«Ми до­тор­кну­ли­ся до струн ду­ші»

Ама­тор­ський на­ро­дний те­атр об’єд­нав на сво­їх сце­нах укра­їн­ців із До­не­цька й Во­ли­ні, жур­на­лі­стів і ви­со­ко­по­са­дов­ців

Marshrut №1 - - Новини - Ро­змов­ля­ла Ма­рія ЧАДЮК Фо­то з фейс­бук-сторінки те­а­тру

Єлю­ди, які во­ло­ді­ють не­ймо­вір­ним умі­н­ням. Во­ни не тіль­ки до­ла­ють вла­сну скру­ту, а й да­ру­ють ра­дість та до­по­мо­гу ін­шим. Са­ме такими є ор­га­ні­за­то­ри те­а­тру «Рі­зно­барв’я», які 2014 ро­ку пе­ре­їха­ли у Володимир-Во­лин­ський із До­не­цька. Про де­та­лі цьо­го про­е­кту роз­по­від­ає Ла­ри­са ПОЛОВНЬОВА, одна з за­снов­ни­ків те­а­тру.

«НЕ ХО­ТІ­ЛИ ПЛАКАТИ ЗА ТИМ, ЩО ВТРАЧЕНО»

— Що ста­ло по­штов­хом до ство­ре­н­ня те­а­тру?

— Пі­сля пе­ре­їзду ми спер­шу розв’язу­ва­ли су­то по­бу­то­ві про­бле­ми. То­ді якраз пов­ною мі­рою й від­чу­ли на со­бі люд­ську чуй­ність. Хтось при­ніс нам пів­мі­шка картоплі, хтось — по­ду­шку, хтось — ков­дру. Лю­ди ді­ли­ли­ся тим, що мо­гли да­ти.

Ідея з те­а­тром при­йшла не­ви­пад­ко­во, адже це моя спе­ці­аль­ність. Лю­дми­ла По­хо­жа­ло­ва, моя по­дру­га, теж ре­жи­сер­ка. Тож ми взя­ли­ся за це на но­во­му мі­сці, бо не хо­ті­ли огля­да­ти­ся на­зад, плакати за тим, що бу­ло втрачено, й не хо­ті­ли про­сто «до­жи­ва­ти» жи­т­тя (Ла­ри­сі 71 рік. — Авт.).

Іні­ці­а­то­ра­ми ство­ре­н­ня те­а­тру бу­ли жур­на­лі­сти, які з на­ми не­за­дов­го до цьо­го зу­стрі­ли­ся. Во­ни й ста­ли пер­шим скла­дом те­а­тру, по­тім до них по­ча­ли при­єд­ну­ва­ти­ся лі­ка­рі, вчи­те­лі. Лю­дми­ла Оле­ксан­дрів­на в гім­на­зії ство­ри­ла ди­тя­чий те­а­траль­ний ко­ле­ктив, а я вже за­йма­ю­ся з до­ро­сли­ми. В ме­не чо­ти­ри ві­ко­ві гру­пи, тоб­то, ми пра­цю­є­мо як те­атр-сту­дія. Бо те­атр — це жи­вий ор­га­нізм, який по­стій­но потребує вли­т­тя но­вих сил, то­му ко­ле­ктив по­сту­по­во по­пов­ню­є­ться мо­лод­дю.

По су­ті, ми спер­шу ста­ви­ли ви­ста­ви, як ка­жуть, на рів­но­му мі­сці. Адже ра­ні­ше не бу­ло ні­чо­го. Це сьо­го­дні вже є на­віть ма­ла сце­на (яку ми ви­ко­ри­сто­ву­є­мо і як ре­пе­ти­цій­ну кім­на­ту). На ній ми про­во­ди­мо бе­не­фі­си про­від­них акто­рів те­а­тру, ка­мер­ні ви­ста­ви, як то ка­жуть, для вузь­ко­го ко­ла — мо­же­мо по­ста­ви­ти ли­ше 50 стіль­чи­ків. За два ро­ки ми по­ста­ви­ли 10 прем’єр і здо­бу­ли зва­н­ня «на­ро­дно­го» те­а­тру.

НО­ВІ ПІД­ХО­ДИ ДО КЛАСИКИ

— На які те­ми вам ці­ка­во ста­ви­ти п’єси?

— Наш те­атр має на­зву «Рі­зно­барв’я», то­му в нас ці­лий бу­кет — і ві­ко­вий, і ре­пер­ту­ар­ний. Від­кри­ли­ся ми ви­ста­вою за п’єсою «Мо­раль па­ні Дуль­ської» Га­брі­е­лі За­поль­ської. Це дра­ма­тур­ги­ня сві­то­во­го рів­ня і во­дно­час на­ша зем­ля­чка, на­ро­ди­ла­ся по­бли­зу Лу­цька.

