Cвя­то без фаль­ші

Marshrut №1 - - БЛІЦ - Лю­дми­ла ЗАСЄДА

Є най­по­та­єм­ні­ше і най­чи­сті­ше хви­лю­ва­н­ня — очі­ку­ва­н­ня но­во­рі­чних свят. Зви­чай­но, ве­се­лих днів бу­ває аж над­то, і ще тре­ба по­ста­ра­ти­ся, аби впо­ра­ти­ся з та­кою ін’єкці­єю від­по­чин­ку, а ось очі­ку­ва­н­ня — во­ни ду­же кри­хкі, ні­жні. На­стрій не ви­сли­зне, не за­яло­зи­ться, якщо йо­го по­чнеш ви­пі­ка­ти, на­че до­ма­шній пи­ріг, до­лу­ча­ю­чи до ре­це­пту ли­ше ра­дість: ви­бли­ску­ва­ти­ме чи­стий сніг — до­лу­ча­є­мо до мі­ксу, не за­бу­дьмо про пі­кан­тні спе­ції, пря­но­щі від за­до­во­ле­н­ня про­стою про­гу­лян­кою, а вже ку­пу­ю­чи но­ву ялин­ко­ву ігра­шку, хоч одну, не ме­ту­ши­ти­ме­мо­ся, не ква­пи­ти­ме­мо­ся, а до­зво­ли­мо со­бі на­си­ти­ти­ся кра­сою обнов­ки, її сві­жою яскра­ві­стю, яка по­да­рує успіх. До то­го ж і ба­би­не лі­то мо­же в Но­вий рік на­го­ди­ти­ся — аби ли­шень не за­мо­ро­зи­ти, не осту­ди­ти йо­го уда­ва­ною на­пу­скною бай­ду­жі­стю. Но­во­рі­чні дні осо­бли­ві — во­ни не лю­блять фаль­ші.

Не знаю, хто як, а ми з дру­зя­ми лю­би­мо про­во­джа­ти ста­рий рік не за го­ди­ну до пів­но­чі, а вдень 31-го, ко­ли всі на ку­хні го­ту­ють щось но­во­рі­чне (а за­зви­чай всі ста­ра­ю­ться, зві­сно, в рам­ках мо­жли­во­го) чи пе­ред­ба­чли­во від­по­чи­ва­ють пе­ред ме­ту­шли­вою ніч­чю, ви­ру­ши­ти до лі­су. У мі­сті вдень 31 гру­дня ти­хо й по­ро­жньо, а в лі­сі — чу­до­ва бла­го­дать. Ди­во­ви­жно па­хне сві­жою, го­лов­не, жи­вою хво­єю, дум­ки, як бо­ро­шно, про­сі­я­не че­рез гар­не си­то, мо­зок зба­га­чу­є­ться ки­снем і, від­пу­ска­ю­чи за­жи­ми, ви­ми­ває по­га­не лег­ко. В уся­ко­му ра­зі, так бу­ло зав­жди, але в ко­жно­го Но­во­го ро­ку хоч і свій ре­пер­ту­ар, але він одна­ко­во хви­лює зу­стріч­чю ми­ну­ло­го й май­бу­тньо­го, і, з усі­ля­ки­ми рі­зни­ми ню­ан­са­ми, всі без ви­ня­тку мрі­ють бу­ти ща­сли­ви­ми, не да­ти об­ста­ви­нам зруй­ну­ва­ти своє «обій­стя», де ме­шкає ду­ша. Пе­ре­ко­на­на, якщо не­о­ба­чно на­слу­ха­тись те­ле­ві­зій­них обі­ця­нок на­ших слуг, мо­жна вто­ми­ти­ся ще до свя­та від усіх цих сло­ве­сних ста­бі­лі­за­то­рів, амар­ти­за­то­рів, під­си­лю­ва­чів сма­ку. Ні, кра­ще по­кру­чу в ру­ках но­ву куль­ку, адже ви­би­ра­ла її по­віль­но, на­со­ло­джу­ю­чись і ме­ди­ту­ю­чи, ні­би ку­пу­ва­ла щось на­ба­га­то ва­жли­ві­ше, ніж скло. Та так, вла­сне, й від­бу­ва­є­ться, адже шу­ка­ю­чи яскра­ву обнов­ку, ми не­сві­до­мо про­гра­му­є­мо май­бу­тній рік. Ко­му ж за­ва­дить у ньо­му успіх і гар­мо­нія. Та все ж від очі­ку­ва­н­ня до ре­зуль­та­ту у всіх шлях свій: хтось отри­му­ва­ти­ме по­да­рун­ки, хтось ра­ді­ти­ме, пла­ну­ю­чи ви­го­ду від рі­зних свя­тко­вих роз­про­да­жів. Хтось свар­ки, ін­ший — при­би­ра­ти, пе­ре­їда­ти і не­до­їда­ти. Свя­тко­ва ме­ту­шня — го­стро-но­сталь­гій­на, на­д­емо­цій­на і, як ствер­джу­ють пси­хо­ло­ги, ба­га­то хто лег­ко під­да­є­ться ду­шев­но­му са­мо­ка­ту­ван­ню. Див­но, але фа­хів­ці ствер­джу­ють, що це свя­то пе­ред­усім адре­со­ва­не ді­тям і мо­ло­дим, ре­шта ли­ше грі­ю­ться бі­ля дій­ства силь­них сти­хій, мрі­ю­чи чи то про жу­рав­ля в не­бі й ди­во, чи то бе­руть на се­бе фун­кцію ор­га-

