Ко­ник - ко­ни­ко­вi брат

Krylati - - Читальня -

Пли­гнув зе­ле­ний ко­ник із тра­вин­ки на тра­вин­ку – ой зе­ле­но, ой гар­но як нав­ко­ло. Пли­гнув ще – на ви­со­ку би­лин­ку сів. А з би­лин­ки ще да­лі ви­дно. А тра­ва он про­ти со­не­чка ви­ли­скує та хви­лю­є­ться. Он які хвиль­ки ві­те­рець по тра­ві же­не. «Ану я пря­мо в ті хвиль­ки пір­ну», – ду­має зе­ле­ний ко­ник. Та плиг! – на зе­ле­ну хвиль­ку ли­ску­чу сів. Во­на йо­го ж гой­дає, гой­дає, а він плиг! – та й на ін­шу сів. Ще гой­дли­ві­шу. Гойдь-гойдь! Усе вго­ру та вниз, уго­ру та вниз.

Ко­ник зе­ле­ний пли­гнув да­лі

– аж на щось твер­де по­пав.

Сю­ди – круть, ту­ди – круть, на всі бо­ки роз­див­ля­є­ться.

– І що во­но та­ке? – сам се­бе пи­тає вго­лос.

– Як що? Під­ко­ва. Моя під­ко­ва. Гля­нув зе­ле­ний ко­ник, а пе­ред ним ці­ла го­ра сто­їть на чо­ти­рьох но­гах, ще й го­ло­вою ма­хає.

– Хто ти та­кий? – пи­тає зе­ле­ний. – Ко­ник.

– Ні, я – ко­ник.

– І ти ко­ник, і я ко­ник. Тіль­ки ти зе­ле­ний, а я гні­дий.

– А чо­го ж я ма­лень­кий, а ти – як го­ра?

– Бо ти жи­веш у тра­ві,а я в ко­ню­шні.

– Так і ти ж при­йшов у тра­ву.

– Це я по­па­сти­ся при­йшов.

– А що, ти тра­ву їси?

– Атож.

– А ме­не не з’їси?

– Ні-і-і... я чем­ний. Жи­ви­ну я не вжи­ваю. Ме­ні тра­ва зе­ле­на – най­до­брі­ша.

– А що ж оце та­ке, на чо­му я си­джу? – Під­ко­ва.

– А її ко­ні їдять?

– Ні, но­сять.

– На спи­ні?

– Ой який ти, не зба­гнеш... На но­зі. Ко­ли на­стає зи­ма, ти хо­ва­є­шся десь у ду­пло, а ми му­си­мо й по хо­ло­ду хо­ди­ти, щось во­зи­ти. А на­дво­рі слизь­ко, на­ші ко­пи­та ков­за­ють...

– Які ко­пи­та?

– А глянь ме­ні на но­гу. У те­бе на но­зі пру­жин­ка – щоб лег­ше пли­га­ти, а в ме­не – ро­го­ве ко­пи­то, щоб твер­ді­ше сто­я­ти. А щоб ми не спо­ти­ка­ли­ся на льо­ду й не па­да­ли, то го­спо­дар до то­го ко­пи­та при­би­ває під­ко­ву.

– Чим при­би­ває? Цвя­ха­ми?

– Атож, ву­хна­ля­ми.

– І то­бі не бо­лить?

– Тут тре­ба ви­би­ра­ти: по­шко­ду­єш ко­пи­та – го­ло­ву ро­зіб’єш... А так і ко­пи­та ці­лі­ші, і під­ків­ки коп-коп-коп. Аж дзве­нять.

– О-о-о, ця під­ко­ва та­ка твер­да.

– Бо за­лі­зна.

– Я тіль­ки си­джу на ній і то твер­да. А то­бі на но­гах... А як щось жи­ве на­сту­пиш?

– А взим­ку все жи­ве спить. Це тіль­ки ми та лю­ди тов­че­мо­ся. А на лі­то го­спо­дар ме­ні під­ко­ви зні­має. Так що не бій­ся!...

– Та я й не...

– І ма­єш зна­ти, зе­ле­ний ко­ни­ку: ми, гні­ді, во­ро­ні, сі­рі ко­ні, ду­же обе­ре­жні й до­брі. Чи вдень, чи вно­чі, знай, кінь ні­ко­ли не на­сту­пить на лу­ках ні пта­шки, ні ящір­ки, ні ко­ни­ка. Та­ка вже вда­ча...

– Ви­хо­дить, ко­ник – ко­ни­ко­ві брат?

– Ая­кже. Не­о­дмін­но. А лю­ди ще ка­жуть: хто зна­йде під­ко­ву, той ща­сли­вий. Ось ти...

– ... і ща­сли­вий.

– Пли­гай ме­ні на спи­ну – по­ка­таю. Зе­ле­ний ко­ник пли­гнув Гнід­ко­ві на спи­ну, Гнід­ко по­біг круж­ка лу­ка­ми, лу­ка­ми. А зе­ле­ний ко­ник си­дів вер­хи на Гнід­ко­ві й ве­се­ло гу­кав:

– Я ща­сли-и-ивий! Ко­ник – ко­ни­ко­ві брат!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.