Да­лі в нас бу­ла ве­ли­ка ви­ста­ва «Під­сту­пність і ко­ха­н­ня по-укра­їн­ськи» за п’єса­ми ко­ри­фе­їв укра­їн­сько­го те­а­тру — Гри­го­рія Кві­тки-Основ’янен­ка, Ми­хай­ла Ста­ри­цько­го, Іва­на Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Це бу­ли своє­рі­дні «трей­ле­ри» п’єс, які разом утво­рю­ва­ли єди­ну ви­ста­ву. Урив­ка­ми ми не мо­же­мо їх на­зва­ти, бо це бу­ли ці­лі­сні ком­по­зи­ції, щоб гля­да­чі, по­ба­чив­ши їх, зро­зумі­ли, про що йде­ться, в пов­ній вер­сії.

Бу­ла та­кож му­зи­чна ви­ста­ва за п’єсою Та­ма­ри Габ­бе «Кри­шта­ле­вий че­ре­ви­чок».

Ці­ка­во, що пе­ред прем’єрою, не­зва­жа­ю­чи на те, що це істо­рія про зви­чай­ну По­пе­лю­шку, зал був про­сто за­пов­не­ний до­ро­сли­ми. Зго­дом кожна шко­ла по­ди­ви­ла­ся цю ви­ста­ву.

Є в ре­пер­ту­а­рі й про­сві­тни­цький «Ве­чір кла­си­чної п’єси». Це теж «трей­ле­ри», тіль­ки з п’єс сві­то­вої дра­ма­тур­гії — Шек­спі­ра, Шил­ле­ра, Бер­нар­да Шоу.

— Над чим ви пра­цю­є­те сьо­го­дні?

— Не­що­дав­но ми ви­пу­сти­ли прем’єру — ви­ста­ва за п’єсою Во­ло­ди­ми­ра Го­ра «Шлюб за кон­тра­ктом». На­при­кін­ці травня або на по­ча­тку черв­ня ми ви­пу­ска­є­мо істе­ри­чний (са­ме так!) де­те­ктив «Во­ро­ни» за п’єсою Ро­бе­ра То­ма «Ві­сім лю­бля­чих жі­нок».

«Я ПРИ­ЙШЛА ДО ВАС ЗА АРТ-ТЕРАПІЄЮ»

— Які осо­бли­во­сті ро­бо­ти те­а­тру в не­ве­ли­ко­му мі­сте­чку?

Л.П.: Одна з них — ми му­си­мо ви­пу­ска­ти прем’єри ду­же ча­сто. На­ро­дно­му те­а­тру за пла­на­ми по­трі­бна одна ба­га­то­акто­ва ви­ста­ва або дві одно­актов­ки. Ми ж за два ро­ки по­ста­ви­ли десять прем’єр, бо по-ін­шо­му не ви­хо­дить. Адже на прем’єру мо­же при­йти й 350 лю­дей, але дру­го­го, тре­тьо­го ра­зу від­ві­ду­ва­чів зна­чно мен­ше. Це до­сить при­кро, оскіль­ки ми пра­цю­є­мо над ви­ста­вою не мен­ше пів­ро­ку, це до­ста­тньо ко­пі­тка ро­бо­та. Крім то­го, в ко­жній на­шій ви­ста­ві ва­жли­ва вза­є­мо­за­мін­ність. Бо в нас усі акто­ри пра­цю­ють. Тож бу­ває, що хтось не мо­же при­йти й по­трі­бно за­мі­ни­ти.

— Що вас на­ди­хає ство­рю­ва­ти стіль­ки но­вих по­ста­но­вок?

— Жи­т­тя на­ди­хає. В пер­шо­му скла­ді до ме­не при­йшла жі­но­чка, вдо­ва АТОв­ця, й ска­за­ла: «Я при­йшла до вас за арт-терапією». Для ме­не це бу­ло як бальзам на душу.

— Ви вже че­твер­тий рік ме­шка­є­те у Во­ло­ди­ми­рі-Во­лин­сько­му, яке вра­же­н­ня скла­ло­ся про мі­сто?

— Це мі­сто з ба­га­тою істо­рі­єю — тут ду­же ста­ро­вин­ні хра­ми. До ре­чі, Володимир Пи­ка­люк, ди­ре­ктор Дер­жав­но­го істо­ри­ко-куль­тур­но­го за­по­від­ни­ка «Ста­ро­дав­ній Володимир», — про­від­ний актор на­шо­го те­а­тру. І в нас грає чи­ма­ло лю­дей, що обі­йма­ють до­сить ви­со­кі по­са­ди. Тож те­атр об’єд­нує ба­га­тьох лю­дей.

Ду­маю, ма­буть, так і по­трі­бно бу­ло, щоб ми при­їха­ли сю­ди. Сво­єю ро­бо­тою ми до­тор­кну­ли­ся до струн ду­ші мі­стян — і во­ни за­гра­ли. Бо кожна лю­ди­на без­ме­жно та­ла­но­ви­та.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.