А в цей час:

Krayina - - УКРА ЇНА -

— ТИ ЗОВ­СІМ З РОЗУМУ ЗІЙШОВ? ПРИПИНЯЙ, БО ВИКЛИЧУ ПО­ЛІ­ЦІЮ! – КРИЧИТЬ КИЯНКА 29-РІЧНА МАРИНА ДЕНИСЕНКО КОЛИШНЬОМУ ХЛОПЦЕВІ ВІКТОРУ, 34 РО­КИ.

Чо­ло­вік б’є у две­рі но­га­ми, ха­пає їх за ру­чку.

– Вер­не­шся до ме­не! Бо іна­кше отак що­но­чі при­хо­ди­ти­му, – від­ка­зує Ві­ктор.

За хви­ли­ну йде.

– Ві­тя п’яний. Тіль­ки в та­ко­му ста­ні на­ва­жив­ся б до ме­не се­ред но­чі при­пер­ти­ся, – го­во­рить Марина. – Про­ки­ну­ла­ся від гур­ко­ту. Ду­ма­ла, су­сі­ди в ко­ри­до­рі б’ються. При­слу­ха­ла­ся – до ме­не хтось гу­пає. Пе­ре­ля­ка­ла­ся. Пи­таю: хто там? Ві­ктор по­чав не­сти ти­ра­ду про ко­ха­н­ня і ви­ма­га­ти, аби впу­сти­ла. Ро­зі­йшов­ся ще біль­ше, ко­ли по­сла­ла йо­го. Ледь не ви­бив две­рі. Зу­стрі­ча­ли­ся з ним пів­то­ра ро­ку. Ки­ну­ла – че­рез про­бле­ми з ал­ко­го­лем. За­раз пра­виль­но бу­ло б ви­кли­ка­ти по­лі­цію. Та шко­да ма­те­рі Ві­кто­ра. Во­на пі­сля ін­суль­ту. Їй не мо­жна нер­ву­ва­ти.

ПОЛТАВЕЦЬ ЮРІЙ ДЕ­РЕВ’ЯНКО, 41 РІК, ПРОГАНЯЄ ДВОХ БЕЗХАТЧЕНКІВ ІЗ ДВОРУ СВО­ГО ПРИВАТНОГО БУ­ДИН­КУ В МІКРОРАЙОНІ ЮРІВКА. ЗАЛІЗЛИ СПАТИ В АЛЬТАНКУ.

– Зов­сім по­ду­рі­ли – по дво­рах ла­зи­ти! Як­би со­ба­ка не у во­льє­рі си­дів, то по­за­гри­зав би вас! – ви­га­няє чо­ло­ві­ків.

Оби­два ви­ба­ча­ю­ться. Швид­ко йдуть. – У ме­не вів­чар­ка. Про­снув­ся від гав­ко­ту. Ви­йшов на­двір, а тут ці двоє на ла­ві в бе­сід­ці ле­жать. Кур­тка­ми пов­кри­ва­ли­ся, – роз­ка­зує Юрій. – Я їх і по­гнав. Ви­дно, що не гра­бу­ва­ти при­йшли, а но­чу­ва­ти. Але в ме­не не го­тель. Хай шу­ка­ють ін­ше мі­сце. Ці­ка­во тіль­ки, як во­ни про­бра­ли­ся у двір. У ме­не ви­со­кий за­бор. Во­ро­та і хвір­тка за­мкну­ті на ключ. Хі­ба з бо­ку го­ро­ду при­йшли. Там не пов­ні­стю за­го­ро­дже­н­ня встиг збу­ду­ва­ти. Тре­ба до­ла­шту­ва­ти й ви­пу­ска­ти со­ба­ку на ніч. У 8 ро­ків дід вчив ме­не пла­ва­ти. Чов­ном ви­віз на се­ре­ди­ну став­ка й зі­штов­хнув у во­ду. Я бор­сав­ся, кри­чав і пла­кав. За пів­хви­ли­ни пі­шов під во­ду. Дід опу­стив униз ве­сло. Схо­пив­ся за ньо­го, по­тім – за чо­вен. Три­мав­ся, по­ки до­плив­ли до бе­ре­га. Дід плю­нув на зем­лю: ”Не бу­де з тебе плав­ця!” До­сі не вмію пла­ва­ти, хо­ча ми­ну­ло 15 ро­ків. Оле­ксій ІВАНОВ Ко­лись силь­но по­до­бав­ся хло­пець із на­шо­го під’ їзду. Мрі­я­ла, щоб звер­нув на ме­не ува­гу. Якось їха­ли з ним у лі­фті. Між п’ятим і шо­стим по­вер­хом за­стря­ли. По­га­сло сві­тло. Хло­пець упав нав­ко­лі­шки й по­чав пла­ка­ти. Істе­ри­ка три­ва­ла всі 40 хви­лин, до­ки че­ка­ли на ава­рій­ну слу­жбу. Як нас ви­віль­ни­ли, ска­зав, що бо­ї­ться тем­них за­мкну­тих при­мі­щень. Ко­ха­н­ня зня­ло як ру­кою. Сві­тла­на АРТЕМЕНКО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.