Ві­скі під осінь ДО­БРЕ ТРО­ХИ ВИПИТИ З ТИ­МИ, ХТО ЩЕ П’Є, ПОТЕРЕВЕНИТИ, ПОСМІЯТИСЯ ТА НА­ВІТЬ ПОМОВЧАТИ. НУ НЕ ПРО ”ДУХОВНІСТЬ” ГОВОРИТИ Ж, НЕ ПРО ”РОЗВІЙ ЛІТЕРАТУРИ”

Krayina - - КОЛОНКА -

ЯК­БИ ПРИЇХАВ ОЛЕГ ВИННИК,

ЗА­ЛИ БУ­ЛИ Б ЗАПОВНЕНІ ВЩЕРТЬ ЛІТЕРАТУРУ РО­БЛЯТЬ КІЛЬ­КА

ПОСТАТЕЙ, ПЕРЕКИВУЮЧИСЬ МІЖ СО­БОЮ ЧЕ­РЕЗ РО­КИ

ОСЬ, ПОЇДУ НА ЧЕРГОВИЙ КНИЖКОВИЙ ФЕСТ. Чи вже з ньо­го встиг по­вер­ну­ти­ся – ве­ли­кої рі­зни­ці не­має. Бо на­пе­ред при­бли­зно мо­жна уяви­ти, що там бу­ло й бу­де і на що мо­жна очі­ку­ва­ти. А на що, справ­ді?

Ну, по­до­рож – яка не яка. За­ви­са­н­ня над по­бу­том, над усі­ля­ки­ми на­до­бри­дли­ви­ми про­бле­ма­ми, з яких та по­до­рож тебе ви­ймає до ча­су. А ще чи не най­го­лов­ні­ше: змо­га зу­стрі­ти­ся з лі­те­ра­тур­ни­ми при­я­те­ля­ми, яких ще хо­че­ться ба­чи­ти. Та­ких із пли­ном ча­су все мен­шає, але во­ни є. Та­рас, умов­но на­зве­мо, Ула­дзі­мір, Гу­ру, Мінь­ка-Хрящ… Ще па­ра-трій­ка. З ни­ми до­бре тро­хи випити, з ти­ми, хто ще п’є, потеревенити, посміятися та на­віть помовчати. Ну не про ”духовність” говорити ж, не про ”розвій літератури”. Во­ни й так зна­ють те, що й ти, і то вже дав­но, і ве­се­ло­го в то­му знат­ті ма­ло. Та й ту­ди тіль­ки за­лізь, у роз­мо­ви про укра­їн­ську лі­те­ра­тур­ну го­спо­дар­ку, – за­гру­знеш по шию. За­раз ось гу­ляє в ме­ре­жах роз­ми­сел одні­єї пи­сьмен­ни­ці, мов­ляв, лю­ди в нас якісь стран­ні: з лег­кі­стю від­да­дуть 400 гри­вень за пля­шку ві­скі, за­те книж­ку за со­тню ку­пи­ти жмо­тя­ться. Ін­ший ав­тор, при­чо­му не со­гір­ший, на­рі­кає на книжковий яр­ма­рок у ви­со­ко­па­трі­о­ти­чно­му га­ли­цько­му мі­сті, який від­ві­да­ли ду­же ма­ло лю­дей. Осо­бли­во мо­ло­ді. По­за тим, як­би приїхав Олег Винник чи на­віть Олег Тя­гни­бок, за­ли, на дум­ку лі­те­ра­то­ра, бу­ли б заповнені вщерть. За­пе­ре­чу­ва­ти тут щось мар­но, бо так во­но є. І при­чин то­му ба­га­то. А зга­ду­є­ться чо­мусь одна: хви­ля ко­со­ру­ко скле­па­ної хал­ту­ри, якою на­кри­ли чи­та­цькі міз­ки за­пов­зя­тли­ві ви­дав­ці та й са­мі лі­те­ра­ти, рік за ро­ком збу­ва­ю­чи сто­си сво­го за­ле­жа­ло­го то­ва­ру від ін­сти­ту­ту до бі­бліо­те­ки, від яр­мар­ку до фе­сту, від ”хви­лі” до ”то­ло­ки”. ”Та­ко­го ро­ма­ну в нас ще не бу­ло” – ця фра­за з пре­тен­зі­єю на ве­ли­ку ме­та­фо­ру лу­скає ще біль­шою буль­кою, вар­то роз­кри­ти по­ді­бні тво­ри­ва на пер­шій сто­рін­ці. Роз­кри­та ж пля­шка ві­скі оду­рює зна­чно рід­ше.

”У нас ще не бу­ло та­ких ча­сів!” – ка­жуть ба­дьо­рі опо­нен­ти на­рі­каль­ни­ків. Як пра­ви­ло, мо­лод­ші й не так ря­сно ви­ши­ва­ні. Зі зна­н­ням мов. ”Вау!” – впев­не­но ви­мов­ля­ють во­ни. ”Та за­раз та­ке рі­зно­ма­ні­т­тя імен, жан­рів, сти­лів, та за­раз…” Рі­сор­джі­мен­то, одним сло­вом. І си­плять пе­ре­ва­жно прі­зви­ща­ми, за яки­ми бар­ви­стість цу­кер­них обгор­ток і гу­чність по­ро­жніх бля­ша­нок. Але хі­ба ко­лись бу­ло аж так по-ін­шо­му? Які там ”де­ся­тки імен”, які там мі­фі­чні ”по­ко­лі­н­ня” і ґе­не­ра­ції, обойми й угру­по­ва­н­ня. Літературу ро­блять кіль­ка постатей, перекивуючись між со­бою че­рез ро­ки. І за­раз так.

Тож що там на­рі­ка­ти на брак пу­блі­ки чи на за­си­л­ля спро­ще­них да­ро­ва­ній – хо­ди со­бі фе­стом (та дов­ко­ла) і дя­куй по­дум­ки ор­га­ні­за­то­рам. Во­ни та­ки справ­ді ро­блять по­трі­бну спра­ву, і ви­хо­дить це в них не­по­га­но. Ра­дій, що на львів­ські, дні­пров­ські, оде­ські дов­кі­л­ля ля­га­ють обри­си дру­зів. Ось і цьо­го ра­зу між хор­ти­цьких твер­дей впи­су­ва­ли­ся зна­йо­мі про­фі­лі – умов­но – Та­ра­са, дя­ді Льо­ні, Оле­кси, Гу­ру. І по­го­да не під­ве­ла: +21, як у Бар­се­ло­ні, хоч уже й кі­нець жов­тня. Хор­ти­ця сві­ти­ла­ся, під­сві­че­на прив’яда­н­ням осе­ні. Та­рас, той, ма­буть, на­пи­ше з усьо­го цьо­го до­брий жмут вір­шів. Хо­ро­ших вір­шів. На­віть якщо він цьо­го ра­зу ні­ку­ди й не їздив. Та й біль­шість ін­ших – теж

Пав­ло ВОЛЬВАЧ, пи­сьмен­ник

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.