зви­чай­них го­дин. Ко­жна мі­ну­та зда­ва­ла­ся нам то­ді ро­ком, а го­ди­на – сто­лі­т­тям, – зга­дує Дми­тро Па­лі­їв. – Шість стар­шин і чо­ти­ри чи п’ять мо­ло­день­ких гім­на­зи­стів-роз­від­чи­ків. Чо­ти­ри ре­воль­ве­ри – це вся зброя, яка зна­хо­ди­ла­ся в нас для на­шої обо­ро­ни. Па­ну­ва­ла тяж­ка ти­ша, тіль­ки час-до-ча­су вхо­ди­ли гім­на­зи­сти і при­но­си­ли віс­тки з мі­ста”.

О 3:30 по­лі­цей­ський звер­тає ува­гу на рух бі­ля ”На­ро­дно­го До­му” і під­хо­дить ро­зі­бра­тись. Українці-гім­на­зи­сти хо- чуть йо­го за­три­ма­ти, але він ті­кає. То­ді охо­рон­ці стрі­ля­ють і ра­нять по­лі­цей­сько­го. На звук по­стрі­лу при­бі­га­ють йо­го ко­ле­ги. Во­ни за­би­ра­ють за­кри­вав­ле­но­го то­ва­ри­ша і не на­ва­жу­ю­ться ата­ку­ва­ти бу­дів­лю. За пів­го­ди­ни укра­їн­ські вій­сько­ві бе­ру­ться за спра­ву.

”Ми пі­шли до кім­нат, де спа­ли со­тні. Да­лі ко­ман­ди ”Cта­вай! Алярм!” Во­я­ки зри­ва­ю­ться на но­ги, – опи­сує со­тник Оле­кса Ку­зьма. – То­ді від­би­ра­ли укра­їн­ців – на­пра­во, всіх ін­ших – на­лі­во. Зі­бра­ли зброю і да­ли на­каз: ”Всім не­укра­їн­цям – спати!”

На­сам­пе­ред за­йма­ють вок­зал, по­шту й ра­ту­шу. ”Око­ло го­ди­ни шо­стої пов­ста­ла на го­лов­нім двір­ці (вок­заль­на пло­ща. – Кра­ї­на) у Льво­ві стра­шна па­ні­ка, яку спри­чи­ни­ли два-три ви­стрі­ли з крі­са у ве­сти­бу­лю, де про­да­ю­ться бі­лє­ти. Про­лу­нав ди­кий крик: ”Heraus – heraus” (з нім. – на­двір. – Кра­ї­на), – пи­сав у спо­га­дах вій­сько­вий Йо­са­фат Сі­дель­ник, який по­вер­тав­ся з фрон­ту до­до­му і но­чу­вав на вок­за­лі. – Всі ки­ну­ли­ся до уте­чі. Про­ни­зли­вий крик ді­тей і ма­те­рей, пе­ре­вер­та­н­ня сто­ли­ків і крі­сел. Усе те ро­би­ло вра­жі­н­ня, не­мов­би ці­ла еска­дра лі­та­ків бом­бар­ду­ва­ла го­лов­ний дві­рець. За хви­ли­ну всі ми опи­ни­ли­ся на пло­щі пе­ред двір­цем і з не­ма­лим зди­ву­ва­н­ням при­гля­да­ли­ся до во­я­ків, які з крі­са­ми в ру­ках і жов­то-бла­ки­тни­ми від­зна­ка­ми на гру­дях ”здо­бу­ва­ли” дві­рець, не­на­че яку справ­ді­шну твер­ди­ню, зав­зя­то бо­ро­не­ну во­ро­гом”. – ІМЕНЕМ І З НАКАЗУ УКРА­ЇН­СЬКОЇ НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЇ РА­ДИ ПОВІДОМЛЯЮ ВАМ, ЩО УКРА­ЇН­СЬКА ДЕР­ЖА­ВА ПЕРЕЙНЯЛА ВЛА­ДУ У ЛЬВО­ВІ І В ЦІ­ЛО­МУ КРАЮ. Тим са­мим ваш уряд скін­чив­ся, – гру­па вій­сько­вих роз­збро­ює вар­ту на­мі­сни­цтва. Ви­кли­ка­ють ге­не­ра­ла Гуй­на.

– То я аре­што­ва­ний? – ці­ка­ви­ться чи­нов­ник.

– Ні! Та­ко­го наказу не­має. Ви лиш по­вин­ні не по­ки­да­ти до­мів­ки. Мо­же­те спо­кій­но вер­ну­ти­ся на спо­чи­нок. Ви­ба­чте, що вас по­тур­бу­ва­ли. Ми ви­ко­ну­є­мо на­каз.

– Знаю – я ж ста­рий во­як. А чи не мо­жу ско­му­ні­ку­ва­ти те­ле­фо­ном із Ві­днем, з ці­са­рем, щоб по­ві­до­ми­ти йо­го ве­ли­чність, що ста­ло­ся?

– Ні. Дро­ти й так про­тя­ті. Про­шу зав­тра говорити про це з ва­шим уря­дом.

– Шко­да. Слу­жіть сво­їй дер­жа­ві так вір­но, як ви слу­жи­ли Ав­стрії. Я вас ро­зу­мію. Ве­ли­кі мрії, ви­со­кі мрії. Ви ро­би­те істо­рію. Хай вам Бог по­ма­гає.

Бі­ля ра­ту­ші ви­ши­ко­ву­ю­ться укра­їн­ські вій­ська. Пі­сля ко­ро­ткої про­мо­ви всім роз­да­ють жов­то-си­ні від­зна­ки. По­тім спів­а­ють ”Ще не вмер­ла Укра­ї­на” й тричі ви­гу­ку­ють ”Сла­ва!” На ве­жі під­ні­ма­ють пра­пор.

”Ко­ли я вер­тав­ся з Ли­ча­ко­ва на ри­нок, бу­ла якраз шо­ста го­ди­на. Са­ме в цей мо­мент під­но­си­ли на ви­со­кий машт львів­ської ра­ту­ші си­ньо-жов­тий пра­пор, – пи­сав у спо­га­дах сту­дент Ми­ко­ла Чу­ба­тий. – Ста­рень­ка бабуся уві­йшла на ри­нок у той мо­мент і по­ба­чи­ла об­са­дже­ну вій­ська­ми з укра­їн­ськи­ми ко­кар­да­ми пло­щу. По­ра­же­на як гро­мом впа­ла на бру­ку на ко­лі­на з роз­пу­чли­вим кри­ком: ”Бо­же свєн­ти, укра­їн­цьи Львув за­єн­лі!”

Слу­жіть сво­їй дер­жа­ві так вір­но, як слу­жи­ли Ав­стрії

Бо­же свєн­ти, укра­їн­цьи Львув за­єн­лі!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.