Про­гра­му­є­мо май­бу­тній рік!

ні­за­то­ра, аби рі­дним лю­дям бу­ло як за кам’яною сті­ною. Одні про­сять, аби не ста­ло гір­ше, ін­ші, ко­му до­бре, аби ста­ло ще кра­ще. Ва­жли­во, аби не бу­ло в жит­ті гру­бих швів і ви­ди­мо­сті ко­ли­шньо­го во­гню. Го­лов­не — від­чу­т­тя ща­стя, а не чі­ткі до­ка­зи йо­го. Ме­ні, ска­жі­мо, до­сить при­га­да­ти, як одно­го дня на­здо­гна­ла ме­не на Со­фій­ській пло­щі, до ре­чі, як і ба­га­тьох пе­ре­хо­жих, що по­спі­ша­ли, не­спо­ді­ва­на ме­ло­дія со­піл­ки. Зу­пи­ни­ли­ся всі, а хло­пець сво­єю ме­ло­ді­єю, сво­їм по­ри­вом да­ру­вав не­зви­чай­не по­чу­т­тя — ні­би якась істи­на увір­ва­ла­ся в ду­шу, без уда­ва­ної ар­ти­сти­чної на­длом­ле­но­сті, без фаль­шу, а то­му ко­жно­му за­хо­ті­ло­ся щось всти­гну­ти зро­би­ти ду­же ва­жли­ве, ще до за­по­ві­тної пів­но­чі. Не­хай на­віть про­сто за­те­ле­фо­ну­ва­ти то­му, хто цьо­го че­кає.

Ще один Но­вий рік, ска­же­те. Ну то й що? А ось що... На­пе­ре­до­дні ро­ку Пів­ня ба­га­то хто ба­жає одне одно­му не бу­ти об­ску­ба­ним пов­ні­стю, а я га­даю — вар­то ви­со­ко три­ма­ти гре­бінь і яко­мо­га ча­сті­ше на­віть са­мій хва­ли­ти се­бе. Не­хай хо­ча б ли­шень за те, що не лі­ну­є­шся ро­би­ти ран­ко­ву за­ряд­ку.

Зна­є­те, це так без­ко­ри­сли­во осві­жає. І не ли­ше в рік Пів­ня.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.